Українські цінності на експорт

Валерій ГРОССМАН, програмний директор телекомпанії «ТЕТ»:

— Висоту гірської гряди визначають, як відомо, за її вершиною. Однією з останніх передач, яка змогла б багато розповісти людям про те, що таке Україна, була «Остання барикада» на «1+1». Телепередача, в якій би тривала неадаптована розмова на складні для масової свідомості теми, необхідна, навіть якщо вона буде непопулярна серед масового телеглядача та не займатиме перші позиції в рейтингах. Можливо, такі теми, як ювілей Джорджа Оруелла чи розмова про автентичну українську музику, не дуже цікаві масовому телеглядачу, але, принаймні, в цій передачі збиралися люди, на яких не соромно було дивитися і яких не соромно було слухати. Європеєць, котрий дивився цю передачу, зрозумів би, що в нас є і ТАКІ люди, і на ТАКІ теми ми можемо розмовляти.

Невдовзі вирішили, що така передача не потрібна глядачу — високого рейтингу в неї не було, як, напевно, і в аналогічної програми «Гордон» на НТВ. Але поки що таких програм у нас не буде, про Україну нічого хорошого, подивившись наші телепередачі, не дізнаються.

Володимир МАЛИНКОВИЧ, політолог:

— Я вважаю, що настав час відмови від національних телепродуктів. Кращі проекти сьогодні — це проекти спільної творчості різних компаній із різних держав. «1+1» з цього погляду перспективніший за інших. Але загалом ми поки що не в змозі пропонувати свої телепрограми Європі. Більш того, на мій погляд, сьогодні українське ТБ неадекватно представляє навіть українські інтереси своїм телеглядачам. І без «підвищення кваліфікації» ми навряд чи будемо конкурентоспроможними на медіа-ринках Європи.

Європейця мало цікавить Україна. Західні телеканали, а я стежу за ними, згадують про нашу країну тільки в зв’язку з катастрофами, негараздами, скандалами чи навпаки, перемогами окремих українців: братів Кличків, Андрія Шевченка чи Руслани Лижичко. Але навряд чи Європу зацікавить телепродукт, мета якого — презентувати Україну Європі, адже загалом країна поки що не становить особливого інтересу для світової громадськості.

Але Україна — країна творчих людей, тому ми можемо пропонувати телепроекти, не пов’язані з іміджем країни, а просто якісно зроблені нашими телеканалами та продакшн-студіями. Я вважаю, що нам слід би ще повчитися цьому в Європи. Упевнений, для нашого глядача важливе не стільки те, щоб наш продукт ішов за кордон (це важливо для бізнесу), скільки привнести з Європи до України якнайбільше. Якби наші телеканали були спрямовані на те, щоб ознайомити вітчизняного глядача з цінностями Європи, — це було б чудово. А про зворотний зв’язок ще зарано говорити. Коли ми справді матимемо щось цікаве та рівне тому, що створюють сьогодні в Європі, — тоді можна та треба це представляти.

Ольга БАЛАКІРЄВА, кандидат соціологічних наук, директор центру «Соціальний моніторинг»:

— Одразу хотіла б наголосити, що я, за браком часу, не є активним споживачем телевізійної продукції. Але нерідко беру участь у різних міжнародних конференціях. Дуже прикро, коли освічені люди, які займаються соціологічними дослідженнями, питають: де розташована Україна, яким є її населення, якою мовою там розмовляють?.. Зазвичай у них існує якесь узагальнене уявлення про Україну, але воно швидше є відбитком стереотипу про колишній Радянський Союз. Я вважаю, що висвітлення сьогодення країни, в тому числі традицій, культури, менталітету, особливостей мови, було б дійсно цікавим. Цей продукт на європейському медіа-ринку користувався б певним попитом.

Дуже активною у висвітленні громадської думки є, наприклад, Польща. Телебачення оприлюднює результати опитування польського населення з різних питань: як польське населення ставиться до України, до українців, до Росії, до Євросоюзу, до традицій і таке інше. Мене засмучує відсутність аналогічних українських проектів, які б відображали думку наших співвітчизників й про інші країни. Можливо, даний спосіб обговорення питань мені ближчий, тому що я соціолог за фахом, але я знаю, що люди з великою зацікавленістю сприймають соціологічні дані, які характеризують народ, громадян, певну країну і погляд на себе й на інші держави. Гадаю, європейцю було б цікаво дізнатись, що українці думають про Європу, який серед них відсоток тих, хто пишається своєю країною, чи бачать українці себе в Євросоюзі, як вони сприймають стосунки з Росією, чи можливе включення України в НАТО... Питання повинні стосуватись не суто внутрішніх проблем, а виходити за межі власної території. Отже, українські програми повинні відображати не тільки нашу самобутність, а й наше ставлення до всієї світової спільноти.

Микола МАЗЯР, директор департаменту з питань кінематографії Міністерства культури та мистецтв України:

— Беручи до уваги власний досвід роботи в кінематографі і близькість до проблем, які стосуються цих двох екранних мистецтв — телебачення і кіно, я вважаю, що найбільше цікавлять Захід ті програми, які розповідають про культуру, історичне минуле, природу України. Кінематографісти мають гостре око. Європейські професіонали, вперше приїжджаючи до нас, щиро дивуються, чому так мало вони знали про Україну. Поодинокі вітчизняні серіали — далекі від наших проблем і тим більше від презентації України у світовому телевізійному інформаційному просторі. Дякуючи хіба що Руслані, зараз відчувається бодай найменший прорив України на європейське телебачення.

Євгенія СОХАЦЬКА, доцент кафедри української літератури Кам’янець-Подільського державного університету, голова Всеукраїнського товариства Івана Огієнка:

— Україна і європейський ринок... Ці поняття донедавна були, як на мене, мало поєднувані. Нам з високих трибун втовкмачували, що ми не потрібні Європі, а єдиний, хто нас чекає із «залізними» обіймами — Росія. Прорив Руслани ламає цей обманливий стереотип. Якщо країна має щось цінне і цікаве, то вона може бути прийнятою світом. Віддали ж ми ядерну зброю, направляємо миротворців у гарячі точки. І це належно сприйнято цивілізованим світом, і за це маємо визнання світової спільноти.

Колись, у 1980-і роки, мені довелось побувати у Північноатлантичному круїзі. Я бачила фортеці Шотландії, палаци Норвегії, Данії і Швеції. Единбурзький замок, наприклад, багато в чому схожий з нашою Кам’янецькою фортецею. Але яка разюча відмінність в оформленні: там — блиск і доглянутість, а тут усе потребує фінансових вливань.

Отож я, будучи телевізійним продюсером, створила б серію репортажів як про відновлені пам’ятки старовини, так і про ті, що потребують реставрації. Можливо, таким чином ми заохочували б інвесторів і сприяли б поверненню до життя історичних пам’яток Чигирина, Хотина, Батурина та інших. Репортажі з пам’ятних місць могли б поєднуватися з розповідями про цікавих людей з України — науковців, фермерів, освітян. Адже поки що більше уваги приділяється моді, співу та етнографії. Воістину за О. Пушкіним: українці — «племя поющее и пляшущее». В недільному випуску телепередачі «Вікно до Америки» всією сім’єю дивилися захоплюючий репортаж про літню жінку-офіціанта, яка є привабою місцевого кафе. За чесну працю і чуйне ставлення її вшановували на нараді до дня незалежності США. Чи хтось чув щось подібне у нас, зокрема, і на всьому пострадянському просторі? Або ще: веде на Національному радіо цікаву передачу «Нехай не гасне світ науки» вчений-фізик Василь Шендеровський. Розповідає про відомих українських учених — Івана Пулюя, Бориса Грабовського, інших. На жаль, широкому загалові мало що говорять ці імена. І такі телевізійні репортажі теж потрібні. Україна ж — країна великого потенціалу: не лише культурного, а й наукового. І світ про це повинен знати. І не буде таких прикрих пригод, як з однією з моїх студенток — випускниць. Вона поїхала до Німеччини головним чином аби поглибити знання з німецької мови. Вона живе у сім’ї, доглядає дітей. Якось «гостинна» німкеня запитала, чи знає вона, що таке банани...

Насамкінець, хотіла б підкреслити, що ми повинні створити вартісні телевізійні проекти, які б розповідали про українську історію. Вважаю, що газета «День» двотомником «Україна Incognita» та «Дві Русі» може правити за приклад для телевізійників у відображенні української історії.