Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Як корабель перейменуєш - так він і попливе

Київська міська влада недавно заявила про підтримку ініціативи щодо перейменування пам’ятних знаків, будь-яких назв, пов’язаних із країною-агресором та її союзниками
29 квітня, 2022 - 15:32
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Визначати напрям руху російських посудин - це нині така забавка українців. Іншою, і не менш екстравагантною, є очищення топонімічного простору від найменувань (вулиць, площ, станцій метро…) російсько-імперського походження. Кожен із нас з дитинства живе у повному інформаційно-культурному та історичному просторі, який своїми маркерами, указівниками скеровує нашу свідомість. Куди? - от се і є центральним питанням.

      Київська міська влада недавно заявила про свою підтримку ініціативи мешканців Києва щодо перейменування пам’ятних знаків, будь-яких назв, пов’язаних із країною-агресором та її союзниками. 11 квітня заступник міського голови – секретар Київської міської ради Володимир Бондаренко повідомив про те, що у Київській міській раді  планують перейменувати 15 вулиць та п‘ять станцій київського метрополітену з метою завершення процесу дерусифікації у столиці. Одначе упродовж останніх двох тижнів кількість  вулиць, які хочуть перейменувати, досягла позначки у три сотні і більше назв. Список таких вулиць оприлюднили на сайті Київської мерії.

ІМПЕРІЮ ПОСИЛАЄМО У НАЙДАЛЬШУ ТОЧКУ ВСЕСВІТУ. А БАЖАНО - ЗА ЇЇ МЕЖІ

     Від 1708 року існує Російська імперія. Від 1708 року Україна і українці  -  не в останню чергу завдяки Богдану Хмельницькому і відомим усім історичним колізіям - були частиною того імперського тіла.  З’ясувалось, це не рятує від жахливих руйнівних ударів. Уже за три тижні після проголошення імперії і Петра пєрвого імператором, у Батурині, тодішній гетьманській столиці, за наказом царя-імператора російські солдати винищили все населення - до останнього дитинчати. За спробу гетьмана Івана Мазепи дистанціюватись від Росії. Одначе з’ясувалось, і з’ясовується дотепер: усе, що потрапило в цупкі обійми цього дракона, звідтам уже не вирветься. Найменший порух - і тебе покусають до крові, до смерті. Відтак не дивно, що у Батурина та Маріуполя доля одна й та ж сама.

   А щоби  в українців було поменше бажань вириватись кудись пам’ять про власне історичне минуле забивалась гвіздками. А зверху заліплювалась-загиджувалась імперськими символами, знаками, найменуваннями - неодмінно російськими чи русифікованими. Про це навіть пісня спеціальна була написана, за радянських часів, у якій був такий лейтмотив: «Все, что было не со мной, помню». Так і було: на шкільних уроках, потому університетських чи просто пропагандистських лекціях, далі при читанні книг ми вивчали нібито українську історію, в якій не було нічого власне українського. У підсумку ми справді пам'ятали те, що було не з нами, не з українцями.

    За часів СРСР професія історика в Україні  стала однією з найнебезпечніших. Спробуєш «розмінувати» яку-небудь ділянку історичного часо-простору - і вже «летиш» у тартарари. Навіть в останні три десятиліття, коли, здавалося б, настав час очистити українську історію від тисяч і тисяч вибухових імперських «штучок». У тому числі щодо топоніміки наших міст і сіл, де завжди існувала тотальна перевага назв, які щодень, щочас підказували українцеві, що пам’ятати, а що ні.

    Здавалось би, опісля двох майданів, очищення топоніміки відбулось. Одначе список вулиць, провулків і площ Києва, який з’явився на сайті мерії столиці України, шокує: десятки, сотні назв, які ніяк не пов’язані з Україною. Незрідка одне і те ж ім’я діяча російської історії присутнє у назвах кількох вулиць, площ, провулків і завулків. Враження, що ми продовжуємо жити у просторі російської історії, «надійно» вписані в її імперську складову.

    Звісно, війна, та ще така, коли на кону доля самої Української держави, не кращий час для очисних дій щодо топоніміки. Та все ж, коли вже розпочався рух у цьому напрямку - нехай триває. Його завершення відбудеться уже по переможній для нас війні, а поки варто вирішити цю проблему в принципі. З’ясувавши передусім, основні підходи до означених переформатувань.

   Перше. З мапи Києва мають зникнути всі імена російських політичних та військових діячів. Тут без варіантів. Усі ці генерали і маршали,  підкорювачі сибірських просторів, на кшталт Єрмака, мусять розтанути в тумані расєйських пертурбацій. Разом з географічними назвами, на кшталт Байкальська, Волгоградська і т.п. Їх на диво багато.

  Друге. Так само мусять зникнути імена діячів російської науки, незалежно від їхнього ставлення до України і українців. Їх імена постали тільки за одним маркером - московською чи пітерською пропискою; то хай там і лишаються, уже довічно. Натомість на київських вулицях можуть з’явитись імена вчених світової науки, ті, що мають стосунок до України і її історії. Тут слово за спеціалістами.

     Третє. Як раз критерій всесвітньості має визначати і долю назв, пов’язаних з російськими письменниками, митцями. Скажімо, Лев Толстой, який є безсумнівним класиком не тільки російської, а й світової літератури. До того ж, Толстого ажніяк не запідозриш у симпатіях до російської імперії. Зовсім недавно, опісля Бучі і Бородянки, усі ми перечитували повість «Хаджи-Мурат», з описами звірств російських військових на Кавказі. А протистояння Толстого і російської православної церкви (нині імені Гундяєва), котра, як відомо, узагалі вилучила письменника зі своїх «рядів». Відтак зрозуміло, що Толстой є нашою людиною і його ім’я мусить лишатися в київському часі і просторі. Це не означає, звичайно, що треба лишити за Толстим назви аж двох вулиць і провулка, досить площі його імені, разом з назвою відповідної станції метро.

    Практично те саме можна сказати про Івана Тургенєва чи Антона Чехова - світові імена, та ще й великі симпатики України. Про Миколу Гоголя і говорити зайве - окрім усього він є, поруч Тараса Шевченка, одним із творців української національної міфології, надзвичайно важливого компонента самовизначення нації. Так само зайве говорити про Петра Чайковського, чия творчість багато в чому пов’язана з Україною, її мелосом.

    Інший приклад - Анна Ахматова. Велика поетеса перебувала на маргінесах імперської культури, у постійних контрах зі сталінським режимом. Крім того, частина її життя пов’язана з Києвом. Так що тут не варто про щось дискутувати.

    ПАВЛО ТИЧИНА «ПІД САНКЦІЯМИ»

    Про імена діячів української культури. У списку мерії запропоновано чимало імен до вилучення. Присутність деяких просто шокує. До прикладу, Павло Тичина. Звісно, ті, хто включив це прізвище до кандидатів «на виліт», пам’ятають тільки вірш «Партія веде» і тому подібні витвори. Одначе ж хіба ними визначається роль і місце поета в українській культурі? Це геній, геній абсолютний, чий дух був зламаний радянським режимом. Вигнати Тичину з київських вулиць означає взяти на себе непростимий гріх. В ім’я чого? Щоби виставити Україну і українців перед цілим світом у ролі дегенератів, які не відають, що творять? І який подарунок для рашистських пропагандистів!

     Те саме - про Миколу Бажана (великий поет, тільки це має значення!).Або про письменників нижчого рівня, чиє місце в історії літератури є неспростовним (мова не про невігласів, звісно) - Василь Еллан-Блакитний, Василь Чумак, Андрій Головко, Семен Скляренко. У подібних випадках йдеться передусім про те, що ці письменники мають пряме відношення до комуністичної ідеології. А хто не мав такого стосунку? У першій половині ХХ століття абсолютна більшість інтелектуалів Європи перебувала під чаром «лівих» ідей.

     Яким чином потрапив до того ж «санкційного» списку мерії Амвросій Бучма, який по праву вважається кращим українським актором ХХ століття, годі й думати. Узагалі, на мапі Києва надто мало імен українських митців, тих, що творили вітчизняний театр і кіно. Саме такі імена і мусять замінити  десятки і сотні російських прізвищ.

    Скажімо, геній українського і світового кінооператорства - Данило Демуцький, це він стояв за камерою на зйомках Довженкової «Землі», яка вважається одним із найбільших шедеврів в історії кіно. Або інший оператор - Микола Топчій, який зняв кращі фільми Івана Кавалерідзе чи, скажімо, картину «Дорогою ціною», Марка Донського. Вадим Іллєнко і Вілен Калюта - так само оператори світового рівня! Художник Василь Кричевський, який, окрім всього, працював і в кіно, зокрема на фільмі «Звенигора» О.Довженка.

     А ще - кінорежисери Микола Мащенко (Спілка кінематографістів України пропонує назвати його іменем вулицю шахіста Чигоріна), Леонід Осика (автор непроминущого кіношедевру, фільму «Камінний хрест»), Михайло Бєліков (чудовий оператор і режисер, багатолітній голова Спілки кінематографістів),  Володимир Дахно (творець легендарного анімаційного серіалу про запорозьких козаків), Володимир Денисенко (фільми «Сон» і «Совість» увійшли до вітчизняної кінокласики), Віктор Іванов («За двома зайцями»!), Роллан Сергієнко (автор визначних документальних та ігрових стрічок, зокрема фільмів про Чорнобильську трагедію), Олексій Мішурін (прекрасний оператор і режисер, постановник ряду комедій, серед яких і «Королева бензоколонки») …

   Й актори, звісно. Богдан Ступка (не потребує якихось осібних характеристик), Наталя Наум (ціле гроно ролей у видатних фільмах), Микола Гринько, чий внесок в українське та світове кіно годі переоцінити), Семен Свашенко і Петро Масоха (ролі у фільмах Олександра Довженка, у виставах Леся Курбаса), Маргарита Криницина (незабутня Проня Прокопівна в картині «За двома зайцями»), Кость Степанков (один із чільних вітчизняних акторів)…

    Варто включити до списку імен і Василя Цвіркунова - це він очолював кіностудію у 1960-ті роки, у час розквіту вітчизняного кіно. 

    І АННА СТЕН, І БРАТИ ЛЮМ’ЄРИ…

     До списку імен я би включив і актрису Анну Стен, киянку від народження, яка починала свій шлях в кіно у Києві, а потому працювала в Німеччині і США. А ще американського режисера українського походження Едварда Дмитрика і так само американського,  українського кореня актора Джека Пеленса. 

     І чому б не назвати одну із вулиць на честь батьків кіно, французів братів Люм’єрів?!

    Йдеться не тільки про імена. Письменниця Любов Голота запропонувала назвати одну із київських магістралей вулицею Української мови. Хороша ідея. Я би її розвинув. Скажімо, вулиця Української пісні. Українського кіно. Української мрії!!

    Хай збудеться споконвічна мрія українців - звільнитись з полону Російської імперії. Для цього її треба просто перемогти. Хоча зробити це ой як непросто. Але ж так станеться!

Газета: 
Рубрика: