Леся Українка в урядових документах: спотворене ім’я
Чи можна собі уявити, щоб на урядовому порталі Російської Федерації премія імені Олександра Пушкіна називалася б премією імені Олександра Пушкінського?
Шукаючи в Інтернеті інформацію про відзначення 100-річчя від дня смерті Лесі Українки, натрапила на дивний російськомовний запис її наймення. На YouTube відповідний короткий сюжет, що транслювався 1 серпня у телевізійних новинах «Факти» на ICTV, було підписано так: «100 лет со дня смерти Леси Украинский». Щоб з’ясувати, звідки взялась така спотворена форма найменування поетки, загуглила її — і, о диво! — пошукова система вивела мене на урядовий портал України у його російськомовній версії. У лютому цього року на порталі було оприлюднено таку інформацію:
«Определены лауреаты правительственной премии имени Леси Украинская. 20 февраля 2013 г. Комитет по присуждению правительственной премии имени Леси Украинская за литературно-художественные произведения для детей и юношества под председательством Министра образования и науки, молодежи и спорта Дмитрия Табачника на своем заседании определил лауреатов Премии за 2012 год в трех номинациях». Така ж назва премії повторюється й далі, зокрема у переліку вимог, яким мають відповідати твори, що на неї претендують: «Напомним, Премия Кабинета Министров Украины имени Леси Украинская ... присуждается ежегодно ко дню рождения известной поэтессы — 25 февраля, за произведения, которые способствуют воспитанию подрастающего поколения в духе национального достоинства, духовного единства украинского общества и получили широкое общественное признание».
На тлі помилкового написання наймення «известной поэтессы» згадки про національну гідність і духовну єдність сприймаються не лише порожніми, позбавленими сенсу словами, а й очевидним блюзнірством. Чи можна собі уявити, щоб на урядовому порталі Російської Федерації премія імені Олександра Пушкіна називалася б премією імені Олександра Пушкінського а наймення Марини Цвєтаєвої писали б у формі Марина Цвєтаєвской? Взагалі цікаво, чи існують в світі держави, де в урядових документах імена класиків національної культури фігурують у спотвореному написанні? Очевидно, Україна і в цьому показує подивугідну унікальність.
Відомо, що з-поміж наших класиків Лесі Українці найбільше не пощастило в справі оприлюднення й інтерпретації її спадщини. Адекватне прочитання її творів, щойно почавшись у 1920-х з видання чотиритомника в Книгоспілці, було брутально перервано. Більшовицькі функціонери видання заборонили, а авторів передмов та коментарів репресували. Можливість правдивої оцінки й прочитання спадщини геніальної поетки з’явилася лише після розпаду радянської імперії. Про це йдеться, зокрема, у блискучій статті Ліни Костенко «Геній в умовах заблокованої культури», написаній 1991 року («Урок української». — 2000, № 2). У статті висвітлено два шляхи блокування національного генія в тоталітарній державі. Перший шлях — це заборони, репресії й вилучення творів, другий — «це коли тоталітарна держава привласнює його собі, бере на озброєння своєї ідеології. І те, і те сталося з Лесею Українкою». До речі, серед радянських акцій, призначених сфальсифікувати й применшити значення спадщини великої поетки, Ліна Костенко називає і надання її імені театрові російської, а не української драми, як і встановлення премії імені Лесі Українки за твори для дітей, а не за драматургію, хоча саме драматичні твори належать до найвищих проявів творчого духу великої поетки.
Можу згадати, як захопився творчістю Лесі Українки талановитий аспірант з Японії Йосінарі Харада, що навчався на факультеті філології в Києво-Могилянській академії. Оволодівши українською мовою й прочитавши драматичні твори Лесі Українки, Йосінарі був вражений інтелектуальною й естетичною потугою її генія і здивований тим, що творчість поетки світового значення так мало знають в інших країнах. Йосінарі переклав японською мовою драматичну поему Лесі Українки «В катакомбах» і почав перекладати «Руфіна і Прісціллу». Хотілося б сподіватися, що він не перервав своєї праці над перекладом після повернення в Японію.
Звичайно, можна говорити про сучасні позитивні зміни в осмисленні спадщини Лесі Українки — появу об’єктивних текстологічних, літературознавчих і філософських досліджень її творчості в Україні, а також зростання інтересу до неї в інших країнах. Але поряд з цим з’явилися і спроби профанації та приниження українського генія. До останніх, швидше за все, належить видана в Луганську 2012 року праця К. Дерев’янка і Г. Боброва «Украинка против Украины», до якої відсилає російська «Вікіпедія» у статті про поетку. І все ж агресивне невігластво таких опусів навряд чи здатне кинути тінь на світле ім’я.
Значно більше занепокоєння має викликати факт спотворення її імені у поважних урядових документах України. У ньому, як у краплі води, відобразилася вся глибина зневаги нинішніх урядовців до української культури, а від них залежить культурна й освітня політика держави. Саме тому цей факт можна вважати серйозним викликом всій українській спільноті. Чи зможемо знайти йому гідну відповідь, покаже майбутнє.
