Даремні закони позбавляють сили закони необхідні.
Шарль Луї де Монтеск'є, французький правник, письменник і політичний мислитель

Богдан Мацiв: «Звик волю шанувати...»

Про одного з яскравих представників львівської братії міжвоєнної доби
25 вересня, 2015 - 12:15
ПІД ЧАС ОСВЯЧЕННЯ ПАМ'ЯТНИКА ЗАГИБЛИМ ВОЇНАМ ДИВІЗІЇ НА ЛИЧАКІВСЬКОМУ ЦВИНТАРІ (2003 р.)
БОГДАН МАЦІВ В ОДНОСТРОЇ СТАРШИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»(1944 р.)

Одним із представників знаменитої львівської братії міжвоєнної доби є Богдан Маців, який побачив світ у місті Лева 12 серпня 1925 року. З початком німецько-совєцької війни Богдан вступив до Юнацтва ОУН, а 1943 року зголосився до Української дивізії «Галичина», пройшов рекрутський вишкіл у Гайделягрі, а підстаршинський піхотинський вишкіл— у Ляуенбурзі, згодом закінчив старшинську школу в Прозечніцах на Чехо-Словаччині. Пройшовши з цією Українською дивізією увесь бойовий шлях на війні, після її закінчення був у полоні союзників у Ріміні, а потім — в Англії. Після звільнення з полону в грудні 1948 року знайшов собі працю на заводі переробки бавовни у місцевості Саут Болтон, вечорами ж брав фахові курси й активно вивчав англійську мову. 1949 року поїхав до Західної Німеччини, в Мюнхен, і там включився в роботу Краєвого зв’язку (КЗ) закордонних частин ОУН, згодом повернувся до Великобританії і перебував там аж до припинення діяльності цього втаємниченого КЗ.

ГРОМАДСЬКА ПРАЦЯ В МОНРЕАЛІ

...У Лондоні Богдан Маців продовжував навчання у Політехнічному інституті, який викінчив 1956 року, а вже восени цього ж року емігрував разом із дружиною Оленою до Канади, у Монреаль, де працював на хімічному заводі аж до виходу на пенсію 1985 року.

Після переїзду з Англії до Канади в листопаді 1956 року пан Богдан відразу ж включився до громадської праці у місті Монреаль, його діти та дружина були членами Пластової станиці, а сам він став активним членом Пласт-Прияту, щороку допомагаючи у підготовці приміщень для пластових таборів на пластовій оселі «Батурин», допомагав також у технічних справах, організовував різні заходи щодо збору коштів на пластові вишколи. Кожного року він брав участь в організації тоді дуже популярної Пластової Маланки для української громади Монреалю.

Коли 1984 році почалася інформаційна війна та переслідування дивізійників із боку центру Сімона Візєнталя, Богдан Маців став одним із співзасновників «Товариства оборони доброго українського імені» при Монреальському відділі Конгресу українців Канади. Товариство очолив відомий історик д-р Роман Сербин, а пан Богдан був секретарем, а згодом — головою цього товариства. Як відомо, члени товариства як свідки брали участь у процесі судді Жюля Дешена в Оттаві.

Того ж таки 1984 року пана Б. Маціва було обрано головою Монреальської станиці Братства дивізійників 1-ї УД УНА, і він залишався на цій посаді аж до ліквідації організації у грудні 2012 року, рівночасно був членом Головної управи Братства дивізійників.

Протягом багатьох років Б. Маців займався впорядкуванням архівів Дивізії та видавничою діяльністю. Після десяти років натхненної праці він створив чотири комплекти альбомів (кожний по шість альбомів — разом понад 1000 фотографій). Ці комплекти офіційно передали до державних архівів у Оттаві, Вашингтоні, Києві та Львові. Після закінчення цієї роботи Богдан Маців вирішив видати альбом — «Історія Дивізії у фотографіях».

1992 РОКУ ВПЕРШЕ ПІСЛЯ 49 РОКІВ ПЕРЕБУВАННЯ НА ЧУЖИНІ ВІДВІДАВ ЛЬВІВ

У 1990 році Богдан Маців став представником Фонду допомоги дітям Чорнобиля в Монреалі, організував збір коштів і пересилав їх до управи цього Фонду в Торонто. Ці обов’язки він виконував протягом приблизно десяти років. З великою приємністю і надзвичайним задоволенням він подорожував із дружиною рідними землями. Пан Богдан тільки 1992 року отримав можливість повернутися до свого рідного Львова, це перший раз після 49 років перебування на чужині. Тоді, коли зголосився до Дивізії в 1943 році, про таку долю йому навіть не снилося. Після цього Маціви відвідували Україну дуже часто й старалися оглянути якомога більше рідних теренів. Навіть відшукали родичів дружини Олени з дому Деркач на Вінниччині, біля історичного Тульчина. Цим Маціви завдячують нині покійному Юрієві Іллєнку, який обіцяв, будучи в Канаді, поїхати з ними до рідні, й цю обіцянку він сумлінно виконав. Побували Маціви й у Харкові, Дніпропетровську (Січеславі), Одесі, а 1995 року відвідали єдину українську школу в Донецьку, якій фінансово допомагала Монреальська станиця Братства дивізійників...

Останнього разу Богдан Маців із дружиною, сином, онучкою й онуком були в Україні 2008 року. Приємно було дивитися, як вони з радістю ходили Львовом і вдень, і вночі, почували себе, як удома (у Києві російська мова їм була незрозумілою, а у Львові мова більше нагадувало їм мову діда і баби). Всі подорожі Україною, часто в товаристві доньки Христини, відвідини друзів приносили їм усім багато радості та втіхи...

ІСТОРІЯ У 278 РІДКІСНИХ СВІТЛИНАХ

Під час презентації книжки-фотоальбому Богдана Маціва «Українська дивізія «Галичина», яка відбулася 24 жовтня 2009 року у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, наголошувалося, що видання, автором якого є старшина дивізії, уродженець Львова — це історія у 278 рідкісних світлинах про бойовий шлях «Галичини» під час Другої світової війни з моменту заснування добровольцями Галичини 1943 року й до звільнення з полону вояків 1949 року та подальшу їхню долю. Сам же пан Богдан не зміг прибути на згадану презентацію, однак у своєму листі від 20 жовтня 2009 року він писав: «...Альбом виданий для читача... в Україні, в післявоєнний час, інформацію подавано з перспективи стереотипів совєтської дійсності. Тому саме вирішив, що після вісімнадцяти років існування самостійної України настав час, щоб протидіяти саме тим міфам, які совєтська пропаганда настирливо втовкала людям в голови, а саме, що ті, хто добровільно зголосилися до рядів дивізії «Галичина», це — фашисти, зрадники Батьківщини. А жаль — і сьогодні чуємо подібні голоси... Між двома світовими війнами молодь Галичини була вихована у патріотичному дусі. Прикладом для них служили Січові Стрільці й воїни Української галицької армії. Ці воїни були патріотами своєї батьківщини — України, і ніхто в той час не робив їм закидів, що вони носили мундири чужої держави. Всі розуміли, що того вимагала тогочасна дійсність — сумна дійсність бездержавного народу. Ветерани тих військ стали провідними членами галицького суспільства, стали професорами й учителями учбових закладів, і тому мали великий вплив на молодше покоління. Всім відомо, що в 1943 році часто цілі класи випускників гімназій, у різних містах Галичини, разом зі своїми учителями, голосилися добровольцями в ряди дивізії «Галичина». В 1943 р. вже було ясно, що Німеччина програє війну, і всі чекали нагоди, щоб вибороти волю України від совєтського терору. Але для цього бракувало військового знання і зброї. Який вибір ми мали в цей час? До кого може звернутися бездержавний народ? Ми здавали собі справу з того, що зброї і вишколу ніхто даром не дасть, що за це прийдеться заплатити, може, навіть і життям. Це мої скромні думки про те, чому саме 80 тисяч молоді Галичини зголосилися до дивізії. Надіюся, що «Альбом» дасть відповідь читачеві на багато питань...».

«...Чудова країна, наша Батьківщина, наші рідні землі, — переконаний 90-річний Богдан Маців, який з юнацьких років «звик волю шанувати», — турбуємося її долею й усе сподіваємося, що піде до кращого. Тому і не дивно, що донька Христина ще й досі живе в Україні. Поїхала нібито на один рік, а тут вже 23-й почався... На сьогодні, коли у боротьбі проти московського окупанта на Донбасі гартується українська нація, жорстокі умови воєнного часу просто зобов’язують нас усіх з роду-племені українців — як на Материку, так і розкиданих по чужинах, — знову й знову ставати на захист нашої рідної землі, з усіх сил допомагати нашому такому знедоленому, але такому сильному духом, героїчному народу, який гуртом, усієї громадою став у обороні не лише своєї Вітчизни, але й усієї світової цивілізації...»

Тож думається, що ще довгий час пан Богдан як справжній вояк-патріот — такий же одержимий і динамічний, як у далекій юності, що припала на воєнне лихоліття, один із небагатьох із міжвоєнної «львівської братії» залишатиметься на стійці оборони України, бо у його серці досі горить ідея справжньої Української державності.

Олександр Панченко, доктор права УВУ (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиця Полтавської області. Фото надано автором
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments