Кредо «Голосу Америки»

Днями в редакції газети «День» побував керівник Української служби «Голосу Америки» Адріан КАРМАЗИН, який перебуває в нашій країні у приватній поїздці. «Я прийшов до вас, щоб привітати вашого головного редактора з дуже цікавим виступом на донецькому телебаченні, в якому вона, серед іншого, говорила про те, що різні регіони дуже мало знають про досягнення, життя і культуру один одного. Інколи у Вашингтоні я спостерігаю дуже змістовне спілкування між українськими учасниками програм обміну з різних регіонів, які кажуть, що такого спілкування між ними бракує в Україні. По-друге, мені просто подобається ваше видання і цікаво почути, як ви розвиваєтеся. Сподіваюся, що кількість ваших читачів буде зростати по всій Україні. Тисячі людей у США вболівають за українську культуру і спадщину та демократію в Україні. І в цьому вони і ваші прихильники», — пояснив він.

Пов’язує пана Кармазина з Україною те, що його батьки — вихідці з Галичини, які емігрували до США після Другої світової війни. Сам він народився у Клівленді, штат Огайо. Там він навчився української мови, відвідуючи суботню українську школу. І тепер, коли він працює у Вашингтоні, його діти Меланія й Левко теж беруть участь в українському житті, відвідують суботню школу, ходять в українську церкву. Оскільки пан Кармазин працює в українській редакції «Голосу Америки» чверть століття, було цікаво почути від нього про те, як за цей час змінювалося радіомовлення Америки на Україну.

— Я — державний службовець. Усе, що я скажу, — це моя приватна думка, не офіційна позиція. (Сміється.) Коли я прийшов на «Голос Америки», то наші програми транслювалися на коротких хвилях. А згодом Україна здобула незалежність, і ми почали працювати з державним радіо і з комерційними FM-станціями в Україні, стали частиною медіа-простору в Україні, який у той час розвивався. Напередодні помаранчевої революції ми почали працювати з «5-м каналом». Треба згадати, що наша телепрограма «Вікно в Америку» відзначає 20-річчя.

Останніми роками ми робимо включення для великих китів українського комерційного телебачення, таких як ICTV, «1+1». І найостанніше, хоча не менш головне те, що ми транслюємо програми в соціальних мережах, в Інтернеті. Ми так само проводимо щотижневі інтерв’ю Vox Populi на вулицях Києва. Мені дуже цікаво і приємно, що ми можемо брати активну участь в українському медіа-просторі, незважаючи на те, що знаходимося за майже п’ять тис. миль по той бік атлантичного океану.

— Хіба не існує ніяких перепон для вашої роботи в Україні?

— Найбільша перепона — це сім годин різниці між Вашингтоном і Києвом. Ми знаходимося дуже далеко один від одного. І щодня наше завдання — знайти щось цікаве з американського, міжнародного та українського життя і все це представити в інтелігентній, професійній та красивій формі, щоб це було цікаво, зрозуміло і дало якусь інформаційну користь українцям.

— І чи бачите ви, що українці цінують вашу працю?

— Про це можна судити з того, що ми чудово співпрацюємо з «5-м» каналом і другий рік поспіль маємо можливість транслювати свою програму о 9 вечора — у прайм-тайм вечірнього телебачення в Україні. Ми отримуємо багато коментарів у соціальних мережах, на сторінці Facebook. Я не хочу переоцінювати наш вплив, але думаю, що все ж таки, оскільки українським телеканалам бракує своїх власних кореспондентів у Вашингтоні чи в Америці, ми робимо цей внесок.

— Серед багатьох інших редакцій «Голосу Америки» яке місце займає українська служба?

— Ми відносно невелика за чисельністю служба. У нашому штаті — 12 осіб. Тим не менше, останніми роками ми потрапляли в першу десятку найбільших авдиторій мовних служб. Але ми мусимо пам’ятати, що ми працюємо на кошти американського уряду, і мовні служби певним чином віддзеркалюють міжнародні американські пріоритети. У нас дуже потужне мовлення перською мовою — приблизно шість годин на день. Дуже багато ресурсів вкладається у Китай, Латинську Америку та Росію. Найбільшою нашою авдиторією є африканські країни. Загалом американське міжнародне мовлення — це авдиторія у понад 200 млн. людей.

— А якою є мета «Голосу Америки», що фінансується державою, — це пропаганда американських цінностей чи щось інше?

— У принципі, ми існуємо для того, щоб допомогти тим країнам, які ще не мають повноцінних демократичних ЗМІ і повної свободи слова. Окрім того, наше завдання — пояснити світовій авдиторії мету американської закордонної політики, розповісти про американську політику, різні течії, за що виступають наші політичні партії, показати цю конкуренцію і загалом висвітлювати американське життя. А це не тільки голлівудські кінофільми. Якщо ви дивитеся нашу тижневу програму «Вікно в Америку», то бачите усю палітру американського життя. Ми намагаємося знаходити цікаві історії, щоб краще пояснити дух американського народу і розповісти про те, як американці намагаються робити добро у своїй сім’ї, громаді, церкві та державі. А також показати проблеми, які у нас існують і які ми не спроможні вирішити, але ми намагаємось якось їх вирішити.

— А як ви подаєте таку проблему, як «справа Сноудена»?

— Ми не намагаємося дати якусь конкретну відповідь, а тільки можемо відобразити тенденції та дебати, показати, якими жвавими вони є, і як сильно американці цінують свою свободу, свою приватність. Тому, справді, ця справа викликала таки потужні дебати і занепокоєння.

Щодо вчинку Сноудена, то в Америці є люди, які його підтримують, є й такі, які не підтримують. Але не мені, не редакції робити якісь висновки, ми маємо лише представити цю проблематику.

— Мабуть, тут доречно у вас запитати: якими є стандарти журналістики у «Голосу Америки»?

— Ми намагаємося віддзеркалювати журналістські традиції, які є у Сполучених Штатах. Дуже важливою складовою американського суспільства є сильні, незалежні ЗМІ, які критично ставляться до влади і відчувають дуже велику відповідальність перед суспільством. ЗМІ мають ставити перед владою чи бізнесом складні питання й вимагати інформації. Те, що ви почуєте в передачах будь-якої служби «Голосу Америки», відображає те, що ви прочитаєте в американських ЗМІ. Очевидно, кожна редакція має більший наголос на той регіон, на який вона веде мовлення. Але я думаю, що ми дійсно відображаємо свободу слова, яка існує в США.

— Хто в США є зразком журналістики для вас?

— Мені особисто дуже подобається американське публічне радіо. І так само щодня я читаю газету The Washington Post. Це два особисті орієнтири для мене.

— А як в Америці ставляться до того, що Ларрі Кінг пішов працювати на Russia Today?

— Я навіть не знаю, чи хтось звернув на це увагу. Цей канал не має жодного впливу в Америці.

— Оскільки, як ви сказали раніше, Америка й Україна — далеко одна від одної, як ви висвітлюєте події в нашій країні?

— Ми маленька редакція — працює кілька кореспондентів, тому ми неспроможні конкурувати з українськими каналами. Що ми робимо унікального і корисного для України? Коли до нас приїжджають високопосадові особи, ми маємо можливість показати їхнє спілкування з американськими політиками на різних рівнях, а також різні програми обміну між українцями та американцями. І в особливо важливі моменти ми також шукаємо американських експертів, щоб вони прокоментували те, що відбувається в Україні. Вже українцям вирішувати, чи ця думка була корисною і чи вона стимулює якийсь інший підхід та розуміння ситуації.

— Хотілося почути від вас, як в Америці дивляться на розвиток подій в Україні?

— Якщо дати загальну характеристику, то всі дуже добре знають усі ці історії про корупцію, рейдерство, обмеження свободи преси, що все йде в негативний бік у порівнянні з тим, що відбувалося за часів після помаранчевої революції. Я не хочу узагальнювати, що всі так думають, але люди стривожені. Проте. разом із тим є надія, що Україні вдасться підписати Угоду про асоціацію з ЄС, що Україна буде швидше рухатися по траєкторії до демократії, вільної економіки.

— Кажуть, що українська діаспора в Канаді є більш чисельною і більш впливовою, ніж у США. Що ви скажете про це?

— Оскільки США — більший і потужніший гравець у міжнародній політиці, ніж Канада, то українська громада, порушуючи питання зі своїми законодавцями в Америці, має міжнародний вплив. При цьому я не хочу применшувати роль українців у Канаді. Разом із тим, оскільки відсоток українців у Канаді більший, то вони мають більший вплив на внутрішню політику багатокультурності й більшу підтримку української освіти в громадському житті в Канаді.

Але у нас досить сильні історичні традиційні громади. У великих містах з’являється багато нових іммігрантів. І, можливо, через п’ять — десять років ми побачимо, чи ця четверта хвиля буде спроможна продовжувати традиції й розвивати те, що було розпочато попередніми.

— А як ви оціните те, що останніми роками не було фактично діалогу української громади в Америці з українською владою? Чи це було правильно, коли громада фактично бойкотувала приїзд Президента України?

— Багато людей говорить, що завжди краще мати діалог, але, можливо, дехто в громаді був обурений подіями в Україні чи рішеннями української влади. І таким чином вони хотіли показати свій протест. Але я знаю, що діаспора їде в Україну і тут займається бізнесом. Думаю, що все-таки відбувається розвиток дружніх відносин.

— А чи можете ви назвати приклади успішних українців, які обійняли високі посади в США?

— Дуже багато українців були успішними в американському житті. Це пан Логуш, який очолює компанію «Крафт енд Фудс». Українець Борис Лушняк обіймає посаду виконуючого обов’язки головного лікаря-хірурга. Ви, мабуть, знаєте суддю Футея, Ореста Дейчаківського у Гельсінській комісії (Комісії Сполучених Штатів Америки з питань безпеки та співробітництва в Європі), Мелані Вервір, яка була помічницею Гілларі Клінтон.