I сміх, і сльози...

Не припиняю дивуватися манерам наших телеведучих. Ось, наприклад, ведуча програми «Народ проти» на телеканалі ZIK Наталія Влащенко (перепрошую, що не назвав її «Наташей», як вона сама себе називає в офіційній обстановці) без тіні сумніву в черговий раз проголосила свою передачу «головним ток-шоу країни».

Це чому ж? А «Право на владу» на «1+1», а нескінченні «ток-шоу» на «Прямому», а ток-шоу Віталія Портникова на «ЕСПРЕСО-ТВ» та інші? Хто ж подарував Влащенко такий титул? Сама — без жодної скромності? Хоч би пояснила, які є для таких самооцінок підстави. На тлі інших у неї загалом виходить непогано, але не треба підносити себе до небес, створюючи комічний ефект. Проголошуючи подібні заяви, потрібно принаймні усміхатися, аби можна було подумати, що чуємо тонкий жарт ведучої, не позбавленої здібності до самоіронії (що є функцією високого інтелекту), натомість все гранично серйозно...

Власне, за весь час передачі прозвучали лише дві заяви гостей у студії, варті уваги. Спочатку «ляшковець» (тобто нардеп від «Радикальної партії» Олега Ляшка) Ігор Мосійчук дав ексклюзивну інформацію про главу нашого багатостраждального НАБУ пана Ситника, який, за твердженням Мосійчука, до призначення в НАБУ впродовж одного року літав 7 разів до Москви. Цікаво. Але, мабуть, всім нашим компетентним органам подібні факти, якщо Мосійчук не бреше, абсолютно не цікаві. І чи має це якесь відношення до повної недоладності НАБУ? Адже ще жоден (!!!) корупціонер не отримав тюремного строку з подачі НАБУ.

А іншу дзвінку і справедливу фразу виголосив колишній шеф кримінальної розвідки МВС полковник Валерій Кур: «Наша правоохоронна система сконала». А судова жива і здорова? А фінансова і податкова? А митна? А медична? А освітня і науково-дослідницька? Натомість олігархічна квітне, хоча і смердить.

На тому ж самому ZIK у Остапа Дроздова був у гостях відомий актор українського кіно Іван Гаврилюк, людина, абсолютно розчарована нинішнім життям в Україні. Поговорили про культуру, національну ідентичність, про схід і південь, та й про Галичину. Гаврилюк розповів, що Київ йому став чужим і він повернувся на рідну Львівщину. Але і там не все гаразд. Зокрема, актор з подивом констатував, що прогулюючись Стрийським парком, нерідко зустрічає місцеву студентську молодь, яка висловлюється на російському жаргоні з напівкримінальним присмаком. У них це модно, в «тренді», як тепер заведено (у певних колах) говорити. Діалог Гаврилюк-Дроздов нагадав мені один староєгипетський текст — «Бесіда розчарованого зі своєю душею». Пролунали й ідеї галицького ізоляціонізму, мовляв, треба відокремитися від цього «безнадійного» Донбасу, і вже тоді «правильна» Україна запанує. Хай вони там на «дикому сході» як хочуть, а ми будемо без них. Не будете. Зло, перед яким ви капітулювали, від якого ви втекли, обов’язково прийде до вас, у ваш тихий затишний куточок. Зло треба перемагати.

Іван Гаврилюк із сумом повідомив, що у 90-ті роки возили дітей зі сходу до Карпат. А де тепер ці діти? Дроздов не був би Дроздовим, якби не кинув провокаційну фразу: «А може вони пішли в український батальйон Донбас, тим паче що нині багато жителів Донецької і Луганської областей воюють за Україну і у складі ЗСУ та в інших силових структурах. На сході і півдні були і є різні люди. Як і в Галичині, де нам відомі не лише герої ОУН-УПА, але і «яструбки» НКВС-МДБ.

А ось з чим у «плачі Ярославни» Гаврилюка і Дроздова можу повністю погодитися, так це з тим, що наша верхівка дуже багато зла заподіяла Україні. Політична і моральна гнилість цієї верхівки є наслідком диктатури олігархів, яка була встановлена за Кучми. Чомусь у нашому суспільстві має місце протиприродний відбір: нагору потрапляють гірші з гірших. Саме з ними олігархам найлегше «працювати»...

У нас дві біди: олігархічна система і олігархічні ЗМІ. А надія сховатися від усіх неприємностей на маленькому клаптику України наївна і нереальна.

«4»-й канал транслював програму Вахтанга Кіпіані «Історична правда» за участі Леоніда Кравчука та Юрія Шаповала.

Говорили про Володимира Щербицького. Звичайно, найбільш зануреним у цю тему був Леонід Кравчук, який багато років працював під керівництвом Щербицького.

Перший президент України поділився цікавою ексклюзивною інформацією про партійного керівника УРСР і про атмосферу, про порядки в ЦК КПУ того часу. Наприклад, Леонід Макарович розповів, що його кабінет у будівлі ЦК розташовувався над кабінетом Щербицького. Але Кравчук на один місяць у році мав свій кабінет звільняти, там працювала якась група з Москви. Вже ставши президентом України, Кравчук зайняв кабінет Щербицького і попросив перевірити там панелі. У панелях виявили (2) кілограма «жучків» і дротів. Тобто Москва безпосередньо прослухувала всіх перших секретарів ЦК КПУ. Ось така «суверенна» радянська Україна була... Щербицький не прийняв «перебудову» і висловлювався так: «Який дурень придумав цю «перебудову»? І 1982 року Щербицький мав шанс стати наступником Брежнєва. Станься таке, агонія СРСР продовжилася б ще на 10—15 років. На думку Кравчука і Шаповала, Щербицький був нічим не кращий від Брежнєва, Суслова та інших кремлівських дідуганів, попри нинішні спроби його перефарбовувати і оспівувати, роблячи з нього якогось українського лідера. Це такі ж непридатні спроби, як байки комуністичних ідеологів (яким піддакують деякі «демократичні» дурні) про те, що Ленін був «творцем української держави», а Сталін — «невтомним збирачем українських земель». Вірний служака Москви Щербицький 1 травня 1986 року вивів киян (у тому числі і власного внука) на демонстрацію під чорнобильське сонечко, підкоряючись вимогам «великого гуманіста» Горбачова, якого так любить «облизувати» в своїх програмах київський журналіст Д.Гордон.

На думку Юрія Шаповала, Петро Шелест ніколи б так не вчинив, оскільки мав сентимент до свого народу. До речі, Петро Юхимович пам’ятав свого пращура, запорізького сотника Шелеста і дуже ним пишався.

А Щербицький був начисто позбавлений національних почуттів.

Кравчук розповів, як він порадив Щербицькому (виходячи з ідеологічної доцільності) на з’їзді письменників України виступати українською мовою. У Щербицького не вийшло, і він потім сказав Кравчуку: «...если еще раз мне посоветуете выступать на украинском языке, это будет наш последний разговор». Перший президент повідомив також те, про що, за його словами, ще ніхто не говорив: «Наприкінці життя Щербицький змінив національність. Якщо раніше він в анкетах писав «українець», то останніми роками писав вже «росіянин». Що ж, природне і закономірне завершення життєвого шляху відданого слуги Москви. І Кравчук, і Шаповал вважають, що Щербицький знав і схвалював усі репресії проти української інтелігенції. І ідеологічного інквізитора, секретаря ЦК КПУ Маланчука ніхто Щербицькому не нав’язував, він сам його знайшов і забезпечив йому кар’єру. А «погорів» Маланчук на тому, що став «копати» під Щербицького, зокрема, під псевдонімом видав у Москві книгу про боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму».

При читанні книги могло виникнути враження, що Щербицький недостатньо бореться проти націоналізму, а от Маланчук робив це набагато краще. Як досвідчений апаратник, Щербицький легко викинув Маланчука з ЦК КПУ. Діячів ЦК, що зазвичай провинилися, прибираючи з посади, працевлаштовували на «роботу з меншим об’ємом відповідальності». Всупереч традиції, Маланчука нікуди не влаштували. Він сам знайшов собі роботу на одній із суспільно-політичних кафедр Київського політехнічного інституту, де від засмучення спився і помер. Не міг пережити зміни свого становища. Бути секретарем ЦК, який мав величезну владу над долями тисяч людей, і раптом перетворитися на звичайного викладача вишу... Чи згадував тоді Маланчук, скільком українцям він зламав життя? Про це ми вже ніколи не дізнаємось...