Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Чудеса Переяслава-Хмельницького

Репортаж із автопробігу «Дорога до Криму: проблеми й перспективи»
25 червня, 2004 - 00:00

Продовження. Початок у номерах
«Дня» за 8 і 18 червня

«ВІЙСЬКОВИЙ ЛІКАР»

Понеслася під колеса дорога. Над нами — у вигляді трикутника, оточеного лісом, сонячний провал небес. Міліцейська машина з мигавкою на чолі автоколони поки справно зганяє зустрічні автомобілі на узбіччя. Урочисто влітаємо в Переяслав-Хмельницький і їдемо організованим ланцюжком до Музею лікаря Козачковського.

Цей Історичний музей являє собою гримучу суміш експонатів. Саме в цьому будинку Тарас Шевченко написав свій знаменитий «Заповiт». Однак про це не думається на території такої навдивовижу строкатої експозиції.

Праворуч і ліворуч від парадних дверей стоять дві зелені гармати, а в саду — танк. Напевно, лікар Козачковський був войовничої вдачі. (Звісно, помешканню лікаря озброєння нав’язали пізніше, але хочеться думати, що лікар любив побавитися зброєю.) Хоч у дворі вистачає й художніх витворів: наприклад, дуже своєрідний пам’ятник Прометею. Орел, що регулярно викльовує йому печінку, чи не більший за самого античного героя. Художник, напевно, хотів показати, як може розжиріти істота, що веде паразитичний спосіб життя. Чи надовго вистачить худого Прометея — невідомо, але що такий вгодований орел далеко не відлетить — зрозуміло напевно.

Всередині музею багато військових екіпіровок: від давньоруських кольчуг до козачого спорядження. Розчулила колекція козачих люльок. Через подібну «іграшку» загинув Тарас Бульба. Упустив її в запалі битви, а коли нагнувся — бусурмани його й схопили. Міцний! Вдумайтеся: смакувати тютюнцем під час бою — це круто. Це вам не якісь там ковбої! А тим більше різні сучасні рок- музиканти, які пускають на сцені сигаретний дим під час гітарних імпровізацій. Жалюгідна подоба самовпевненості Бульби! Люлька для козака була більше ніж просто люлька, це було щось на зразок талісмана.

В інших кімнатах безліч всіляких нагород і похвальних грамот радянської доби. Посеред заохочувального соціалістичного бенкету розмістилася тачанка. Причому дуло кулемета грізного транспортного засобу громадянської війни направлене прямо на Леніна. На портреті. Чи це свідома провокація, чи підсвідома, але сценка замаху виглядала переконливо. Егеж, якщо, звісно, револьвер есерки Каплан замінити на кулемет — Ілліч би так швидко не пішов на поправку. Хоч так чи інакше, а вождь світового пролетаріату давно вже вічно живий.

КОСМІЧНЕ МИНУЛЕ

Вирушаємо до музею Народної архітектури просто неба. Це щось на зразок нашого Пирогового.

Посеред берізок стоять цікаві архітектурні споруди: реконструйовані одноповерхові хатинки 400-річної давнини. Слід сказати, що побутові умови відтоді дещо поліпшилися. Для народу. У вельмож прогрес не так помітно. Старі палаци якісніші за сучасні особняки. Якби не джакузі з домашніми кінотеатрами — перевага була б однозначно на користь старовини...

Посеред дерев’яних споруд абсолютно несподівано постав Павільйон космонавтики. І досить серйозний. Солідніший за той, що в Москві здибив срібну ракету навпроти ВДНГ.

Тут представлені й капсули в яких поверталися космонавти, й скафандри, й навіть є макет секретного майданчика запуску на Байконурі. Поряд вишикувався ряд електричних друкарських машинок. За розмірами кожна з них — уполовину від ракетоносія. Друкарські машинки з космічними апаратами являли собою сюрреалістичну картину. І одне й інше — пам’ятник минулому: і ракет не запускаємо, і друкарськими машинками не користуємося. Але разом вони виглядають ефектно.

Лякаюче враження справляли величезні скульптурні голови по кутках павільйону. Діаметр голови Юрія Гагаріна — метра півтора. Схожість — відносна. Щось у цьому обличчі порушене порівняно з оригіналом. Єдине, чубок нагадує козачий оселедець: звідси проглядається зв’язок космічних подвигів із козачими. У дусі пісні Олега Скрипки про першого космонавта — «Юра».

А от скульптурна голова фундатора космонавтики К. Е. Ціолковського більш людська. Хоча тенденція виконання та сама, що й у його московського кам’яного побратима: із сухенького дідуся зробили богатиря.

Після космічної романтики дуже приємне враження справили в парку різні статуї ліричного характеру. Особливо хлопець із дівчиною на побаченні. Закохані сором’язливо, але настирливо, наче ненавмисне, торкалися одне одного...

А тут і реальні, а не гіпсові дівчата вишикувалися в шеренгу. Це офіціантки розносили традиційний для цих місць куліш. Місцева влада зустріла нас народним співом, хлібом-сіллю й горілкою з варениками. Посеред білого шелестіння фартушків Іллею Муромцем сидів щокатий захисно-плямистий охоронець. Похмуро червонів рум’янцем. Отруйна «червона квіточка»!

Скуштувавши куліша, горілки й естради, ми вирушили в напрямку Канева.

МУЗИКА НЕБА

Дорогою ми з Володею сперечалися на музичні теми. Від мого улюбленого «Пінк Флойда» він напівнепритомнів. До життя його повертає лише «Віа Гра». Я заперечую:

— Слухати їх можна, лише уявляючи фігури солісток... Але та сама «Віа Гра» багато «передерає» із західних зразків. У тих, кого ти не хочеш слухати...

— Правильно, — раптом погоджується він. — Тільки наші їх роблять такими, що легко перетравлюються моїм шлунком. А твої західні хіти слухати неможливо. Це все одно, що їсти сире м’ясо. А тут його приготували.

— Порівняння яскраве, але неточне. Не приготували, а вже приготоване переварили ще раз. Нам пропонують відрижку.

— А мед, до речі, — не розгубився водій екіпажу «Дня», — це відрижка бджіл.

— От ти і слухаєш патоку, — ефектно закруглив я тему.

Колона зупинилася дозаправитися. Несподівано наша з Володею суперечка припинилася сама собою під враженням фантастичної картини неба. Подібність полів завжди компенсується дивовижним розмаїттям степових небес. Хмари, набуваючи різних контурів, поважно пливли блакитною безкінечністю. Якесь білосніжне божество, розкинувши руки, благословляло людей. З іншого боку — гонщик на скутері вишивав по небесній гладіні. Але найпростішою й найзабавнішою у своїй масштабності була поважно пливуча гігантська літера «Z». Чи то знак Зорро, чи то безкоштовна реклама Фольксвагена — незрозуміло. Але ясно, що до нас у країну можна приїжджати навіть для того, щоб подивитися на хмари — адже їхня небесна краса є органічним продовженням земної.

У наступному репортажі — вас чекає Канів і запорізькі пригоди нашої команди

Костянтин РИЛЬОВ, «День». Фото автора
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ