ХТО I ЧОМУ БОЇТЬСЯ «СИЛЬНОЇ РУКИ»?
Відчутна перевага негативу в результатах п'ятирічної діяльності нинішнього Президента примушує його прихильників переміщувати акценти у своїй передвиборній агітації. На перший план виходить так звана «агітація від протилежного», коли електорат намагаються переконати, що в разі обрання будь-кого, крім Леоніда Кучми, Україну й кожного з нас очікує цілий спектр лиха й напастей. При цьому щодо кожного з кандидатів використовується своя «вічно жива» тема, яка обіграється з різних боків. Однією з таких улюблених тем придворної преси є залякування виборців «сильною рукою». Взявши за основу одну з основних передвиборних тез Євгена Марчука — наведення в країні елементарного ладу, заснованого на диктатурі закону, і, чи то удаючи, чи то дійсно не розуміючи його, вони починають довільно інтерпретувати цю тезу. Застосовувану схему засновано на спекуляції на історичній пам'яті народу, в якій міцно вкорінилися політичні репресії 30 —40-х років, боротьба з інакомисленням у 70-тi і рейди в робочий час по магазинах, кінотеатрах, перукарнях і лазнях у часи Андропова. Мета цього єдина — довести, що будь-яка людина, котра працювала в органах держбезпеки, має тільки одне специфічне розуміння терміну «наведення ладу» — переслідування і репресії.
Ось і видання «№1 в Україні», провівши детальний аналіз персонального складу передвиборного штабу Є.Марчука і виявивши в ньому кілька колишніх працівників СБУ, починає лякати обивателя — термін, який так любить дане видання, — похмурою перспективою «а порядок буде, обов'язково буде». Цікаво, що цей аналіз базується на чутках, домислах і припущеннях на кшталт: «кажуть», «можливо, все це лише домисли на дозвіллі», «як і чутки про те», «деякі ніби мають у своєму розпорядженні інформацію». Розрахунок робиться на те, що, прочитавши цю з дозволу сказати «працю», виборець затремтить від страху і вже ні в якому разі не проголосує за Євгена Марчука. Однак ті, хто нас намагається налякати наведенням ладу, не помічають, що більшості вже сьогодні страшно від того, що коється в країні останніми роками. Страшно від незахищеності та безправності людини в своїй державі, від свавілля чиновників та кримінальних структур, від масштабів розкрадання національного багатства, від жебрацького існування, на яке приречена основна маса громадян у країні, котра, продекларувавши шлях до правової держави, все більше віддаляється від проголошеної мети. Все більша кількість людей починає розуміти необхідність приходу до влади політичного діяча, який зміг би кардинально змінити ситуацію в країні і навести елементарний порядок. Щоб позбутися можливих подальших спекуляцій на цьому питанні, давайте розглянемо його в комплексі, уявляючи державу як цілісну систему, здатну на самоорганізацію, і проектуючи отримані висновки на нинішню ситуацію в Україні.
Найголовнішими зобов'язаннями держави перед своїми громадянами є забезпечення гідного рівня життя і захист їхніх життів і майна від протиправного посягання. Рівень життя залежить від рівня економічного розвитку, який тим вищий, що більше підходить країна до визначення правової держави. Це пояснюється тим, що в правовому суспільстві панує диктатура закону, що включає, з-поміж іншого, завдання загальних правил функціонування суспільства як системи з визначенням умов діяльності кожного індивідуума та зв'язків між ними. Керуючись встановленими правилами, кожний із членів суспільства в той же час вільний у виборі стратегії і тактики своєї діяльності, будучи впевненим, що ці правила, які є вихідними, не будуть змінені раптово з чиєї-небудь волі й без об'єктивної необхідності. Саме в правовій державі людина отримує найбільший спектр свобод, який обмежується лише однією умовою: твоя свобода не повинна обмежувати права інших. Ця умова реалізовується заходами правового захисту кожного, дієвим механізмом контролю за виконанням законів, припиненням протиправних дій, від кого б вони не виходили, і невідворотною відповідальністю за них. Тим самим визначаються правові норми взаємовідносин між окремими індивідуумами, тобто зв'язки між ними, як між елементами системи. Таким чином, правова держава являє собою чітко організовану систему з високим ступенем детермінованості (визначеності), де кожен підкоряється встановленим правилам. При цьому визначені як умови функціонування, яким підкоряється кожний індивідуум, так і зв'язки між ними. Тим самим встановлюється правове поле, яке підтримує систему в стійкому і працездатному стані. Воно може бути змінене лише при виникненні деяких об'єктивних умов, здатних зменшити стійкість системи, але при цьому будь-яка зміна веде до підвищення її стійкості. Отже, якщо ми хочемо досягнути досить високого рівня економічного розвитку й рівня життя, то ми повинні прагнути побудови правової держави. Навпаки, в неправовій державі правила функціонування визначені частково й не покривають увесь спектр правових взаємовідносин, вони можуть непередбачувано змінюватися, а правила взаємозв'язків всередині системи встановлені так, що дають переваги незначній групі над основною масою. І найголовніше — відсутні або бездіяльні механізми контролю, що змушують дотримуватись правил. Внаслідок цього кожний індивідуум намагається діяти за своїми правилами, образно кажучи — грати в свою гру. При цьому, через обставини, він вимушений застосовувати дії, які часто порушують закон, щоб мінімізувати свої можливі втрати у разі зміни або недотримання правил функціонування системи. Характерними прикладами є наявність тіньової економіки та вiдтiк коштів за кордоном. Держава при цьому нагадує систему, в якій кожен або більшість елементів діють самі по собі, а зв'язки або порушені, або настільки неміцні, що можуть в будь-який момент виявитися розірваними. Така система є недетермінованою, у ній розвивається системна криза, вона не тільки не здатна досягнути поставлених цілей, але і будь-якої миті може зруйнуватися, навіть без зовнішнього впливу, внаслідок внутрішньої хаотичності.
Але оскільки держава як система існує поміж інших систем світової спільноти, тією чи іншою мірою пов'язаних з нею, то останні, за можливого виникнення негативних наслідків для них самих, намагатимуться не допустити її повного руйнування саме як системи. Крайньою мірою, яка може бути застосована, є взяття під свій контроль і управління системою, що руйнується, ззовні, що рівнозначно втраті державної незалежності. Єдиним шляхом запобігання такому перебігу подій стає наведення ладу в системі, що руйнується, внутрішніми силами з метою підвищення її детермінованості й стійкості. Це, по суті, і є шлях розбудови правової держави.
Оскільки людське суспільство є системою, здатною до самоорганізації, то всередині цієї системи рано чи пізно знайдуться особи, готові взяти на себе обов'язки щодо відновлення порядку в системі. Однак не кожен з них може стати саме тією «сильною рукою», без якої, як свідчить історичний досвід, неможливими є відновлення керованості системи, ліквідація системної кризи та, нарешті, порятунок держави. Вирішальними рисами лідера, спроможного це зробити, є наявність політичної волі та здатності здійснити реструктуризацію системи, відновити зв'язки, запровадити необхідні правила функціонування та ввести в дію надійні механізми контролю за їх виконанням із запобіганням можливим порушенням.
І все ж таки при тому, що більшість членів суспільства в критичні моменти розуміє необхідність приходу до влади політичного лідера, спроможного запобігти руйнуванню держави, в суспільстві має місце так званий «синдром сильної руки», поява якого зумовлена двома чинниками. По-перше, є побоювання щодо того, яким шляхом виводитиметься система з кризи і якої організації системи буде досягнуто. Одна річ, якщо метою є побудова правової держави, що грунтується на диктатурі закону, й зовсім інше — встановлення тоталітарного або авторитарного режиму, здатного лише продовжити агонію системи, що руйнується. Тим більше, що певний історичний досвід у нас вже є. По- друге, різні прошарки суспільства можуть бажати або не бажати зміни наявного порядку, а точніше — безладдя. Ті, хто бачить, що їхнє життя може поліпшитися, ладні піти навіть на тимчасове ущемлення частини своїх прав задля досягнення мети. Навіть серед тих, хто в системі, що руйнується, живе непогано, є такі, якi розуміють всю згубність наявної ситуації й схильні до змін, відчуваючи, що мають досить сил і здібностей для того, щоб не лише зберегти, а й примножити надбане. Однак є й категорія людей, яка може заможно жити лише в умовах системи, що руйнується. Саме вони і є запеклими ворогами змін і всіляко їм протидіятимуть.
Перший чинник породжує «синдром сильної руки» головним чином серед тих, хто розуміє необхідність змін, але побоюється, що може бути досягнуто мети, що вiдрiзняється від продекларованої, й вони житимуть ще гірше або ж можуть постраждати в період відновлення системи. Їхні побоювання можна зрозуміти. А усунути їх або істотно зменшити може лише високий ступінь довіри до лідера, який взявся вивести систему з кризи. «Ця довіра, як правило, грунтується на вірі в його спроможність досягнути поставленої мети, а також на відсутності схильності до авторитарного стилю керівництва та прихильності до демократичних традицій, що, втiм, не виключає жорсткості вимог щодо беззаперечного виконання законів. Щодо другого чинника, то він хоч і впливає на незначну частину суспільства, але саме ця частина або її представники, перебувають при владі в кризовий період. І для них єдиний спосіб зберегти свою владу — це не дати прийти до влади політику, здатному докорінно змінити ситуацію в суспільстві. Отже починається відверта експлуатація «синдрому сильної руки» й залякування виборців можливими репресіями. Проте можливим є варіант, коли, розуміючи, що залякування «сильною рукою» не дає бажаного результату, спробують запропонувати як «сильну руку» свого ставленика, змінивши при цьому напрямок пропаганди: суспільству почнуть нав'язувати думку про необхідність «сильної руки» й доводити, що такою є лише їхній кандидат. Такого в Україні поки що не спостерігається, але це є цілком ймовірним — досить подивитися, під яким політичним іміджем підноситься електорату невгамовна «дочка Банкової».
Якщо неупереджено подивитися на сьогоднішню ситуацію в Україні, то можна помітити, що їй властиві всі основні риси недетермінованої системи, що руйнується. Чим це може закінчитися, сказано вище. Наявною є глибока системна криза, яка спричинює руйнування держави й втрату незалежності. В історії нашої країни настав такий момент, коли треба рятувати державу, й цей порятунок полягає в обранні президентом лідера вольового, рішучого, здатного взяти на себе всю відповідальність за виведення країни з кризи та побудувати правову державу, в якій правитиме його величність закон. І це цілковито залежить від нас, виборців. Для цього слід лише якнайшвидше позбутися «синдрому сильної руки» й проголосувати саме за «сильну руку», яка має всі необхідні для досягнення поставленої мети риси. Тим більше, що такого політика довго шукати не треба — команда головного кандидата в президенти сама підказала, що найбільше вона боїться Євгена Марчука. Звісно, їм є чого боятися й що втрачати, а от нам чого боятися?
