«Заборонена музика»

У концерті «Заборонена музика»  Фестивальний оркестр під орудою шведського дириґента Даніеля Ганссона зіграв репресовану українську музику, а разом з українцем Іваном Остаповичем – німецьку музику, що зазнала заборон.

Загалом до проєкту увійшло 13 партитур. Серед українських авторів – Василь Барвінський, Борис Кудрик, Всеволод Задерацький, Борис Лятошинський. Німецькі – Карл Гартман, Віктор Ульман, Ганс Айслер, Кароль Ратгауз тощо. Їх поділили на три концерти з умовними назвами «Заборонена музика», «Нелегальна музика» та «Шкідлива музика».

Проєкт «Заборонена музика» торкнувся постатей композиторів з минулого, проте він не був суто дослідницьким, він – про нас сучасних і про майбутнє, яке безпосередньо залежить від засвоєння уроків своєї історії. Що ми можемо і що мусимо робити задля того, аби відновити справедливість щодо репресованих композиторів хоча б посмертно? Яку відповідальність перед ними несе покоління часів Незалежності?

Сьогодні ми маємо вільний доступ до архівів, принаймні всередині держави. Але чи справді ми ними цікавимося? Наскільки глибоко досліджуємо? І, зрештою, чи готові виконувати забуті твори, повертаючи їм життя (а невиконані – фактично, народжуючи)?

Певну сором’язливість за українську музику ми успадкували від радянського часу. Вона «вторинна», «смурна» та «негеніальна» – ці слова вам скаже ледь не будь-який оркестрант та більшість дириґентів. Звісно ж, не «під запис», а у кулуарах.

Втім, аби відібрати справжні шедеври, спочатку треба максимально широко озвучити збережену частину спадку репресованих авторів. Після цього зміниться не лише музична карта України XX століття, але й наша персональна оптика.

А далі – ще менш зручні питання: чи можна оприлюднювати прізвища колег Барвінського, що спалювали партитури на подвір’ї Львівської консерваторії? Чи слід нагадати імена тих, хто підтримав виключення зі Спілки композиторів Сильвестрова та Годзяцького? І навпаки: а хто нам надав право приховувати «незручні» сторінки нашої історії?

Всі ці та багато інших питань порушив проєкт «Заборонена музика». Але найголовніше – він повернув саму музику, цікаву і різноманітну. Яка, як би банально це не виглядало, прагне лише одного: звучати і подобатися.

Даніель ГАННСОН, один з організаторів проєкту, розповів про нього таке:

«Проєкт «Заборонена музика» був розроблений разом із Тарасом Демком та Іваном Остаповичем на основі ідеї, яку ми відкрили для себе, працюючи над мобільним додатком Ukrainian Live: висвітлювати забуті сторінки української музики. У «Забороненій музиці» ми робимо концепцію трохи більш жорсткою, досліджуючи негативні аспекти існування музики. Ми розглянули політичні системи Німеччини та радянської України, де на композиторів чинився тиск, вони підлягали насильству і навіть смерті через своє мистецтво.

Деякі приклади, звісно, відомі з часів нацистського режиму у Німеччині, особливо ті, що стосувалися єврейських композиторів. Втім, були й інші автори, музика яких заборонялася через ідеологію.

Те саме стосувалося і радянської України. Деяких справді хороших митців, як-от Барвінського, репресували, аби налякати всіх інших. Тобто це був політичний жест.

Три концерти проекту «Заборонена музика» надали чудову можливість почути і відчути музику, дізнатися про унікальні, фантастичні історії написання творів. Кожен слухач, фактично, зміг стати відкривачем і дослідником цієї музики».

Центральним твором останнього концерту стала Симфонія №2 Бориса Лятошинського, яка не звучала у Львові протягом останніх 14 років. Її неймовірно проникливо виконав Даніель Ганнсон, руйнуючи стереотип про те, що українську музику розуміють лише українські дириґенти. Це був добре продуманий виступ, у якому уся краса багатошарової, як в розкішному багатоголоссі, партитури була продемонстрована з любов’ю та смаком.

Трагічна історія цього твору видатного українського класика така. Друга симфонія у 1933 році була замовлена Лятошинському Харківським оргбюро спілки радянських композиторів. Композитор зобов’язувався протягом шести місяців 1934 року написати та здати Симфонію №2 на три частини для великого оркестру.

Її прем’єра планувалася у Москві в концерті з творів українських композиторів. Втім, у зв’язку з загальнодержавною жалобою за діячем Комуністичної партії СРСР Григорієм Орджонікідзе твір не було виконано. Не зважаючи на те, що Симфонія навіть не встигла прозвучати, критик Даніель Житомирський розгромив її у газеті «Музика»:

«Друга симфонія при своїй зовнішній складності та імпозантності звучання залишає враження вкрай пустого, надуманого твору (…) Очевидно, що над справжнім наближення своєї творчості до нашого життя – яскравого та хвилюючого радянського життя, над перемогою в собі тяжкого тягаря формалізму Б. Лятошинському доведеться багато попрацювати».

У 1948 році Другу симфонію на черговій хвилі боротьби з формалізмом заклеймили як «антинародну» та «формалістичну». Спочатку вона отримала звинувачення на сторінках газети «Советское искусство», а вже за місяць потрапила до горезвісної постанови ЦК ВКП(б)У «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі». Друга симфонія стала основною мішенню для наклепів на автора: «Антинародний формалістичний напрямок в українському музичному мистецтві виявився перш за все в творах композитора Б. Лятошинського. Це твір дисгармонічний, захламлений нічим не виправданими громоподібними звуками оркестру, які пригнічують слухача, а відносно мелодії – симфонія бідна та безбарвна».

Після вироку 1948 року твір довго не звучав. Вперше за тривалий час його відтворили у 1964 році силами Луганської філармонії, а в Києві твір прозвучав після смерті композитора у 1970 році.

І про німецьку складову події. У другому відділенні Іван Остапович виконав твори німецьких авторів, два з яких стали справжнім відкриттям для українців – «Tanzspiel» Франца Шрекера та «Bunteuite» Ернста Тоха. Перший з них був створений у 1909 році, коли Шрекер вже отримав певну популярність і вражав сучасників своєю майстерністю. Баланс між аристократичною стриманістю і справжнім володінням тембром в усьому розмаїтті його відтінків у цій сюїті дивовижний. Чотири танці, які є своєрідним гімном прекрасній епосі рококо – Сарабанду, Менует, Мадрігал та Гавот – оркестр під управлінням Івана Остаповича виконав із юнацькою енергією та драйвом.

«Bunteuite» або «Bunte Suite» («Барвисту сюїту») Ернст Тох написав у 1929 році для щойно створеного оркестру Франкфуртського радіо (hr-Sinfonieorchester) – одного з перших симфонічних радіооркестрів у Німеччині. У ньому дивовижна моцартівська легкість поєднана з чудовим почуттям гумору, завдяки якому слухач весь час знаходиться в очікуванні – який новий трюк утне автор. Як і в старовинних сюїтах, композитор вишиковує тут шість різноманітних танців, які носять святковий та дещо цирковий характер. Цей твір розкрив Ернста Тоха як чудового знавця симфонічного оркестру та митця з гострим іронічним розумом та став святковим завершенням вечора.

Попри складну тему репресій усі твори об’єднало дивовижне відчуття краси і гармонійності. Звернення до цих сторінок історії у наш буремний час носить не лише дослідницький, але й терапевтичний ефект: якщо у трагічні часи митці писали настільки світлі і навіть казкові твори, то і ми крізь війну та пандемію зможемо пронести радість і віру у світле завтра.