Я кажу собі: людина помічає у світі лише те, що вже несе у собі.
Антуан де Сент-Екзюпері, французький письменник

Ніжин: urbi et orbi*

Декілька епізодів з інтелектуально-духовного життя міста
27 травня, 2005 - 00:00

Наша наступна подорож — у Ніжин Чернігівської області — була невипадковою.

У «Дня» тривалі дружні стосунки з місцевим університетом. Туди у 1999 році була запрошена головний редактор Лариса Івшина. Власне, та зустріч із студентами започаткувала майстер-класи у багатьох українських університетах. Взагалі Ніжин виявився легким на руку. У ньому відбулася одна з перших фотовиставок газети, після якої щорічний фотоконкурс мандрує Україною. Відтоді минуло чимало часу. Нам було цікаво дізнатися, чим живуть викладачі, студенти, й, зрештою, самі ніжинці. Й привід доречний знайшовся: там саме мав відбутися науковий семінар на тему творчості Володимира Винниченка, куди, до речі, їхав і автор «Дня» Володимир Панченко. А заодно дорогою з Ніжина ми запланували помандрувати маєтками української аристократії: Тарнавського — у Качанівці, Скоропадських — у Тростянці, Галаганів — у Сокиринцях. А також спробувати відшукати на колишньому хуторі Іванівському, а нині Шевченка, могилу знаменитого російського художника Миколи Ге (про це читайте у наступних числах газети).

ЕПІЦЕНТР ДУХУ

Від Києва до Ніжина понад сто кілометрів. Десь приблизно через дві години їзди на автомобілі ми були на місці. А далі попрямували до першої запланованої адреси. Тутешній університет був і є епіцентром наукового й культурного життя Ніжина, як і, зрештою, всієї Чернігівщини. Історія його заснування тісно пов’язана з родиною Безбородьків. Олександр Андрійович походив з української козацької старшини. Працював в уряді Катерини II (у 1796 році навіть домігся часткового відновлення на Лівобережній Україні адміністративно-судових установ Гетьманщини!), був канцлером Павла I. Він заповів значні кошти на відкриття навчальних закладів. За втілення його задуму взявся рідний брат Ілля Андрійович. У 1805 році було ухвалено постанову про будівництво «Гімназії вищих наук князя Олександра Безбородька» у Ніжині, де розташовувався фамільний маєток. Так у 1820 році відкрився один із перших вищих навчальних закладів в Російській імперії! Нині це два корпуси в глибині розкішного парку: старий, збудований у стилі класицизму, і новий, споруджений у стилі соцреалізму в 70-х роках. А поряд стоять гуртожитки. Усі ці будівлі в комплексі творять студентське містечко. Тому влітку, коли студенти роз’їжджаються на канікули, Ніжин помітно порожніє.

Ми саме потрапили на перерву. Студенти повиходили на вулицю: хто підчитував конспекти, хто розмовляв із знайомими, а хто розслаблено лежав на траві просто неба... Нас зустрів завідуючий кафедрою української літератури Олександр КОВАЛЬЧУК, до речі, один із авторів підручника з української літератури для учнів 11 класу загальноосвітніх шкіл України. Пролунав дзвінок на пару. Подвір’я спорожніло. Це саме була нагода оглянути університет: довгі з високою аркоподібною стелею коридори, старі дерев’яні сходи, просторі аудиторії... Якби не поодинокі блукаючі студенти, одягнені по-сучасному, здавалося б, що от-от із-за котрихось дверей з’являться гоголівські спудеї із «Вія». За майже двохсотлітню історію навчального закладу його випускниками були: письменники Микола Гоголь і Євген Гребінка, байкар Леонід Глібов, фольклорист Олександр Афанасьєв-Чужбинський, графік Яків де Бальмен (це йому Тарас Шевченко присвятив поему «Кавказ»), живописець Анатолій Мокрицький, письменники Юрій Збанацький та Євген Гуцало...

В університетських стінах розташована картинна галерея, відкрита ще 1845 року онуком засновника. За словами Олександра Ковальчука, на 25-річчя Ніжинської вищої школи граф Кушельов-Безбородько подарував 175 полотен із власної колекції живопису. Щоправда, частина з них — копії. Але ж копію картини «Марія Магдалена», наприклад, зробив сам Тіціан зі свого твору! Тут представлені роботи Рубенса, Караччі, Брейгеля, Ван-Лаара, а також невідомих художників. Досліджено, що «Пресвята Діва з немовлям Ісусом» належить школі П’єтро Перуджіно, учнем якої бум сам Рафаель Санті! З пізніших надходжень — скульптури Івана Кавалерідзе, картини Тетяни Яблонської... Колекція університетської галереї є однією із найбагатших в Україні. Олександр Герасимович розповів, що близько двох місяців тому були спроби викрасти мистецькі цінності. На щастя, зловмисників затримала міліція.

А бібліотека пишається рідкісними екземплярами стародруків XVI—XVIII cтоліть, деякі з них подаровані ще Безбородьками. Серед раритетів: «Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія грецькою та латиною 1567 року видання (уявляєте !!!), «Граматика» Мелентія Смотрицького, «Слово о полку Ігоревім» 1800 року випуску, рукописи гетьманських універсалів, збірка творів Михайла Ломоносова....

Зайшовши у читальний зал, ми зауважили, як щойно хтось здав цьогорічну підшивку «Дня» за січень. З’ясувалося, університет традицiйно передплачує нашу газету. Дивимося, а примірники затерті. «Цікавляться?» — запитуємо в бібліотекаря. «День» часто беруть читати, особливо, студенти історико-правознавчого, філологічного, іноземного факультетів, — говорить Наталія Мухомодєєва. — Приходять по нього й місцеві жителі — не всі ж мають змогу купити чи передплати газету. От бачите того чорнявого молодика, що сидить у другому ряді?» Ми підійшли до нього — він саме працює з «Днем». Студент історико-правознавчого факультету Андрій Хамар на основі наших публікацій писав реферат про сучасні українсько-американські відносини!

А щоб читали ще й книжки із серії «Бібліотека газети «День», ми подарували «Україна Incognita», «Дві Русі» та «Війни і мир» у бібліотечний фонд.

Взагалі, Ніжинський університет є одним із найповажніших університетів старої Європи. «Старанням і працею» — написано латинською на його вході. Саме старанням і працею професорів тут сформувалося багато діячів української культури, чиї знання і талант служили місту і світові або urbi et orbі, як говориться латинською. Із часу свого заснування він був не тільки освітнім та культурним осередком, а серцевиною українського духу Центральної та Східної України, яка тоді входила до складу Російської імперії. Варто згадати хоча б про ніжинських вільнодумців — групу професорів, які у 20-х роках XIX cтоліття пропагували ідеї французького просвітництва: свободу, демократію, за що й були позбавлені посад. Довго й непросто відбувалося «перековування» класичного навчального закладу в радянський ВНЗ, де головним став факультет соціального виховання... Викладачів української мови перекваліфіковували у вчителів старослов’янської й російської. Але й тоді формувався інтелектуально-духовний потенціал нації, який не змогли знищити колективізація, голодомор, німецька окупація та сталінські репресії. Адже «дух не вмирає, дух не згаса...».

МІСЦЕ ДЛЯ ЗЙОМОК ІСТОРИЧНИХ ФІЛЬМІВ

Ніжину понад тисяча років. Вперше про поселення Нежатина Нива згадується Нестором-літописцем у «Повісті минулих літ» за Іпатіївським списком 1078 року. Теперішня назва утвердилася тільки на початку XVI століття. У складі Чернігівського князівства місто увійшло до князівства Литовського, потім — до Московської держави, а згодом стало частиною Речі Посполитої. Ніжинські козаки відомі тим, що брали участь у повстанні під проводом Якова Остряниці та Богдана Хмельницького. Під час національно-визвольної боротьби 1648—1654 років Ніжинський козачий полк був військовою й адміністративно-територіальною одиницею. У 1663 році тут на ярмарковому майдані відбулася сумнозвісна «Чорна рада», на якій «чернь» — козацькі низи — обрали гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького. Тоді саме загинув інший претендент на булаву полковник Яків Сомко. Подія стала сюжетною основою для однойменного роману Пантелеймона Куліша. Власне, Пантелеймон Олександрович є одним із зачинателів жанру історичного роману в українській літературі. У радянський час цей твір востаннє передруковувався у період українізації, а після 1945 року був заборонений. У школах його почали вивчати тільки на початку 90 х. А чи осмислили? «Історія все-таки вчить. Тільки я б не називала її вчителькою життя. Це радше сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків, — хай то будуть уроки Переяславської ради чи Чорної ради...», — написала головний редактор «Дня» Лариса Івшина у своїй передмові до книжки «Україна Incognita» із серії «Бібліотека газети «День».

Взагалі, з історією Ніжина пов’язані життя і творчість багатьох відомих особистостей. У ньому народилися церковний діяч Іван Максимович, ректор Київської академії Георгій Кониський... Тут побували Іван Величковський, Стефан Яворський, Іван Котляревський, Олександр Пушкін, Михайло Лєрмонтов, Тарас Шевченко, Марко Вовчок з Лесем Мартовичем, Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Микола Садовський... Подекуди вціліли й будинки, в яких вони зупинялися. Цікаво, що центр стотисячного Ніжина переважно одноповерховий. У місті збереглися цілі квартали із забудовою XIX — початку ХХ століть. Тут можна знімати історичне кіно! Вулиці вимощені старою бруківкою. Одне біля одного — перукарні, магазинчики, кафе, ательє, ремонт взуття й бюро ритуальних послуг... Через таке близьке сусідство трапляються навіть курйози. Наприклад, на внутрішніх дверях магазину тканин почеплена вивіска «Зачинено», а знадвору висить готовий вінок для похорон... Здається, з глибини скверика двозначність ситуації зауважує Гоголь, увічнений у мармурі. Він був, як вiдомо, справжнім цінителем тонкого гумору та іронії. У місті кілька пам’ятників письменнику. Але це погруддя особливе. Якщо дивитися на нього з правого боку, видно профіль автора скульптури Пармена Забіли.

Зовсім поруч одразу кілька церков, споруджених у стилі українського бароко. «Миколаївський собор збудований у XVII cтолітті коштом козаків та міщан, зокрема ніжинського полковника Івана Золотаренка, персонажа повісті «Конотопська відьма» Квітки-Основ’яненка, — розповідає Олександр Герасимович. — У «Літописі Самовидця» від 1663 року згадується, що новообраний гетьман Брюховецький саме в ньому складав присягу». Заходимо всередину — і складається враження, що тут все первозданне: ці ж вівтар, завівтарна частина, іконостас... Біля образів, давніх на вигляд, розсіюють пітьму лампадки. Здається, що відтоді рука реставратора й не торкалася ликів святих, намальованих невиразними кольорами на стінах. Адже зараз біблійних персонажів зображують здебільшого у світлих кольорах. Прикладом того є Всесвятська церква, збудована у ХVIII ст. Після реставрації храм лишень побілено та встановлено розкішний різьблений з дерева іконостас, прикрашений рушниками. Прикрашати церкви вишивками — давня українська традиція.

За кілька метрів звідси — музей «Поштова станція». Відомо, що це єдиний комплекс будівель поштової контори ХVIII століття, що зберігся в Україні. Музейна експозиція присвячена розвитку кінної пошти кількох останніх століть. Тут демонструється унікальна виставка листівок, більшість яких — із серії «Виды и типы Малоросии» із зображенням українських краєвидів та самих українців різних регіонів. У окремій кімнаті відтворено інтер’єр робочого місця станційного наглядача: старий, майстерно зроблений стіл, а на ньому чорнильниця з пером, підсвічник, рахівниця, копії подорожніх Миколи Гоголя й Тараса Шевченка. Згідно подорожніх, тобто квитків, говорячи сучасною мовою, надавали необхідну кількість коней і встановлювали плату за проїзд — 1 рубль 10 копійок за версту. У тій же залі обладнано куточок для відпочинку подорожніх... Ось скрині, куди клали пожитки мандрівників, накритий стіл... Виглядає затишніше, аніж «забігайлівки», що ми зустрічали на трасі Київ— Борзна. «Пока приезжий господин осматривал свою комнату, внесены были его пожитки: прежде всего чемодан из белой кожи, несколько поистасканный, показывавший, что был не в первый раз в дороге...» — Олександр Ковальчук процитував уривок з «Мертвих душ» Гоголя. До речі, ніжинці частенько звертаються до творчості письменника, особливо коли порівнюють своїх сусідок, свекрух чи тещ, знайомих загалом із гоголівськими героями. Наприклад, навіжена як Хівря (персонаж із «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки»).

Неподалік музею — скверик Марії Заньковецької. Так його називають через те, що в ньому встановлений пам’ятник великій актрисі. Марія Костянтинівна народилася у селі Заньки на Чернігівщині, вінчалася у Ніжині, де згодом бувала на гастролях у складі трупи Марка Кропивницького. Завідуючий кафедрою української літератури університету розповів, що з 1908 по 1915 роки вона навіть керувала тутешнім аматорським гуртком... Це улюблене місце дітлахів і студентів. Перші відчайдушно ганяють тут голубів, другі — призначають побачення: як не як, а поряд пристойна кав’ярня.

Взагалі, майже кожен куток центру Ніжина збережений в якійсь одній історичній епосі. Найбільше представлене ХIХ — початок ХХ століть.

ХИСТ ДО КУПІВЛІ ТА ТОРГУ

Досі достовірно невідомо про те, в яких саме творах Микола Гоголь відтворив атмосферу тогочасного Ніжина. Однак ніжинці переконані, що чимало епізодів з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» взяті з життя їхніх прапращурів. Базар, наприклад. «С утра еще тянулись нескончаемой вереницею чумаки с солью и рыбой. Горы горшков, закутанных в сено, медленно двигались, кажется, скучая своим заключением и темнотою; местами только какая-нибудь расписанная ярко миска или макитра хвастливо выказывалась из высоко взгроможденного на возу плетня и привлекала умиленные взгляды поклонников роскоши. Много прохожих поглядывало с завистью на высокого гончара, владельца сих драгоценностей... Одиноко в стороне тащился на истомленных волах воз, наваленный мешками, пенькою, полотном и разною домашнею поклажею, за которым брел, в чистой полотняной рубашке и запачканных полотняных шароварах, его хозяин...» — так Микола Васильович описував Сорочинський ярмарок. Однак, за словами жителів Ніжина, такою ж колоритною була вона і тут сотню-дві років тому. Оскільки місто лежить на шляху Львів—Київ—Москва, сюди з’їжджалися звідусіль. Тому місцеві жителі вважають, що хист до купівлі й торгу в них у крові! Ну що ж, пересвідчимось самі.

У полудень ринок у самому розпалі. Покупців чимало: придивляються, торгуються... «Не поступлюся й копійкою! — лунає при вході. — Еге ж, підіть пошукайте дешевше». Далі суперечка переростає у розмову про курс долара та ціни на пальне. Доходить навіть до прогнозів, що їх у народі називають «одна баба сказала»... Проходимо вглиб торгових рядів і чуємо: «А ви їй що?», «А вона вам що?» «А ви ж їй?»... Чим не діалог Возного і Виборного з «Наталки Полтавки» Івана Котляревського?.. Бракує лишень колоритного виразу «теє то, як його»... До речі, нині у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка прем’єра вистави «Наталка Полтавка» з Олегом Скрипкою у ролі Возного.

З неприхованою цікавістю зупиняємося біля старого дідуся, який зосереджено рахує копійки. «Багато заробили?» — запитуємо. «Та не дуже. Продавав цибулю зі своєї грядки — пучечок за 50 копійок. Отих два, що зостались, вам віддам за 80», — пропонує він. Аби підтримати розмову, купуємо цибулю. «Я приходжу на базар побути між людьми. А щоб не даром тут сидіть, беру городину на продаж», — розповідає 82 річний Микола Іванович.

Місцевий продовольчий ринок для літніх людей є своєрідним «виходом у світ». Володимир Сурмачевський тільки-но приїхав з Саратова у рідний Ніжин, відразу прийшов сюди. «А де ще дізнатися усі місцеві новини: хто народився — одружився — розлучився — помер? — розмірковує він. — Я жив тут до 1965 року. І хоч батьки вже померли, їхньої хати не продаю — щоб було куди приїхати».

«Дєвушка, купіть гурки», — пропонують нам. «Гурки» — це огірки. А ніжинськi огірки — це бренд! Взагалі, у Ніжині молодь розмовляє українською або російською мовами, а старші говорять здебільшого на місцевому діалекті, дещо схожому на суржик.

Ідемо й бачимо, що нам посміхається чоловік: «Беріть півлітру меду зі своєї пасіки. Дешево віддам». Придивляємося до нього: посивілі скроні, добрі очі, акуратні сиві вуса. Чим не Солопій Черевик, герой гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки»?.. «Ціни знижувати не будемо. Хочете, беріть півлітру за 12 гривень, а як літр, то за 24. І так майже задарма продаємо, — з’явилася його дружина: голосна й криклива, як Хівря! Які метаморфози! За півтори години ходіння по ринку ми вже почали порівнювати, як це роблять тутешні мешканці. Ні, таки молодий Гоголь повинен був запам’ятати цю непідробну атмосферу Ніжина, аби потім окремі нюанси відтворити у своїх творах. То він письменник російський чи український?..

ІСТОРІЯ СПРОТИВУ

Їдучи у Ніжин, ми були переконані, що побачимо чимало слідів радянської доби в архітектурі соцреалізму, та й, зрештою, в людській ментальності. А з’ясувалося, українська культура пустила тут міцне глибоке коріння. У ментальності й поведінці ніжинців мимоволі впадають в око типово українські прояви. Приміром, індивідуалізм, гордість, яку в Галичині називають гонором, побожність... Щороку 14 жовтня, на Покрову, тут відзначають храмове свято, хоч ця традиція загублена у багатьох селах Центральної та Східної України! У місті є церкви, які належать до Православної церкви Київського патріархату. Пригадую, мій добрий друг, режисер Сергій Архипчук, розповідав, що на Костопільщині (Рівненська область) досі переважна більшість соборів — Московського патріархату. Він завжди порівнює Ніжин з Коломиєю Івано-Франківської області, яка до 1939 року, приходу радянської влади, мала 39 друкованих органів, кілька потужних видавництв, хорів, професійний театр. До речі, зараз у Ніжині активно діє драматичний театр. З’ясовується, що у місті були власні технології боротьби з радянською владою. Киянин Юрась Красюк, чий батько родом звідти, розповів свою родинну трагедію. Усі його родичі добре пам’ятали, як брат дідуся зник тільки тому, що тихо наспівував гімн «Ще не вмерла Україна», пораючись на городі... «Відтоді всі стали дуже обережними, — говорить Юрась. — Однак дідусь, в минулому учасник Великої Вітчизняної війни, а потім відомий в місті лікар, дозовано давав моєму батькові читати історичні книжки, твори письменників «розстріляного відродження», користуватися словником Грінченка, наодинці розмовляв з ним українською... У нас вся крамола відбувалася на кухні: за чаєм або за наливкою говорили з найближчим про заповітне. Будучи студентом, батько почав відвідувати гуртки, на яких він та його однокурсники, старшокурсники обмінювалися забороненими виданнями, серед яких був і самвидав. А це 60-ті роки...» Ось тільки одна із історій ламання українськості.

Фактично не тільки у радянські часи, а й впродовж кількох останніх століть Ніжин був центром спротиву, опору проти поневолення, насаджування чужих культур, зрештою, кітчу. Доказом того є вцілілі культові споруди у стилі українського бароко, чепурні будинки, які, хоч заможні українці й будували для себе, однак споруджували на віки. І те, що сучасний райцентр не став культурною провінцією, — частково надбання попередніх десятиліть й століть. Відбувалася своєрідна ретрансляція інформації від покоління до покоління, яка відчутна й зараз. Тому місто інтелектуально-духовно живить наш та інші народи. Urbi et orbi — місту і світові.


* (лат.) місту і світові

Надія ТИСЯЧНА, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «День», Київ — Ніжин — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments