Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції, ідеолог українського націоналізму

Кризовий розвиток проблеми, якої немає

11 серпня, 2006 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

Під час минулого круглого столу найгостріші дискусії виникали з мовного питання. І Президенту, попри чітку принципову позицію, довелося йти на компроміс. Щоб пересвідчитися в цьому, досить порівняти первинний й остаточний варіанти Універсалу. Адже зовсім недавно перші особи держави говорили, що мовне питання в країні давно й остаточно вирішене. Потім заявляли, що його загострення є наслідком передвиборних спекуляцій і після виборів усе вщухне. Цікаво, чи хоч один чиновник або радник отримав банальну догану за повний провал державної політики в мовному питанні?

І не тільки в мовному. Ми, безумовно, спостерігаємо аналогічний провал з усіх питань, де в суспільстві існує поляризація думок — ставлення до НАТО, до напряму прискореної інтеграції, до оцінки ОУН-УПА, до оцінки Жовтневої революції та радянського періоду історії, ставлення до доцільності прискорення процесу формування єдиної помісної православної церкви, оцінки «помаранчевих» подій. Адже ціна помилки виявилася дуже високою.

Посудіть самі. Більшість політологів погоджуються з думкою, що Партія регіонів представляє переважно інтереси великого олігархічного бізнесу. Донедавна це був навіть не бізнес із притаманним йому конкурентним середовищем, інноваціями тощо, а банальний дерибан або, кажучи по-науковому, використання політичної й адміністративної ренти в умовах первинного накопичення капіталу. На нашу суб'єктивну думку, колишня влада в країні усвідомлено та цілеспрямовано будувала станове суспільство, за якого переважній більшості народу України відводили роль бидла.

То чому ж значна частина виборців проголосувала за ідеологічно ворожу їй силу? Причому не лише в Донецькій і Луганській областях, де високий відсоток підтримки ПР можна було пояснити регіональним патріотизмом, але і в інших областях — Дніпропетровській, Харківській, Одеській, а також у Криму. У чому основна причина поразки партії влади? Можливо, через погіршення економічної ситуації?

Ні! Попри зниження темпів економічного розвитку в 2005 році за рахунок перерозподілу коштів, збільшення соціальних виплат і певного обмеження доступу до бюджетного корита для старих і нових олігархів, вдалося досягти рекордного збільшення реальних доходів населення всіх регіонів. Насамперед це відчули найбідніші верстви.

А можливо, схід і південь української ідеї взагалі не сприймають і не є патріотами країни?

Знову ні. За результатами соцопитування Центру Разумкова, проведеного в березні 2006 року, абсолютна більшість жителів сходу та півдня країни повністю або переважно вважають себе патріотами України. Просто поняття патріотизму на заході та сході сприймається по-різному. Зокрема, використання виключно української мови вважають ознакою патріота 72,8% жителів заходу країни, 48,2% жителів центру, 20,0% жителів півдня і лише 15,2% жителів сходу.

Про недостатню поінформованість виборця говорити взагалі не випадає.

На наш погляд, основні причини в іншому.

По-перше, це жахливий непрофесіоналізм «помаранчевої» влади, спричинений:
* нерозумінням основних довгострокових тенденцій розвитку України в сучасному світі і, як наслідок, відсутністю виразної стратегії розвитку країни;
* закономірним прагненням олігархів нової хвилі зайняти місце старих і неминучим у цьому разі перерозподілом власності.

По-друге — небажання влади розуміти та захищати мовні, культурні, релігійні, історичні та ментальні особливості російськомовних українців (наголошуємо — не російськомовного населення, не русифікованих українців, а саме російськомовних українців як повноправної частини народу України).

По-третє — недемократичність влади у вирішенні проблем із поляризацією думок, банальним протисканням особистої позиції Президента.

У цих умовах ПР тільки й залишалося, що підбирати швидко знижувані рейтингові показники партії влади. Було б дивно, якби вона цього не робила. Безумовно, спекуляції були. Але покажіть хоч би одну політичну силу, яка не використовувала у виборчій кампанії спекуляцій і популізму.

Таким чином невирішеність мовного питання та недемократичні методи його запропонованого вирішення були одним із основних чинників поразки «НУ» на парламентських виборах.

А чому це питання не поставало так гостро за старого, «злочинного» режиму?

Тому що це було до Майдану — не тільки грандіозної демонстрації народного волевиявлення, а й, на наш погляд, першого вияву зформовуваного механізму прямої демократії (див. «День» від 04.08.2005).

Нагадаю, що до Майдану в одній опозиційній команді були і сили, що виступають за збереження мовного статус-кво, та ж «НУ»; і сили, що виступають за надання російській мові статусу державної, наприклад, СПУ. Але коли після Майдану влада, що називає себе народною та демократичною щодо іншомовних (не лише російськомовних, а й, наприклад, татаромовних, угорськомовних) українців, продовжувала поводитися, м'яко кажучи, не зовсім демократично, вона отримала сильний протестний електорат, який відчув свою силу та здатність впливати на політикум. Минулі вибори об'єктивно наявних проблем не зняли — партія влади наполегливо не хоче помічати своїх помилок, зокрема і в мовному питанні. Тому, в міру подальшої, хоч і доволі повільної демократизації суспільства, воно продовжуватиме загострюватися, спричиняючи численні спекуляції.

Тим більше, коли ПР, яка контролює місцеві ради в економічно основних регіонах країни, поки що не потрапила в коаліцію, хоч уже й не в немилості.

Звісно, зараз цілком обґрунтовано можна стверджувати, що добровільно- примусова українізація провалилася. Точно так само провалилася, як і добровільно-примусова русифікація радянської епохи. Сказати, що результати парламентських виборів зайвий раз демонструють, що українська політична нація формується як поліетнічна, полікультурна, поліконфесійна та багатомовна.

Можна підтвердити свій прогноз, що, швидше за все, мов, які мають той або інший офіційний статус, у країні буде більше двох (див. «День» від 17.08.2005).

Це все правильно, але дуже мудро й узагальнено звучить. Тому без викрутасів хотілося б акцентувати увагу читача на одному конкретному аспекті загострюваної мовної проблеми, що стосується кожного.

Численні статті та сюжети в центральних ЗМІ про несправедливо низьку частку україномовних шкіл і їхнє скрутне становище на сході та півдні країни, звісно, викликають неприйняття й обурення... допоки не подивишся на стан справ у інших регіонах, наприклад, Києві.

У столиці п'ять російськомовних шкіл, що становить менше 4% від загальної кількості середніх навчальних закладів. Їх доступність ще зменшиться, якщо врахувати, що в цих школах навчається значна частка дітей іноземних дипломатів і просто громадян інших країн, які працюють у Києві.

А якою мовою спілкуються між собою кияни? За даними Центру Разумкова станом на листопад 2005 року:
* 23,4% киян удома спілкуються українською мовою (повністю —18,1% і переважно — 5,3%);
* 52,2% киян удома спілкуються російською мовою (повністю — 39,9% і переважно 12,3%).

Наскільки можна довіряти цим даним? У цій статті використовуються дані соціологічних опитувань двох проектів, проведених Центром Разумкова за фінансової підтримки Канадського агентства міжнародного розвитку та Представництва фонду Конрада Аденауера в Україні. Гадаємо, що ніхто не має підстав звинувачувати як сам Центр Разумкова, так і вищеперераховані поважні міжнародні організації в проросійській орієнтації. Тим паче, що ці дані цілком корелюють із даними державних соціологічних інститутів.

Погодьтеся, в демократичній державі, орієнтованій на європейські культурні цінності та пріоритет прав людини, було б логічним дотримання паритету між мовним складом населення та системою середньої освіти. У столиці України цей паритет порушений більше ніж удесятеро! Порушення цього паритету в Києві настільки очевидне, що сльози, які проливають деякі журналісти з приводу низької частки україномовних шкіл на півдні та сході країни, є крокодиловими. А їхні статті та сюжети здаються яскравими прикладами замовлених матеріалів. При цьому я не хочу виправдовувати регіональних чиновників. У багатьох районах недопустимо низька частка не лише україномовних шкіл, а також шкіл із навчанням кримськотатарською, грецькою, болгарською, угорською, вірменською мовами, а також із використанням івриту та ромської мови.

Але, можливо, оскільки за чинною Конституцією державною мовою є українська, треба поступово підвищувати частку україномовних шкіл в усіх регіонах, поступово формуючи мономовну українську націю? Можливо, в цьому має полягати державна мовна політика?

На наш погляд, питання мови навчання не належить до мовної політики.

Це — питання забезпечення прав людини! Тих прав, які демократична держава зобов'язана забезпечити. Нагадаю, що і татаромовні, й угорськомовні, й інші державні школи навчаються за державними програмами та підручниками, затвердженими профільним міністерством. У цих програмах скрізь присутнє вивчення державної мови, літератури, офіційної версії історії країни, основ держави та права й інших суспільних дисциплін. Держава має всі можливості, щоб незалежно від мови навчання випускники шкіл володіли державною мовою, знали та розуміли історію і культуру країни й були її патріотами. А вибір мови навчання — це право людини та її батьків. І ні віце-прем'єр із гуманітарних питань, ні представник Президента в автономній республіці, жоден державний чиновник не має права їм вказувати. Функція держави — створення умов для реалізації прав громадян.

Реалізувати на практиці це досить просто. Наприклад, молода мама перед випискою з пологового будинку заповнює анкету, в якій визначає мову навчання дитини. Держава матиме ще шість років для планової підготовки необхідної кількості фахівців. Ці дані будуть відкритими, що дозволить прозоро та гласно вирішувати спірні випадки. А їх кількість буде лише збільшуватися, хоч би через скорочення кількості шкіл. Через скорочення народжуваності та кількості учнів вже цього року в країні можуть закритися майже 80 шкіл.

На рівні вищої освіти, напевно, треба функцію визначення мови навчання передати університетському самоврядуванню, зокрема його опікунській раді. Це дозволить уникнути поширеної зараз ситуації, коли випускник вищого навчального закладу навчався однією мовою, а технічний і бізнесовий процес підприємства корпоративної сфери економіки, куди він влаштовується працювати, проводиться іншою.

Зрозуміло, що детально розробляти ці механізми повинні фахівці. Головне, щоб вони орієнтувалися на пріоритет прав людини та демократичних цінностей. Тільки тоді є надія, що ці регуляторні механізми будуть сприйняті і на заході, і на півдні, і на сході країни.

Володимир СТУС, Ірина КОНСТАНТИНОВА, Центр стратегічних ініціатив
Газета: 
Рубрика: