Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

«Правда не завжди приємна, але нам потрібна саме вона»

Андрій Цаплієнко — про настрої в Маріуполі, інформаційну політику держави та найскладніше у роботі військового кореспондента
5 вересня, 2014 - 12:41
Андрій Цаплієнко
ФОТО НАДАНО АНДРІЄМ ЦАПЛІЄНКОМ

Поява підрозділів російської армії на Донбасі та загострення ситуації на фронті неабияк сколихнули український медіа-простір. Багатомісячний досвід війни, здається, вже навчив журналістів бути вкрай обережними при висвітленні подій і відділяти правду від моря дезінформації, але поширенню панічних настроїв серед суспільства запобігти таки не вдалося. Далися взнаки й коментарі численних «експертів», й повідомлення бійців з передової, у багатьох з яких є доступ до соціальних мереж. Зрозуміло, що останні, особливо опинившись під артилерійським обстрілом, навряд чи можуть написати щось оптимістичне. Але тут слід пам’ятати, що окремий солдат в силу об’єктивних обставин просто не може бачити всієї картини війни. Утім, не додають впевненості пересічним громадянам й офіційні повідомлення РНБО та прес-центру АТО — надто часто впродовж останнього часу, спростувавши інформацію журналістів або місцевих мешканців про наступ ворога на черговий населений пункт, вони були змушені підтверджувати його вже наступного дня... За таких умов репортаж журналіста, який безпосередньо перебуває на місці подій — на вагу золота. Лише справжній професіонал вміє розказати глядачам правду з передової, хоча б якою гіркою вона була, так, щоб не деморалізувати ні бійців, ні тих, хто перебуває в тилу. З одним із таких професіоналів — Андрієм Цаплієнком — спецкором ТСН каналу «1+1», який нещодавно повернувся з Маріуполя, «День» поспілкувався напередодні.

Андрій Цаплієнко — один з найбільш досвідчених військових журналістів в Україні. Свого часу для каналу «Інтер» йому довелося робити репортажі зі збройних конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот д’Івуарі, Непалі, Шрі Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді та Колумбії. Навряд чи він міг колись подумати, що здобуті там навички доведеться застосовувати в Україні. Але такий час настав — його репортажі з Криму та Донбасу запам’яталися багатьом глядачам. Цікаво, що своє нещодавнє звільнення з «Інтера», на якому Цаплієнко пропрацював 17 років, та перехід на «1+1» журналіст мотивував, зокрема, й... прагненням робити репортажі українською мовою.  

Андрію, ви нещодавно повернулися з Маріуполя. Яка атмосфера там зараз серед людей?

— На сьогодні війни у Маріуполі немає, але її загроза існує — з півночі, з боку Волновахи просуваються російські війська та сили «ДНР», зі сходу, з Новоазовського плацдарму також у будь-який момент може прийти ворог. До речі, якщо він зустріне спротив у Маріуполі, ніщо не завадить йому просто обійти місто й рушити далі на Бердянськ, на Крим. З моря ж готуються до висадки два десантні кораблі. Ситуація дуже важка, незважаючи на «живі ланцюги», антипутінські демонстрації і вкрай високий рівень патріотизму, який ми там спостерігали. Однак наших сил у місті  поки що замало — довго військовий спротив Маріуполь не чинитиме.

Тобто, на ваш погляд, агресор атакуватиме навіть ті міста, де немає підтримки серед місцевого населення?

— У Маріуполі співвідношення прихильників України і симпатиків сепаратистів — десь 70/30. Позиція людей доволі швидко змінюється — тут Донбас і треба це враховувати. Сьогодні таке співвідношення там саме тому, що два місяці маріупольці прожили під владою ДНР і зрозуміли, що це таке. Але я не думаю, що серед 350-тисячного міста знайдеться дуже багато пасіонарних людей, які будуть готові взяти до рук зброю. Хоча такі, безумовно, є, і я їх бачив — вони готові воювати з росіянами. Поки що з початку цієї війни все відбувається за путінським планом, про який говорили і Андрій Іларіонов, і Яків Кедмі, і багато журналістів. Нам казали, що ми — панікери та фантасти... Не думаю, що армію Путіна зупинить навіть якесь велике місто з проукраїнськими настроями. Якщо він вирішить атакувати Маріуполь, то зробить це. Справа не у настроях людей, а в кількості військ, які там знаходяться. А військ та важкої техніки там явно не достатньо. Тим паче з боку Волновахи насуваються значні сили противника, які знищили наше іловайське угруповання.

У своїх сюжетах ви надаєте доволі багато фактичної інформації, зокрема про техніку та озброєння наших бійців. Чи не може її використати ворог?

— Жодної секретної інформації ми не надаємо. Факти, які можуть завадити нашим військам, залишаються поза ефіром. Щодо озброєння, то, я думаю, супротивнику про нього й так добре відомо. Кількість, якість зброї, морально-психологічний стан бійців — усе це ним враховується. Росія проводить зараз добре продуману операцію. Як кажуть у Вест-Пойнт, ти можеш знати, яка зброя є у супротивника, в якому вона стані, але єдині дві речі, які залишаються секретними — це де і коли: завдадуть удару, почнеться атака або контрнаступ. Такі питання нашим військовим ми навіть не намагаємося ставити. Все інше — ворогу й так відомо. З другого боку, якщо ми не скажемо, що на озброєнні у наших бійців у Маріуполі, які мають протистояти «градам», танкам і важкій артилерії, є лише застарілі РПГ, автомати і крупнокаліберні кулемети, наші ж глядачі здивуються: «Ви розказували, що наші солдати — такі відважні хлопці. Чому ж вони здали місто? — запитають вони. — Мабуть, українські бійці — зрадники та дезертири». Водночас це сигнал владі і командуванню про те, що не варто приховувати реальний стан справ. «Диванна сотня», яка сидить у «Фейсбуці», запитує: «Чому ми здаємо Волноваху? Чому не розгромили бойовиків в районі луганського аеропорту?» Як я можу пояснити людині, що інших варіантів у цій ситуації, з нашим озброєнням і з нашим керівництвом, у нас просто не було. Ми навчилися ефективно воювати з терористичними угрупованнями, але воювати з російськими збройними силами — це зовсім інша справа.

Останнім часом на тлі доволі скупих офіційних зведень з фронту у ЗМІ та соціальних мережах поширюються відверто панічні повідомлення. На ваш погляд, це стихійна реакція суспільства чи частина спецоперації ворога?

— Нещодавно я мав змогу особисто бачити, як вони з’являються. Після повернення з Маріуполя зайшов в один з київських магазинів і бачу: стоїть літня жіночка досить занедбаного вигляду (видно, що колись була інтелігентною, охайною людиною, але опустилася). Вона розмовляла з продавщицею. Краєм вуха почув цю розмову. Жіночка розповідала, що збирається до Москви, бо, мовляв, Путін незабаром тут все захопить, а продавщиця їй киває. Довелося вступити в дискусію: «Не хвилюйтесь — все буде добре, ми переможемо, — кажу їм. — Для чого ви тут паніку розводите?» А та жіночка чогось перелякалася — одразу замовкла і вийшла з магазину. Я спитав продавщицю, чи це її знайома. Виявляється — ні, сама підійшла і почала розмову... На мою думку, це теж частина спецоперації — паніку розводять навмисно. Гадаю, є мережа людей, які займаються цим за гроші.

Як ми можемо протидіяти? Чи реагує на ці виклики держава?

— Слід брати інформацію лише з достовірних джерел, порівнювати її, аналізувати. Інакше протидіяти цьому практично неможливо. На жаль, правда теж не завжди приємна, але нам потрібна саме вона. Журналісти й офіційні джерела повинні надавати правдиву інформацію, навіть якщо їх особисто вона не влаштовує. Щоб погані новини не деморалізували солдатів, слід підбирати найбільш адекватну форму їх подачі. Про небезпеку захоплення новоазовського плацдарму ми, журналісти, які працюють в зоні АТО, попереджали завчасно. Ця інформація надходила від розвідників різних підрозділів, які там працюють. Як ви вважаєте, чому вони звернулися до журналістів? Хлопці зрозуміли, що їхнє керівництво не звертає уваги на ці повідомлення... Називає їх малоймовірними, панічними тощо. Тож у них просто не було іншого виходу, окрім як звернутися до журналістів. На жаль, командування відреагувало на цю інформацію запізно — коли вже росіяни захопили Новоазовськ. Тепер російська техніка стоїть під Маріуполем. Коли був час відправити туди авіацію, танки, ми цього не зробили. Адже це відбувалося під час перемовин, святкування Дня Незалежності — як на мене, відсутність адекватної реакції мала лише політичне підґрунтя. Ми бездарно проспали цей момент.

Що ж до інформаційної політики держави, то я б не хотів критикувати її окремо, адже вона є наслідком і невід’ємною частиною загальної політичної стратегії. Скажу лише, що ще на початку АТО пропонував створити єдиний центр, який координував би дії журналістів щодо висвітлення ситуації. На жаль, реалізувати ідею не вдалося.

Чи відчуваєте ви сьогодні у своїй роботі сприяння з боку військових? Як люди в погонах реагують на журналістів?

— Нормально. Коли ти співпрацюєш з підрозділами, які ведуть бойові дії, проблем не виникає. Проблеми можуть бути в тилу, у відомствах, при отриманні офіційних коментарів. Коли ж ти, як кажуть американці, працюєш on the ground, то все нормально — тобі довіряють, і ти довіряєш. Вперше з цим я зіштовхнувся під час іракської кампанії. До речі, коли американці входили до Іраку, вони запровадили доволі ефективну систему т. зв. embedded journalist — журналістів закріплювали за певними частинами. Це гарантувало їм, по-перше, безпеку, а по-друге, можливість отримати найсвіжішу інформацію. На жаль, у нас такої системи немає, але стихійно ми працюємо з певними підрозділами саме на таких засадах.

Що найскладніше у вашій роботі зараз?

— Найскладніше — це моральна складова, бачити страждання людей і як руйнується країна. Фізичні навантаження, безсоння — це ніщо, порівняно з моральним тягарем. Часом відчуваєш себе безсилим, бо нічого не можеш змінити. Звичайно, такі думки приходять лише інколи. Загальна інформаційна картина подій в країні — це дуже важливий чинник. Твоя робота як журналіста — один маленький елемент великого пазлу. Вважаю, що в цій ситуації ми просто зобов’язані перемогти, інакше — втратимо державу. Моральний тягар від розуміння цього факту, а також від розуміння того, наскільки важко нам дається ця війна, дуже великий. Сьогодні в зоні АТО найкращі люди України, патріоти, вони вірять в те, що життя довкола можна змінити на краще. Вони готові жертвувати собою лише заради того, щоб Україна просто була. І я розумію, що, на жаль, багато хто з цих людей не повернеться додому...

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Газета: 
Рубрика: