Кіно народилось в печері. I досі там живе...

Історія перша

Через півроку, у грудні, гряде 125-літній ювілей світового кіно. Кінематограф народився 1895 року, у той і день і вечір різдвяних свят,  коли брати Огюст і Луї Люм’єри влаштували перший кіносеанс у Парижі, на бульварі Капуцинок, у Гранд-кафе.  Хоча тієї миті ні самі Люм’єри, ні будь-хто інший не думав, що виник новий вид мистецтва...

АНТИЧНИЙ ФІЛОСОФ ПЛАТОН БУВ... ПЕРШИМ КІНОЗНАВЦЕМ

Думалось тоді  про інше — про нову іграшку для масових ярмаркових забавок дорослих і дітей. Людство вступало у нову фазу свого життя, технічний прогрес дедалі більше забезпечував комфортніші умови в побуті і праці, вивільняючи більше часу для розваг, для активного відпочинку...

Та попри все кіно доволі швидко стало не тільки новою розвагою, а й новим видом мистецтва. А це могло статися за однієї умови — екранне мистецтво мало чималий — сказати б — підготовчий період, накопичуючи культурницькі і власне мистецькі потенції.

Традиційне, і загалом правильне уявлення — усе починалося з тіней у часи, коли люди ще жили, не зрідка, у печерах. Полум’я багаття відкидалось і бігло  печерними стінами — видовище тіней заворожувало, навіювало містичні думання і почування.

 Десь за 360 літ до нової ери давньогрецький філософ Платон описав, у своїй книзі «Держава. Книга 7», отой порух тіней. Можливо, то й був перший, сказати б кінознавчий, опис ефекту рухомих візуальних (а власне аудіовізуальних!) образів.

Отже, про що повідав нам перший кінознавець? А ось про що. Картинка така. Печера, у ній сидять люди і заворожено дивляться на стіну, якою рухаються тіні. Особливість цього опису полягає в тому, що Платон фіксує абсолютну сконцентрованість «публіки» на тих тінях. Справді так — абсолютну! Й відтак вони — увага! — сприймають  тіні як власне саме життя...

Х-ха, вам нічого це не нагадує — от ся прикутість людини до рухомого зображення?! Прикутість тотальну. Скажімо, героями останніх президентських виборів в Україні  і стали люди, які не стали роззиратися навсібіч, а обрали одну із екранних тіней на головну роль у політичній виставі тривалістю у п’ять років.

І це зовсім не щось виняткове у новітній історії. Був такий кіноглядач, відомий під псевдонімом Йосип Сталін. Кажуть, чималу кількість своїх суджень про реальність він складав на підставі побаченого у фільмах. Скажімо, востаннє він був у селі 1928 року, то ж вважав, що радянське село є таким, яким воно постає у кіно.

Таким його й бачили — і він сам, і пересічні громадяни країни Рад і всіляких порад. До прикладу, у фільмі «Кубанські козаки» (1950)  Івана Пир’єва — багатим, веселим, ярмарково-видовищним. Дарма що справжнє повоєнне село було іншим, але вождь бачив його таким, іншим так само  належало втішатись побаченим. У підсумку, за знаменитою сталінською формулою, жізнь стала лучче, жізнь стала вєсєлєй — завдяки екранним тіням, завдяки печерному, у якомусь сенсі, способі життя людей, замурованих у визначеній системі тіньових координат.

 ТІНІ НЕ ЗАБУВАЮТЬСЯ, НЕ ЗАБУВАЮТЬСЯ — ДОПОКИ ВИ СИДИТЕ У ПЕЧЕРАХ

Виходить, що формула сприйняття отих печерних тіней не змінилась, за понад двотисячну історію? — запитаєте ви. І втрапите в точку — не змінилась! А це значить, що фундаментальні закономірності сприйняття «тіньового мистецтва» лишаються тими самими. Брати Люм’єри просто вивели все це на новий технологічний рівень, одначе ж сутність явища від цього не змінилась. Так що реально кіно аж ніяк не 125, а багато більше.

 Утім, продовжимо читати Платона —  розумнющий кінознавець був, пора вже внести його тексти до кінознавчих хрестоматій. Отже, люди сидять у печері і споглядають тіні, не в силі одірватись од того тіньового дійства. А якби вони змогли озирнутись, побачили б позад себе  інших людей, які несуть статую. А ще далі углиб можна віднайти і джерело світла. Ще далі узріли б  і вхід-вихід до печери, за ним — світ реальний, світ справжніх ідей.

От се і є, за Платоном, «сходження до гори», перехід від тіней до самої дійсності. Або, кажучи сучаснішою мовою, пошук прообразів отих тіньових «кінцевих»  образів. Цим і пояснюється велика увага багатьох філософів (Платон був першим, але ж вочевидь не останнім) до кінематографічного дійства. То ж і теорія кіно часто зосереджується на тому пошукові прообразів.

 Один із прикладів такого пошуку — знаменита книга Зігфріда Кракауера «Від Каллігарі до Гітлера. Психологічна історія німецького кіно». Про вплив кіно на соціум, на життя нації в цілому. Про те, як ніби ж то раціональні німці опісля катастрофічного фіналу Першої світової порозсідалися по своїх німецьких печерах і ціле десятиліття заворожено спостерігали за тінями, які повзали стінами отих німецьких печер (вони ж кінотеатри; нині ще й телевізори з Інтернетом).

 Аж поки одна із тіней не відділилась і не стала «улюбленим, обожнюваним фюрером», «спасителем нації». За яким пішли безшелесними тінями мешканці печер — аби розчинитись у степах і долах, бо ж там не вистачало світла і «носіїв статуй» (читай — кінематографістів). А коли джерело світла прибрали — тінь Адольфа (о, як він любив те мистецтво кіно; тут він не поступався своєму колезі Йосі Сталіну) грюкнулась голівкою  об долівку печер. І тоді нарешті роззирнулись і побачили світло, і вийшли на світ Божий. Якою ціною далось оте прозріння — ось питання.

«БАЧАТЬ ВОНИ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО У НИХ ПРЯМО ПЕРЕД ОЧИМА...»

 І ще раз вслухаймось у діалог між Сократом і Главконом, описаний, відтворений генієм Платона.

«Подивись-но: адже люди ніби знаходяться в підземному житлі на зразок печери, де у всю її довжину тягнеться широкий просвіт. 3 малих років у них там на ногах і на шиї кайдани, так що людям не зрушити з місця і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть через ці пута. Люди повернуті спиною до світла, що виходить від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в’язнями проходить верхня дорога огороджена — глянь-но — невисокою стіною на зразок тієї ширми, за якою фокусники поміщають своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

— Це я собі уявляю.

— Так уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різне начиння, тримаючи його так, що його видно поверх стіни; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева. При цьому, як водиться, одні з тих, що несуть, розмовляють, інші ж мовчать.

— Дивний ти малюєш образ і дивних в’язнів!

— Подібних нам...

Подібних нам, тим, хто живе у печерах ХХІ століття! Чи хтось не пізнав себе, не пізнав технологій, яким щонайменше — виходить так — десь дві з половиною тисяч років. А отже, і самому кіно як фундаментальному прояву таких технологій. Брати Люм’єри, знову ж таки, тільки полегшили процес поширення, трансляції рухомих образів, а фундаментальна сутність того збереглась.

І далі, ще із того ж діалогу Сократа і Главконома:

 «Перш за все хіба ти думаєш, що, перебуваючи в такому стані, люди що-небудь бачать, своє чи чуже, крім тіней, що їх відкидає вогнем на розташовану перед ними стіну печери?

— Як же їм бачити щось інше, коли все своє життя вони змушені тримати голову нерухомо?

— А предмети, які проносять там, за стіною; не те ж саме відбувається і з ними?

— Тобто?

— Якби в’язні були в стані один з одним розмовляти, хіба, думаєш ти, не вважали б вони що дають назви саме тому, що бачать?

— Неодмінно так» (переклад українською Дзвінки Коваль).

Неодмінно так! А власне великі кіномитці, як і великі письменники і художники, і працювали на розчаклування мешканців печер. Тільки сильнішими виявляються інші технології — поки що іншого висновку зробити не вистачає підстав. То ж і починаються, вкотре, пошуки методів розчаклування — як зняти оті кайдани з ніг і ший наших?

 Медіаграмотність, про яку говорять нині і яку намагаються упроваджувати в школах і вишах, один із можливих напрямків. А ще вихід на справжнє мистецтво, яке, одначе, виглядає тим джерелом світла, на який мало хто обертає свою уярмлену голову.

 Словом, шановні пані і панове, кіно далебі не 125 літ, а багато більше. Хоча цьогоріч, у грудні, святкуватимемо саме таку дату. Давайте полишимо свої печери і відзначимо велике мистецтво! А технології творення ілюзій празникувати не будемо...

Далі буде