Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Час відвертості

Хто, хто в хатці живе під виглядом «незалежної журналістики»?
8 квітня, 2005 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

Минулого тижня (29 березня) Європейський суд із прав людини виніс рішення, згідно з яким визнав державу Україна винною в порушенні права на свободу слова за заявою «АТЗТ «Українська прес-група» — видавця газети «День». Більш докладно про це ми писали раніше (№56, четвер, 31 березня 2005). Це перший прецедент, коли друковане українське видання виграло суд у вищій європейській судовій інстанції. Результат був принципово важливим.

Рішення Європейського суду практично легалізувало нові стосунки між журналістами та політиками. Але це, на жаль, не дуже зацікавило кожну зi сторiн. Як не дивно, на цю подію першими звернули увагу західні ЗМІ («Радіо Свобода», «Німецька хвиля»). І це практично пройшло непомітним у вітчизняних. Таке ігнорування (зокрема, майже усіма телевізійними каналами) саме по собі стало приводом для роздумів.

Хоча з появою такого прецеденту на вітчизняному медіапросторі з'явилося багато запитань, на які потрібно дати відповіді.

Сьогодні ми звернулися до експертів, зокрема до журналістів, яких можна віднести до представників нової української журналістики (не у сенсі віку, бо більшість з них мають величезний досвід роботи за плечима). Їх об'єднує вміння працювати з фактами, аналізувати їх (відрізняти одне від одного), і в результаті — упевнено і сміливо висловлювати свою думку, що і є ознакою незалежної журналістики.
1. Як ви вважаєте, чому, незважаючи на важливі сигнали для української медіаспільноти, для вітчизняних політиків і, можливо, судової системи держави, що містить у собі це рішення, повідомлення про нього не стало топ-новиною для українських ЗМІ?
2. Яке значення має це рішення для українських ЗМІ? Його «плюси» і «мінуси» з огляду на специфіку роботи вітчизняних ЗМІ?

Володимир БОЙКО, журналіст «Радіо Свобода»:

— Вочевидь, це сталося тому, що рішення Європейського суду за скаргою газети «День», яке має стати частиною українського внутрішнього законодавства (а саме такий статус отримують міжнародні зобов'язання України та рішення щодо неї Європейського суду з прав людини) ніхто в Україні — ані нинішнє політичне керівництво держави, ані працівники засобів масової інформації — прецедентним насправді не вважає. Бо Україна була й є тоталітарною державою з повною відсутністю судової гілки влади як такої. Хіба українські суди першої та касаційної інстанцій, що свого часу винесли рішення проти газети «День», не читали Конвенцію з прав та основних свобод людини та не знали, що оціночні судження не підлягають обговоренню за позовами героїв публікацій? Хіба українські судді раніше, ще до цього рішення Євросуду, не відали, що публічні особи, зокрема ображені на газету «День» Наталія Вітренко й Петро Симоненко, йдучи в політику, мають усвідомлювати, що кожний їх крок відтепер буде прискіпливо обговорюватися, а при нагоді — й висміюватися, на сторінках газет? — Знали. Але це не завадило винести запевне неправосудне рішення проти друкованого ЗМІ.

Український політикум не звернув жодної уваги на вердикт Європейського суду з прав людини за скаргою «Дня» тому, що влада в Україні, як стара, так і нова, дивиться на відправлення судочинства лише як на певний ритуал, який має тільки легалізувати ухвалені у владних кабінетах рішення. Насправді жодних наслідків для подальших правовідносин між пресою та «героями» критичних статей це рішення Євросуду мати не буде, а українські судді й надалі виноситимуть рішення, виходячи виключно з міркувань політичної доцільності та інтересів власного гаманця. Бо судової системи в Україні немає — є лише придаток виконавчої гілки влади.

З тієї ж самої причини на це рішення не звернули уваги й самі журналісти, оскільки на реальному стані речей воно ніяк не позначиться. Якщо владній особі буде вигідно провчити те чи інше видання чи журналіста, судді виконають замовлення без жодного огляду на Європейський суд, Конвенцію з прав людини чи навіть інформаційне законодавство України. Точно так, як вони продовжують і зараз, при новій владі, виносити незаконні вироки по кримінальних справах, фальсифікувати матеріали цивільних справ, карати невинуватих по справах, що витікають з адміністративних правовідносин чи за десять відсотків від сум позовів виготовляти будь-які вердикти по господарських спорах. Українське правосуддя — це різновид підприємницької діяльності, і ніяка Конвенція з прав людини ситуації не зарадить, оскільки в такому стані речей зацікавлене керівництво держави. Саме тому ніхто з суддів, які винесли та освятили незаконне рішення проти газети «День», покараний не буде, а тягар майнової відповідальності за беззаконня ляже на платників податків.

Специфіка роботи вітчизняних ЗМІ полягає, насамперед, у тому, що в Україні не розділено дві професії — журналіст і рекламний агент, тобто пропагандист. Треба зазначити, що останніми роками працівникам ЗМІ активно нав'язуються так звані «міжнародні стандарти журналістики», згідно з якими оціночних суджень у повідомленнях преси не може бути взагалі, а журналіст має писати чи говорити в такий спосіб, щоб його матеріал був доступний найбiльш неосвіченим споживачам інформації. Мовляв, лише таким чином можна досягнути об'єктивності в подачі матеріалу, а вже нехай читач, слухач, глядач сам доходить висновків і робить оцінки. Насправді подібні «стандарти» лише свідчать про фахову неспроможність їхніх прихильників, оскільки в справжній журналістиці має бути жанрове розмаїття. І оціночні судження, абсолютно неприпустимі в інформаційних повідомленнях чи обмежено допустимі в репортажі, є основою журналістського розслідування, фейлетону чи памфлету. Журналістика не зводиться лише до новинярства. Інша річ — на що спрямоване таке оціночне судження. Якщо на задоволення інформаційних потреб споживача (наприклад, журналіст дослідив матеріали кримінальної справи, поспілкувався з експертами, глибоко опанував законодавство й дійшов певного висновку, з яким поділився з читачем) — то такі оціночні судження треба лише вітати, якщо навіть автор публікації дещо помилився в своїх висновках. Бо помилку завжди можна виправити. Інша річ, коли посвідчення журналіста має людина іншої професії — пропагандист, матеріали якого мають друкуватися лише на правах реклами з відповідною позначкою на газетній шпальті. Ця професія нічим не гірша від журналістської й також повинна існувати в суспільстві. Але не треба вводити читача в оману й видавати за журналістське розслідування звичайну піарну листівку, замовлену й оплачену зацікавленою особою.

Для того, щоб оціночні судження не перетворювалися в наклеп, треба запровадити в журналістському середовищі практику, прийняту в інших країнах: людина, бодай раз помічена у зв'язках з рекламним агентством чи в замовній роботі, ніколи не може мати посвідчення журналіста. Така людина може бути шанованою в суспільстві, мати високооплачувану роботу та повагу з боку політиків чи бізнесменів. Але журналістом вона називатися не може ніколи й ні за яких обставин. Всі ми, українські журналісти, знаємо, хто з наших колег чим дихає: хто заробляє копійку сумлінною працею, навіть інколи ризикуючи життям, а хто лише обслуговує грошовитих клієнтів під виглядом «незалежної журналістики». Треба просто регулярно публікувати розцінки на того чи іншого «провідного журналіста», розповідати, скільки насправді коштує та чи інша «об'єктивна» стаття — і ситуація стане поступово виправлятися.

Наталія КОНДРАТЮК, тележурналіст:

— Вітаю. Це серйозна перемога. Гадаю, не помітили її колеги передусім через відсутність цехової солідарності. Тим більше, що питання вирішувалося в рамках правового поля, а не на мітингах. Якби «День» своє право мати особисту думку щодо того чи іншого політика доводив, розбивши, наприклад, намети біля офісу КПУ, так — це в дусі часу, а через суд, та ще й Європейський — нецікаво. Якось не по-нашому. Напевно, не скоро ще вітчизняні ЗМІ дійдуть висновку, що боротися за свободу слова можна законом, а не горлом. Могли ще й «не помітити» новину, тому що Україна тепер хороша, з хорошим Президентом і урядом, то навіщо їм псувати настрій, нагадуючи про те, що за минуле доведеться розплачуватися. Буквально.

«День» боровся за свої права майже п'ять років. Не у багатьох вистачить стільки терпіння, тому радикально для ЗМІ це навряд чи щось змінить. А плутати оцінні думки з розгнузданістю будуть у міру виховання, професіоналізму і з огляду на виконуване замовлення. Жодні противаги тут діяти не зможуть, якщо в законі не будуть чітко окреслені межі: чим оцінні думки відрізняються від майданної лайки. Інакше завжди буде спокуса переступити цю грань.

Микола ОЖЕВАН, професор Інституту міжнародних відносин, доктор філософських наук:

— Одним із фундаментальних прав людини як особистості є її право на вільний пошук, отримання й поширення інформації. Причому, — усіма доступними їй способами і незалежно від державних кордонів. Дотримання цього права — найкращий показник цивілізованості країни.

Право на інформацію генетично пов'язане із концепцією природних прав людини і є основоположним з погляду реалізації усіх інших прав і свобод.

Саме у цьому й полягає суспільно-громадська цінність журналістики й політичної — зокрема. Вона дозволяє кожній людині найбільш демократичним загальнодоступним способом скористатися своїм невід'ємним «природним» правом на інформацію. Що ж стосується держави, то, з одного боку, право на отримання інформації забороняє їй створювати особливі перепони на шляху отримання інформації, але, — з іншого боку, — не накладає на неї позитивного зобов'язання збирати, передавати або поширювати інформацію серед громадян. Це зовсім не її «царська» справа.

Щоправда, до усвідомлення й належного розуміння зазначених цих простих істин нашій країні, відверто кажучи, трохи задалеко. Саме тому недавнє рішення Європейського суду з прав людини на захист української політичної щоденної газети «День» й водночас — на захист статті 10 Європейської конвенції з прав людини, яка проголошує право людини знати й вільно висловлювати свою думку, — подія епохальна. Якщо не для Європи, то для України — це достеменно точна істина. Із чим варто щиросердно поздоровити редакційний колектив, усіх чисельних симпатиків газети, а заодно — український політикум в цілому.

Межі, в яких гарантії доступу до інформації встановлені зазначеною ст. 10 Конвенції, аналогічній за змістом ст.19 Загальної декларації ООН прав людини, Європейським судом з прав людини тлумачаться крізь призму істотних відмінностей між:

— доступом до інформації загалу та ЗМІ зокрема;

— усіх без винятку громадян та тих, які особливо зацікавлені в одержанні інформації.

Суд не раз у минулому зазначав, що громадськість має право на інформацію, що становить загальносуспільний інтерес і має загальносуспільне значення (наприклад рішення у справі британських часописів «Обзервер» і «Гардіан», серія А № 216, параграф 59), і що ЗМІ користуються особливо великою (іноді — безпрецедентною) свободою вираження поглядів і інформації з огляду на їхню провідну громадську роль — їхнє право й обов'язок повідомляти інформацію з питань, які становлять громадський інтерес, а також з огляду на право громадськості отримувати таку інформацію (наприклад, рішення у справі «Санді Таймс», серія А №30, параграф 65).

Йдеться водночас про проблематичне «сумісне» тлумачення ст. 10 разом зі ст. 8 Конвенції, яка проголошує повагу до приватного життя, що стосується ст. 8, то вона надає громадянам право отримувати від органів влади важливу інформацію, що стосується їх особисто або впливає на них особисто.

У нашій рідній журналістиці усе ще панує жанр міксту, заснований на змішуванні фактів і оцінок. Небезпідставно вважається, що оціночні судження у наших медіа-матеріалах рішуче переважають над фактуальною інформацією. І це справді так. Із-за вкрай обмеженого доступу журналістів до достовірної інформації, вони надолужують факти оцінками. А часто- густо їхні оцінки навіть випереджують факти. І нічого в цьому не було б поганого, якби не сумнозвісна образливість наших великих і маленьких діячів. Вони ладні сприймати як «наклеп» (дифамацію) усе що завгодно, починаючи від невлучного епітета й закінчуючи недолугою розстановкою «фактів» у журналістському матеріалі.

У нас рідко судять (практично ніколи не судять) журналістів за те, за що їх судять зазвичай на Заході, — за оприлюднення втаємничених законом матеріалів (справа «доктора Келлі» у Великій Британії, зокрема). Зате притчею во язицех стали позови, пов'язані з «образою честі й гідності», хоча «честь» і «гідність» — категорії суто моральні й до юриспруденції у точному розумінні цього слова стосунку не мають. Тут радше слід було б говорити про «репутацію», яка справді може коштувати дорого і втрата якої мала б насправді вимагати відшкодування.

Але то ще треба довести у судовому порядку, що, по-перше, позитивна репутація у позивача таки справді була і, по-друге, що їй насправді було завдано непоправних збитків журналістським матеріалом. Причому усе це стосується виключно ділових людей, які на «репутації» заробляють гроші. Щодо політиків, то їм, здається, слід розмірковувати за знаменитим українським філософським принципом «бачили очі, що купували…». Їм взагалі не гоже ображатися, оскільки їхня професія суто публічна й пов'язана органічно з потребою у створенні медіа-приводів. Позитивних або негативних, — не так вже, зрештою, й важливо (на кожен політичний «товар» знайдеться свій покупець), аби лише вони, ці медіаприводи, були. Сказати, що наші політики цього не розуміють, означало б їх образити. Саме тому, що вони це гарно зрозуміли, вони й роздмухують різноманітні медіаскандали…за рахунок і коштом самих же медіа, постійно звинувачуючи їх у горезвісних «образах». А це принаймні нечемно. А за великим рахунком, — це навіть необачно. Бо не можна, як відомо, пиляти той сучок, на якому ти сам комфортно усівся. І, тим паче, — шукати той сучок деінде, а не у своєму власному офісі.

Саме у цьому, здається, й полягає головний урок для засвоєння вітчизняним політикумом справи, виграної у Страсбурзькому суді газетою «День». Звичайно, — за неодмінної умови, що цей політикум не розучився вчитися на власних (а ще краще — чужих) помилках.

Євген ЛАУЕР, шеф-редактор інтернет-видання «Трибуна»:

— Це не стало топ-новиною тому, що українські ЗМІ за своєю природою досягають популярності саме за рахунок примітивного «мочилова». Це полягає не в копіткому збиранні фактів і доказів, а просто діють за ще радянським принципом «агентства» ОБС — «одна баба сказала», а журналіст повторив, тільки оформив це в художньому стилі. Або просто прямих образ, як допускає їх Коробова — явище ганебне для всієї української журналістики, що «прикрашає» не один сайт. Таких пропагандистів природних випорожнень, як Коробова, тільки на парканах публікувати — це не журналістика. Всі інші прикриваються псевдонімами. Просто не було волі провести подібні дослідження.

Тому зараз для багатьох ЗМІ визнати правоту Європейського суду рівносильно розписатися в тому, що потім тобі ж поставлять рядок: «Що ж ти підписався під рішенням суду (або схвалив його), а сам починаєш «мочити». Річ у тому, що будь- яка доказова база у ЗМІ завжди потребує фінансування журналістського розслідування або дослідження (збирання матеріалу, оплата джерела, телефонні переговори тощо). Тому набагато простіше найняти борзописця, який наявні непідтверджені два-три факти викладе у формі доказів. Бо досі сильною є ще слов'янська ментальність — «написане сокирою не вирубаєш». Цей приклад можна навести за багатьма фактами, коли зараз «мочать» чиновників «старої влади» лише за те, що вони мали нещастя бути на якихось керівних посадах за неї. Був при Кучмі, знав Бакая, обідав з Януковичем, подавав руку Кивалову, — отже негідник уже апріорі. Тому керівникам видань невигідно підтверджувати, що ось Європейський суд мав слушність. Річ у тому, що ніхто ще не подавав серйозних позовів проти видавництв.

Зокрема, один із сайтiв «оперативно розшукової» спрямованості запекло «мочить» всіх тих, хто неугодний Турчинову та його команді. Тобто з відома, а, швидше за все, й за підтримки СБУ (використовуються незавершені оперативні розробки, листи до СБУ), здійснюється масований злив матеріалів, в яких бездоказово й хвацько багатьох відомих і поки не відомих людей звинувачують у багатьох смертних гріхах. Тобто що написане, те написане, а ви вже «вищезгаданий у статті» відмивайтеся самі. І все це без жодних наслідків. Побутує думка, що судитися з пресою собі дорожче — ганьбитимуть ще сильніше. Саме тому це питання необхідно поставити досить гостро (я хотів би підтримати тут Л. Івшину). У нас є поняття журналістської етики, але воно ще якесь викривлене. В Україні його розуміють як те, що журналіст не має права критикувати журналіста. Ваш головний редактор, можливо вперше, порушила це досить гостре питання.

Мені здається, що в Україні повинні працювати серйозні аналітики з питань ЗМІ, які б консультували тих самих політиків, що говорити, як поводитися з пресою. Вони мають поєднувати в собі знання психолога, юриста й фахівця з PR. Політик, так само як і його особисте життя, не має права бути в зоні тіні. Він має бути відомим, і мусить із цим змиритися, але водночас він має контролювати те, що про нього пишуть. І якщо про нього написали бездоказово, зганьбили його або його близьких, то, звісно, після з'ясування усних відносин (якогось спростування на його прохання), він має звертатися до суду, а вже там повинні оцінювати міру моральних збитків і шкоди репутації, і карати за наклеп досить серйозно. Досить гратися — ми живемо в капіталістичному світі, де проголошуємо якісь демократичні цінності. Демократія — це не лише свобода слова, а й повага до особистості та прав цієї особистості відстояти свої свободи й права, зганьблені у ЗМІ. Цінності слід не лише проголошувати, а й підтримувати — забороняти публікацію, накладати заборону на професію. Нехай публікуються під псевдонімом. Ось працювала людина десять років на своє ім'я, їй суд заборонив п'ять років друкуватися, і нехай тоді розкручує свій псевдонім.

Наталя ЛІГАЧОВА, головний редактор інтернет-видання «Телекритика»:

— Я вважаю, що це не стало топ-новиною для українських ЗМІ винятково тому, що взагалі практика Європейського суду для вітчизняних журналістів ще не є чимось особливо цікавим. Це поки ще є далеким для нашої ментальності, і це великий мінус українській журналістиці, бо дійсно це рішення дуже значуще для всіх українських медіа. Але ми просто ще не готові ставитися до європейських проблем, до європейської практики так, як до цього ставляться в інших країнах. Припустімо, коли я нещодавно була в Німеччині, то на різних рівнях там обговорюються рішення, скажімо, Європейської Комісії. Багато людей про ці рішення знають, з ними погоджуються або не погоджуються, цих рішень чекають. То для нас ще європейські інституції не стали тими інституціями, які реально впливають на українські реалії. У зв'язку з цим й інтересу до них особливого немає. Це засвідчила й нещодавня Європейська конференція міністрів з питань преси, яка відбулася в Києві та викликала також набагато більший інтерес у світі, ніж у самій Україні.

Що стосується значення цього рішення, то воно безумовно величезне, і його перебільшити навіть неможливо. Це перше значуще рішення щодо преси. По- друге, це, з одного боку, сигнал для українських журналістів, з іншого — для політиків. Що, по-перше, можна вигравати процеси в Європейському суді, і по-друге, що й українська журналістика вже потихеньку починає ставати частиною загальносвітової журналістики. Що залізна завіса, яка була між радянською пресою, вже падає. Тепер і ми маємо стати частиною загальносвітових тенденцій не лише за своїми журналістськими правами, а й за своїми обов'язками також. Це ж стосується й розуміння ролі преси українськими політиками. Вони також мусять розуміти, що в української преси є захисники не лише всередині країни, а й на рівні європейських і загальносвітових інституцій. І звісно ж, значущим є ще те, що прийнято рішення саме за такими статтями, які розрізнюють оцінні судження від викладу фактів. Це дуже важливо для нашої журналістики, бо, на жаль, аж ніяк не всі журналісти поки що вміють професійно роз'єднувати оцінні судження від фактів. Я вже не кажу про політиків. Вони по-різному ставляться до цього — політики хочуть вважати, що оцінні судження також підсудні, а журналісти не завжди вміють відокремити в новинах факти від коментарів. З іншого боку — це важливо ще й з того погляду, що саме українським політикам дано знову ж таки зрозуміти, що європейські традиції передбачають те, про що говорять уже багато років українські журналісти, медійні та громадські організації — що вони справді, як публічні особи, мають меншою мірою бути захищеними від уваги суспільства до їхньої, в тому числі, й політичної діяльності. Та й іноді навіть і приватного життя.

Сергій ГАРМАШ, керівник інтернет-видання «Острів»:

— Чесно кажучи, я не знав про цю конкретну справу і не чув про неї до сьогодні. Мене дивує, що вона дійшла до Європейського суду. Мені завжди здавалося, що всі розуміють, оціночні висловлювання неосудні, оскільки свобода висловлення думок гарантована Конституцією. Щоправда, рік тому у мене також був випадок, коли один донецький банк подав у суд на очолювану мною організацію за публікацію оціночних думок про його дії. Тоді, ще до розгляду справи по суті, суд арештував наші рахунки, чим поставив нас на межу закриття ще до з'ясування нашої провини. Але я розцінив це лише як корисливу необ'єктивність судді. Те, що подібна справа дійшла до Європейського суду, показує серйозні проблеми у нашій судовій системі та нерозуміння політиками, суддями та й журналістами ролі політичного діяча і ЗМІ в функціонуванні демократичної системи. Можливо, це і є причиною низького інтересу українських ЗМІ до такої новини: по- перше, її алогічність для демократичного суспільства, по-друге, нерозвиненість демократичних цінностей у політичної та інтелектуальної еліти. Ще один фактор, який також безпосередньо пов'язаний з попередніми — елементарна журналістська заздрість і відсутність культури професійних взаємин. У нас бояться піарити колег. Коли один ЗМІ безсовісно «передирає» ексклюзивну новину у іншого, але при цьому посилається на «як повідомляють певні газети», то я пояснюю це відсутністю елементарної культури. І нездоровими ревнощами до чужих успіхів. Хоч, можливо, причини замовчування вашої перемоги в Євросуді й більш прозаїчні. У перенасиченому інформацією суспільстві ви не змогли донести цей факт до журналістів, як сьогодні говорять, — пропіарити. Значення цієї перемоги велике, оскільки вона ніби узаконює здоровий глузд. А механізмом захисту від перетворення скальпеля на кинджал можуть бути не нормативні акти, а лише культура журналіста й редактора і відповідна громадська оцінка їхньої діяльності. Зрештою, як політиків немає без журналістів, так і журналістів — без політиків. І якщо політики будуть солідарні в етичних моментах взаємин з пресою, а також журналісти будуть солідарні у вимозі поваги до себе і своєї свободи, то проблеми не буде.

Олег ЄЛЬЦОВ, керівник інтернет-проекту «Тема»:

— Мені важко судити, чому ця подія не стала топ-новиною, оскільки я не новинний журналіст. Але для мене це дуже серйозна новина, яку я б охоче розмістив у себе на сайті.

Що стосується того, яке це матиме значення, то й з мого погляду, і мовби прогнозуючи значення цього факту для колег, хочу сказати, що це значення грандіозне. Я впевнений, що жодна з зон життєдіяльності будь-якого політика не є закритою. Людина знає, куди йде. Якщо вона йде працювати в міліцію, то вона знає, що її можуть вбити. Коли людина йде в політику і з трибуни вчить народ, як треба жити, то вона повинна знати, що народу цікаво дізнатися, а хто ж її вчить. Ось і все. Я на своїй практиці стикаюся і з тим, що в нас це не працює. Й оцінні думки абсолютно спокійно можуть ставитися під сумнів у судах, можуть призначатися грандіозні позови. Мені зараз, наприклад, висувають позов лише за передрук, і я повинен виплатити 15 тисяч доларів. Звісна річ, суд куплений. Проблема в іншому. Ви розумієте, так, Європейський суд сказав — усе згідно з законом і треба на це рівнятися, але ніхто цього не робитиме, оскільки судова система в нас працює як і раніше. Тому не можна сподіватися на те, що, наприклад, ваша газета або якийсь інший журналіст через якийсь час не потрапить під судову роздачу в Україні.

Підготували Володимир ДЕНИСЕНКО, Ганна ХРИПУНКОВА, «День»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ