У режимі «повного занурення»

Жанр «прикріпленої журналістики» (англ. embedded journalism) з’явився на початку війни в Іраку 2003 року. Тоді 775 кореспондентів та фотографів підписали контракти з міноборони США, у яких, серед іншого,  вони зобов’язувалися не публікувати інформацію про розташування військ, озброєння, заплановані операції тощо. Було там і багато інших пунктів — щодо страхування, попереднього проходження спеціальної підготовки та інші. Після цього оборонне відомство «закріпило» їх за конкретними військовими з’єднаннями. Журналісти увесь час перебували з солдатами, ділили з ними сухпайки в години обіду й місця в наметах та бліндажах під час ночівлі. Фактично, вони й самі перетворились на солдатів — бракувало лише зброї. Режим своєрідного «повного занурення» в ситуацію уможливив цілком новий рівень роботи медійників в зоні збройного конфлікту. Вони отримали постійний доступ до найсвіжішої інформації й нагоду відчути зсередини, що таке солдатське життя і правда війни. Однак вигода була взаємною. Коли підполковника морської піхоти Ріка Лонга запитали, чому військові пішли на таку співпрацю, він відповів: «Наша робота полягає в тому, щоб виграти війну. Інформаційна війна є її частиною. Тож ми намагаємося домінувати в інформаційному середовищі».

З початку російської агресії проти України експерти «Дня» неодноразово наголошували на необхідності запровадження аналогічної практики в нашій армії (див. розмову з військовим кореспондентом Андрієм Цаплієнком у №164 від 5 — 6 вересня 2014 року або інтерв’ю з офіцером із цивільно-військових відносин Віктором Коваленком у №63 від 10 — 11 квітня ц. р.) Розуміючи важливість роботи в такому режимі, вітчизняні журналісти почали самотужки «прикріплюватися» до окремих підрозділів. Тоді йшлося переважно про добровольчі батальйони. І ось нарешті 25 травня ц.р. проект офіційно було запущено, і перші офіційні embedded-журналісти поїхали на схід. Нещодавно у Києві відбулася прес-конференція, на якій представили проміжні результати нової експериментальної програми.

У ПІЛОТНОМУ РЕЖИМІ

В Україні проект реалізують спільно Міністерство оборони та Міністерство інформаційної політики. Як зізналася заступник міністра інформаційної політики України Тетяна Попова, вперше про embedded-журналістику вона почула у грудні минулого року під час спілкування міністра оборони Степана Полторака з одним із американських журналістів. Власне саме програма американської армії та розроблена ними форма контракту й були згодом взяті за основу, а тамтешні прес-офіцери та медійники допомагали нашим урядовцям впроваджувати їх в Україні. Свої консультації також надали представники збройних сил Ізраїлю.

Поки що проект працює в пілотному режимі. Його учасники перебувають в підрозділах, дислокованих у чотирьох районах: Широкине, Піски, Авдіївка та Щастя. Ротації відбуваються щотижня. Щоб долучитися до експерименту, журналіст має надати страховий поліс, сертифікат про проходження спеціалізованого тренінгу, допуск до роботи в зоні АТО від СБУ, а також інформацію про аудиторію та наклад свого медіа. Крім того, він зобов’язаний підписати контракт про нерозголошення державних таємниць, підтвердити власну відмінну фізичну форму й мати при собі засоби індивідуального захисту, аптечку тощо.

На жаль, далеко не кожна українська редакція має можливість задовольнити всі ці вимоги. Найбільш проблемний — пункт про обов’язкове страхування, вартість якого в умовах бойових дій доволі висока. Тож, як визнала Тетяна Попова, нині в програмі беруть участь переважно іноземні журналісти. За її словами, поки що лише один із вітчизняних загальнонаціональних телеканалів зумів забезпечити своїх кореспондентів усім необхідним і долучитися до проекту. Упродовж перших двох тижнів Міноборони відправило на схід три групи медійників. Цього ж тижня у програмі взяли участь одразу чотири групи. Загалом — 15 людей. Для допомоги журналістам, які досі не мали досвіду роботи в зоні бойових дій, Міноборони залучає досвідчених військових кореспондентів.

Звичайно, embedded-журналістика пов’язана також і з певним ризиками та обмеженнями. Передусім, завжди є небезпека, що бойовики, щойно дізнаючись про перебування медійників на певному відтинку фронту, розпочнуть цілеспрямоване полювання на них або ж вдадуться до якихось провокацій. На щастя, поки що таких ситуацій вдалося уникати завдяки конспірації та оперативним заходам спецслужб. Загалом же такий режим роботи журналістів вважають порівняно безпечним, адже впродовж усього періоду за їхні життя та здоров’я відповідають конкретні військовослужбовці. Петляти ж туди-сюди вздовж усієї лінії зіткнення в пошуках цікавих сюжетів, як це часто нині роблять вітчизняні журналісти, — набагато небезпечніше. З другого боку, «прикріплені» журналісти змушені практично увесь час перебувати в одному визначеному місці. Значною мірою вони залежні від військового командування, яке, зрозуміло, зацікавлене в тому, щоб аудиторія бачила Збройні сили лише в позитивному світлі. Крім того, зважаючи на здебільшого оборонний характер дій української армії, ніхто не може гарантувати, що впродовж тижня перебування на тому чи іншому відтинку журналісту трапиться потрібний йому матеріал.

«ЧОМУ EMBEDDED-ЖУРНАЛІСТИКУ НЕ БУЛО ВПРОВАДЖЕНО РІК ТОМУ?»

А втім, на думку журналіста «Радіо Свободи» Михайла Штекеля, який одним із перших взяв участь у програмі, вона може бути дуже корисною та цікавою. До слова, порівнювати йому є з чим, адже це — далеко не перша поїздка журналіста в зону АТО. За словами Михайла Штекеля, жодних перешкод для своєї роботи від командирів на місцях він не зустрів. Лише одного разу прес-офіцер з прес-центру АТО, який переглядав його відеоматеріали, попросив видалити кілька кадрів, на яких було зафіксовано позиції наших військ. Тексти ж журналіста прес-служба навіть не переглядала, хоча в них й були критичні зауваження. «Перше, що я почув від бійців, коли прибув на передову, це здивування, чому embedded-журналістика не була впроваджена ще рік тому, — розповідає Штекель. — Вони були раді мене бачити — хлопцям хотілося поспілкуватися. Говорили різне: хтось хвалив те, чим вони займаються на фронті, хтось сварив, інші нарікали на втому від війни. Але всі виявилися доволі відкритими щодо висловлення власних емоцій — вочевидь, їм цього дуже бракувало. Хочу подякувати представникам уряду за цю спробу зламати зашкарублу систему державної комунікації. На мою думку, досвід перебування в безпосередній близькості з бійцями української армії необхідний для створення якісних репортажів. Лише таким чином можна по-справжньому зрозуміти сутність тих явищ, про які щодня у вигляді сухої статистики нам розповідають спікери АТО. Мені, до прикладу, довелося переконатися, що «два-три обстріли», про які йдеться в повідомленнях, насправді можуть безперервно тривати впродовж кількох годин. Дуже радий, що сьогодні «закріпленням» журналістів офіційно займаються саме Збройні сили, на плечі яких власне й лягає левова частка тягаря цієї війни. Адже досі вони залишалися дуже закритою для журналістів структурою (навіть у порівнянні з Нацгвардією та добровольчими батальйонами). Першими дещо відкрилися десантники. Цього ж разу мене «закріпили» за механізованою бригадою — 92-ю окремою. Якщо б не захоплення російських грушників, ми, можливо, ніколи б про них і не почули. Але ж саме ці хлопці, які воюють там уже півроку, й є фундаментом оборони нашої держави! Є серед них і просто «залізні», які стоять на передовому блокпосту вже впродовж семи місяців! Розмова з ними залишає дуже позитивні враження й викликає багато емоцій».