Білл Гейтс – Олена Батурінa: знайдіть 10 розбіжностей
Сьогодні, коли в світлі відставки Лужкова багато хто ставить питання про долю маєтності найбагатшої жінки Росії пані Батуріної, може видатися цікавим повідомлення про події, пов’язані з іменами двох найбагатших людей Америки, а може, й усієї планети — Білла Гейтса та Воррена Баффета.
Це повідомлення надійшло пару місяців назад, але за всіма літніми турботами — спека, пожежі — пройшло вже якось дуже непомітно.
А шкода. Те, що зробили ці двоє видатних капіталістів, символізує альтернативний, зовсім немарксистський погляд на світовий устрій і багато що пояснює в природі капіталізму. Так, мабуть, і в нашому житті за останні 20 років.
Отже, історія така.
Цього літа Білл Гейтс та Воррен Баффет, давно відомі своєю благодійністю, пішли ще далі й вирішили передати велику частину свого майна суспільству. Ба більше, вони закликали інших мільярдерів Америки підтримати їх у цьому. А спочатку — просто публічно оголосити про свій намір зробити це або за життя, або по завершенні свого земного шляху.
Подальший перебіг подій нам, тим, хто звик бачити в кожній багатій людині злодюгу та кровопивцю, має видатися, принаймні, дивним.
Так, уже через пару місяців заклик «поділитися» почули чотири десятки найзаможніших американців, начебто лише й чекали на те, аби їх хтось закликав до цього.
Ну гаразд, двоє багатих дурнів.
А тут же ще 40 мільярдерів, цілих 10% мільярдерського складу за списком Forbes! І, очевидно, це ще не вечір.
То що ж сталося з цими кровопивцями й визискувачами, безсоромними розкрадачами додаткової вартості?
Де вони, ці найстрашніші злочини, на які готовий піти капітал заради 300% зиску? Невже все набрехав нам старий Маркс? І навіщо знадобилося йому обдурювати цілі покоління?
Ні, Маркс не брехав.
І визискувачі, і кровопивці, і найстрашніші злочини — все це справді було. Саме з цього й починався капіталізм повсюди у світі — як нелюдська, жорстока, несправедлива, нещадна до слабких система. Маркс же просто описував сучасний йому світ, намагаючись розібратися в його механізмах.
До речі, один з перших американських магнатів, засновник сталеливарної імперії Ендрю Карнегі, ім’я якого сьогодні багато хто промовляє з пієтетом, був свого часу відомий як нещадний визискувач і натуральний кровосос.
На його фабриках люди працювали по 14—16 годин на добу практично без вихідних, у страшних умовах і за мізерну платню.
Проте світові він запам’ятався, як найбільший благодійник і філантроп, який передав практично всі свої гігантські статки суспільству.
До речі, саме він і нафтовий магнат Джон Д. Рокфеллер вважаються фундаторами системної філантропії. Створені ними сто років тому благодійні фонди й досі є найбільшими в світі.
Але як же так?
Найнещадніші визискувачі, які висмоктували з людей останні соки, в іншому своєму житті допомагали слабким і знедоленим, сприяли суспільному благу та освіті? А бездушний, жорстокий капіталізм, якщо поглянути сьогодні на розвинуті країни, створив небачені за всю історію людства можливості гідного життя для абсолютної більшості своїх громадян?
Безперечно, для свого часу Маркс був видатним економістом. Але футуролог із нього вийшов поганий. І знавцем людських душ я теж би його не назвав.
Спочатку про душі.
Коли Карнегі, Рокфеллер чи інші капіталісти нижчого рангу забирали собі левову частку результатів праці своїх працівників — тут у Маркса все йшло добре й більш-менш струнко лягало в теорію: зажерливі шкуродери привласнюють собі додаткову вартість. Але коли ті ж капіталісти створювали музеї, університети, книгозбірні, жертвували чималі суми на безпритульних і вбогих — тоді що?
А ось це та обставина, яка очевидним чином компрометувала його теорію. Великий Учитель просто відкидав, навіть не намагаючись зрозуміти подвійне єство підприємця.
А єство і справді подвійне.
Поза всяким сумнівом, першим спонукальним мотивом будь-якого підприємця буває бажання заробити, створити собі комфортні умови життя. Потім настає пора, коли гроші потрібні для того, щоб зберігати і розвивати свій бізнес. Але коли бізнес перестає бути ареною щоденної боротьби за виживання, коли в своєму розвитку він переходить певну межу успіху, а в плані особистого споживання, для кого це важливо, вже є, кажучи мовою наших днів, приватний літак, яхта, вілла у Форте дей Мармі, пентгаус у Парижі та будинок на Рубльовці, ось тут для підприємців настає етап, коли гроші позбуваються звичної всім нам сутності еквівалента матеріальних благ.
Ну, справді, скільки потрібно грошей для особистого споживання?
Скільки потрібно яхт, вілл, «майбахів»? Навіть у найбільшого любителя розкоші Абрамовича лише три яхти, щоправда, одна з них найдорожча в світі. Проте і в Росії, і в США я зустрічався з не менш багатими людьми, які ведуть набагато скромніший спосіб життя й, до речі, дуже іронічно відгукуються про звички Абрамовича. Так-от, гроші для них — це не більше, ніж будівельний матеріал для розбудови своїх професійних амбіцій.
Ось, наприклад, дослівна цитата з інтерв’ю, яке дав мені Володимир Потанін:
— Я професійно займаюся справою, що важлива для суспільства, і в ній я удосконалююся. Я в ній зростаю і в певному розумінні, в тому числі, якщо хочете, шукаю визнання суспільства — так, у тому, що те, що я роблю, це корисно. Я конкурую з іншими, і не лише за обсяг зароблених коштів, а й, так би мовити, за певну репутацію, що я зробив щось краще, чи корисніше, чи більше, чи якісніше. Ось це і є мотивом, скажімо так, добросовісного підприємця.
У мене немає підстав мати сумнів у щирості Потаніна, тим більше що подібні міркування я чув і від мільярдерів в Америці.
Вони вже давно перестали заробляти гроші особисто для себе. Вони заробляють гроші для СВОЄЇ СПРАВИ. Для одних ця СПРАВА стає самодостатньою метою, а гроші — знаряддям у змаганні особистих амбіцій. Інші роблять СВОЮ СПРАВУ з відчуття її, а отже, й власної потрібності та значущості в суспільстві. Але в будь-якому разі мотив захланності, синдром Скупого Лицаря — це не про них. Та водночас, як я міг відзначити, ці люди бувають вражаюче, можна сказати, хворобливо раціональними у видатках. Прийом на роботу зайвої, наприклад, прибиральниці може стати справжньою проблемою, якщо вони вважають її справді зайвою.
Максимальна, доведена до культу доцільність — ось, як мені здається, загальний ключ до розуміння цих людей.
Саме цим, я вважаю, пояснюється, наприклад, очевидна нещадність Карнегі до заводчан, які працювали на нього. Але ця нещадність очевидна лише у світлі моралі та законів нашого часу. А ось років 100—150 тому це було, скоріше, нормою життя, а не потворним від неї відхиленням. Карнегі вчиняв за законами доцільності своєї доби. І при цьому він залишався цілком моральною людиною.
І в цьому немає ніякої суперечності.
У роки своєї зрілості Карнегі досягнув такого рівня успіху (до речі, ще за життя Маркса), що гроші втратили для нього особистий споживчий сенс. У примноженні своїх капіталів він бачив можливість розвивати СВОЮ СПРАВУ, яка поставила на ноги сталеливарну промисловість Америки і дала потужний поштовх розвитку залізниць. А, крім того, гроші дозволяли Карнегі займатися тим, у що він непохитно вірив. Він вважав, що Провидіння дало йому силу й можливості створити величезні капітали. І йому по праву належить суспільне лідерство. Але це ж лідерство накладає на нього відповідальність розумно розпоряджатися власними капіталами на благо суспільства. На цьому переконанні й базувалася філантропія Карнегі.
Ось цей мотив суспільного лідерства і, як закономірного наслідку, особистої відповідальності перед містом чи країною, в якій живеш, або навіть усім людством так само є рушієм для Білла Гейтса та Воррена Баффета, як аналогічний мотив сто років тому надихав Ендрю Карнегі.
Аж ніяк не всі багаті люди й не одразу доходять до цього розуміння своєї місії в житті.
Втім, 40 американських мільярдерів, погодьтеся, це не так уже й мало. Я впевнений, що рано чи пізно цей процес торкнеться й нашої країни. І перші ластівки вже з’явилися.
Пару років тому, наприклад, людина, яка заснувала знамениту на всю країну стільникову мережу «Білайн» (офіційна назва компанії «Вымпелком»), — Дмитро Зімін передав практично все своє майно створеному ним фонду «Династия».
Основна мета фонду — підтримка російської науки.
Не так давно згадуваний уже Володимир Потанін публічно оголосив, що не має наміру передавати свої капітали у спадок, бо вважає, що це піде на шкоду його дітям.
Не буде дивним, якщо логічним продовженням такої ухвали стане передача ним великої частини своєї маєтності на філантропічні цілі ще за життя або за заповітом.
Утім, і Потанін, і багато інших наших великих підприємців і без цього вже не перший рік займаються благодійністю.
І скоріше за все, робили б у цьому напрямку ще більше, якби суспільство навчилося дякувати їм за це, а не вічно огризатися у відповідь: мовляв, накрали тут, а тепер кидають нам крихти з панського столу...
Показово, що вчинок Д. Зіміна пройшов у Росії практично так само непомітно, як повідомлення про Гейтса і Баффета.
Карнегі, Рокфеллер, Гейтс, Баффет, Зімін, Потанін, сотні інших мільярдерів різних часів в усьому світі...
Я вважаю, що це — загальносвітова тенденція, яку не встиг, не міг або не захотів побачити Маркс. Як не розгледів він і діалектичного єства капіталізму. Ось так само не розуміє його багато хто в нас і сьогодні, що для людей, вихованих на марксистських постулатах, незрідка стає причиною трагедії всього життя. І вже точно перевернутих уявлень про те, що відбувається в Росії за останні 20 років. Але про це — в моїй наступній статті.
P.S. Ви запитаєте: а який стосунок має пані Батуріна до Гейтса, Баффета, Зіміна, Потаніна та інших широко відомих особистостей, яким не байдужа доля їхньої країни, міста, людей, які їх оточують?
Підозрюю, що НІЯКОГО.
