У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Життя у танці

8 квітня розпочинаються гастролі Національної опери України у Львові монументальним балетом «Володар Борисфену» Станковича, який поставив хореограф Віктор Яременко
8 квітня, 2011 - 00:00
ВІКТОР ЯРЕМЕНКО НА РЕПЕТИЦІЇ БАЛЕТУ «ВЕСІЛЛЯ ФІГАРО» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ЧУДОВИЙ ДУЕТ: ТЕТЯНА БІЛЕЦЬКА (КІТРІ) ТА ВІКТОР ЯРЕМЕНКО (БАЗІЛЬ) У БАЛЕТІ «ДОН КІХОТ» / ФОТО З АРХІВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ

Пам’ятається, як восени 1981 року юний вихованець Московського академічного хореографічного училища, але вже «обтяжений» лауреатством на Всесоюзному конкурсі молодих балетмейстерів, з дивовижно експресивною енергетикою дебютував у балеті «Марна пересторога» в партії Саботьєра і відразу привернув до себе увагу високою технічною підготовленістю, вільним володінням тілом, емоційністю. Віктор Яременко швидко адаптувався у київській хореографічній трупі. На цій сцені танцювали його бабуся — блискуча балерина, знаний педагог Наталія Верекундова і мама — Ліза Литвиненко. Творча кар’єра дебютанта складалася досить стрімко. Бездоганна техніка, виразна пластика, динаміка і експресія чоловічого танцю, пружний стрибок, хороші акторські дані, які сприяли психологічній наповненості образу, а головне — непогамована працездатність досить швидко вивели його в групу провідних солістів трупи. Спочатку Віктор танцював у дитячих балетах — Принц у виставі «Білосніжка та семеро гномів», Чіполліно в однойменному балеті, Комарик у виставі «Муха-Цокотуха». Невдовзі його побачили в партіях Базиля і Альберта.

Це була чітка висхідна до балетів П. Чайковського як вершинних творів класичної хореографії. І її Яременко також подолав. Він танцював Зігфріда, Дезіре, а також Принца в «Лускунчику». Але до цього була важлива для його творчого зростання перемога на Міжнародному конкурсі артистів балету в болгарському місті Варна, з якого він привіз срібну медаль. На V Міжнародному конкурсі в Москві (1985) Віктор Яременко знову був серед лауреатів, отримавши срібну медаль. А ще через два роки (1987) танцівник привіз до Києва золоту медаль із Міжнародного балетного конкурсу в Японії.

Проте артистичні успіхи не заколисали Віктора Яременка як творчу особистість. Він продовжував активно поповнювати репертуар, усе частіше звертаючись до творів, де були цікаві психологічно наповнені партії, які вимагали не тільки виняткової технічної майстерності, але й широти світогляду, сугестивності в розумінні образу, навіть імпровізації в межах усталеного хореографічного малюнку. Саме тому з ним залюбки працював над хореографічним втіленням образу Спартака та Прометея в однойменних балетах А. Хачатуряна та Є. Станковича, Тібальта в «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва Анатолій Шекера, який згодом візьме його під опіку під час навчання в Київській академії танцю, щоб виховати хореографа-постановника, бо бачив і відчував у провідному танцівнику трупи схильність саме до творчого підходу в розкритті характеру героя. А це одна із найголовніших рис того, хто береться за постановку балету — чи то класичного, чи то сучасного... Цікавим епізодом його творчої біографії стало виконання головної ролі у фільмі Лавровського «Алі-баба і сорок розбійників».

Поступово Яременко входив в іншу сферу хореографічного мистецтва, випробувавши себе спочатку як педагог-репетитор, а невдовзі й як хореограф. Як балетмейстер брав участь у великих міжнародних хореографічних проектах — «Баядерка» (Франція), «Мадам Боварі» (Росія), «Чи почуєш ти мене?» (Австрія—Україна). Ще за життя Анатолія Шекери (1938—2000) молодий балетмейстер почав роботу над поновленням, а якщо точніше — постановкою балету «Шехерезада» на музику Римського-Корсакова, яка позначалася багатою хореографією, яскраво орієнтальним танцювальним малюнком, виразною характеристикою героїв. Новаторство роботи В. Яременка полягало в злитті фокінського неокласицизму і досить виразного модернізму, яким молодий балетмейстер перейнявся під час роботи з Урсуляком над балетом «Чи почуєш ти мене?».

У червні 2000 р. Віктора Анатолійовича призначили художнім керівником балету Національної опери України. Розпочинається новий етап творчої біографії Яременка — досвідченого й успішного танцівника і досить молодого хореографа. Здобувши освіту в Українській академії танцю під керуванням славетного хореографа Анатолія Шекери та блискучого балетного педагога Елеонори Стебляк, він знав можливості трупи, кожного її виконавця. Першою у статусі художнього керівника постановкою Яременка став балет «Петрушка» І. Стравінського, який порадував глядачів багатим і виразним хореографічним малюнком, окресленим драматизмом, розкриттям можливостей молодих виконавців. Відчувалося, що Віктор Яременко як балетмейстер шукає власний шлях у мистецтві, базуючись на сучасній хореографічній естетиці, де є місце пошуку й експерименту.

Митець активно включається в проведення Міжнародного конкурсу імені Сержа Лифаря та фестивалю «Серж Лифар де ля данс», які увінчалися не тільки переможними тріумфами низки молодих виконавців трупи, але й поповненням репертуару «Сюїтою в білому» Лало і «Ромео і Джульєттою» на музику Чайковського в хореографії нашого славетного земляка Сергія Лифаря. За ініціативою Віктора Анатолійовича трупа спробувала свої сили і у модерних постановках Раду Поклітару, аби ще раз переконатися, що колектив має продовжити стратегічну лінію на класичний репертуар і академічну техніку танцю, які, хоч як це прикро говорити, значно занепали навіть у таких балетних країнах як Англія, Франція, Данія...

Київський балет під керівництвом Віктора Яременка, добре знаного в Європі, починає активніше гастролювати у європейських країнах, бере участь у різноманітних фестивалях в Греції, США, Італії, майже щороку дає вистави і гала-концерти у Швейцарії, Франції, Німеччині, Японії... Приємно визначити, що там він репрезентував переважно роботи свого наставника Анатолія Шекери. Помітною подією у житті Національної опери України стала постановка балету «Корсар» Адана, де молодий хореограф в усій красі розкрив романтичну сутність балетної класики, хоча в сюжеті і наповненості характерів суттєво відійшов від першооснови. Зберігши найкращі фрагменти із спадщини Перро, Петіпа і Гусєва, зробив героїв своєї інтерпретації більш імпульсивними, емоційнішими, психологічно глибшими. Це саме можна сказати і про його інтерпретацію «Раймонди» Глазунова, де від Петіпа залишилися жіночі варіації та гран-па, а решта є авторською хореографією В. Яременка. Обидві постановки засвідчили, що балетмейстер уникає домінувавших ще зовсім недавно багатоактних імперських вистав, де танець був непорушно академічним, а вистави вибудовувалися так, щоб продемонструвати насамперед виконавську майстерність солістів. Його хореографічні опуси продовжили стилістику поліфонічних вистав Анатолія Шекери, де все — музика, хореографія, драматургічне втілення сюжету — втілювалося винятково через багатоплановий танець.

Робота над «Корсаром» і «Раймондою» вивела Віктора Яременка на думку про створення ексклюзивного балету. Разом із диригентом Олексієм Бакланом і співлібретистом Юрієм Станішевським було поставлено чудовий балет «Весілля Фігаро» на музику Моцарта. Варто відзначити, що за майже сторічну історію українського хореографічного мистецтва це була третя спроба звернутися до комічного жанру («Міщанин з Тоскани» В. Нахабіна, «Бісова ніч» В. Йориша і ось тепер «Весілля Фігаро»). Це був досить амбітний і самостійний проект, бо із однойменної оперної партитури австрійського композитора мало що можна було використати в для балету. Від опери постановники взяли назву, сюжетну лінію Бомарше, кількість дійових осіб та ще знамениту увертюру. Диригенту-постановнику Олексію Баклану вдалося об’єднати в чітку і виразну музичну композицію 34 моцартівські фрагменти різних творів, зокрема ранніх і маловідомих симфоній, його німецьких танців, контрдансів, серенад, а Віктору Яременку — знайти однорідну за стилем хореографічну лексику. Цей балет розширив виконавську палітру трупи, розкрив майстерність окремих виконавців — скажімо, Миколи Михеєва, який блискуче втілив жіночу партію Марцеліни і викликав на кожній виставі шквал оплесків, не кажучи вже про Олену Філіп’єву, Тетяну Голякову, Наталю Лазебникову, Наталю Мацак (Сюзанна), Андрія Гуру, Віктора Іщука, Сергія Сидорського (Фігаро). В досить незвичній іпостасі постав перед глядачами й Ярослав Саленко (Керубіно), а головне — увесь кордебалет, який мав не лише танцювати, а й створювати індивідуальні образи і розкривати комічну суть характерів.

Остання робота хореографа — монументальний балет «Володар Борисфену» Євгена Станковича (2010), який став етапним для балетної трупи, театру і українського хореографічного мистецтва. Здавалося, що історична тема, яка була довгий час домінантною в національному балетному мистецтві, зі смертю Анатолія Шекери відійшла на репертуарні маргінеси. За десять останніх років не з’явилося жодного балету, який би відповідав параметрам такої вистави, бо навіть «Вікінги» Станковича важко назвати твором, який би розкривав усю широту і багатогранність української історії. Через багато років після балету «Княгиня Ольга», поставленого Анатолієм Шекерою, глядач побачив наповнений поліфонічною і багатоплановою хореографією, динамічним і стрімким розвитком сюжету, яскравими героями балетний твір з багатою і неповторною хореографічною наповненістю та філософським підтекстом.

На сьогодні київський балет не тільки працює активно на рідній сцені, але й із помітним успіхом інтегрувався в світовий хореографічний процес. І це не склалося само собою, а є результатом великої спільної роботи всього колективу — від керівника і до артистів кордебалету, диригентів і концертмейстерів, лібретистів і художників.

Василь ТУРКЕВИЧ, заслужений діяч мистецтв України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments