Мирослава ГОНГАДЗЕ: «Я нікому вже не довіряю. Я забула це слово»

Мирослава Гонгадзе, яка чотири роки тому покинула Україну і весь цей час жила в Сполучених Штатах, днями прилетіла до Києва.

Нова інформація, яку мають у своєму розпорядженні Генпрокуратура та слідство, сприяє розкриттю справи про вбивство Георгія Гонгадзе. Такої думки Мирослава дійшла після розмови в Генеральній прокуратурі, сказала вона в ефірі телеканалу «Тоніс». Мирослава Гонгадзе також продовжує наполягати на необхідності експертизи плівок Мельниченка. Зробити це можна в США, проте для цього генпрокурор Святослав Піскун повинен зустрітися на території цієї країни з Миколою Мельниченком. «Участь Мельниченка в експертизі принципово важлива, адже тільки він може пояснити, як робилися ці записи», — вважає Мирослава Гонгадзе. За її словами, генпрокурор запевнив її у своїх намірах відвідати Сполучені Штати та довести розслідування до кінця.

Тим часом ситуація з плівками Мельниченка стає дедалі заплутаннішою. Кількість «господарів» фонотеки майора зростає (відповідно знижується рівень довіри до неї?). Учора в Генпрокуратурі України давали свідчення керівник створеного бізнесменом Борисом Березовським Фонду громадянських свобод Олександр Гольдфарб та історик Юрій Фельштинський, які проходять як свідки у справі Гонгадзе. (Недавно, нагадаємо, Фонд громадянських свобод заявив про те, що в його розпорядженні є записи Миколи Мельниченка, які він готовий передати Генеральній прокуратурі України.) «Ми передали речові докази, які в нас прийняли згідно з опублікованим описом, там усе перераховане, після чого й у мене, й у Фельштинського взяли свідчення про все, що нам відомо в цій справі та про взаємини з Мельниченком», — повідомив О. Гольдфарб в інтерв’ю агентству Інтерфакс-Україна.

Тему довіри, плівок Мельниченка, сприйняття України за океаном тощо Мирослава Гонгадзе продовжила в інтерв’ю «Главреду» (www.glavred.info).

«Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО КРАЇНА ЩЕ НЕ ЗМІНИЛАСЯ»

— В Україні з’явилося щось нове для тебе?

— У мене культурний шок, чесно. І, на жаль, не в позитивному розумінні. Можливо, це тільки перші дні, але все здається мені якимсь сірим... Я не знаю, поки що я не ввійшла в це русло, мені треба звикати...

— Скільки ти не була тут?

— Чотири роки. Може, просто тут ще рання весна, може, для мене все це трохи вражаюче. Я трішки стурбована... Це не стільки через спілкування — його було ще не так багато. Це обличчя, будинки, вулиці — як усе виглядає... Це радше естетичне враження, і я ним трохи пригнічена.

— Навпаки, зараз кажуть, що Київ покращав...

— Я кажу лише про свої відчуття. Може, в когось вони інші.

— Коли ти їхала з Борисполя, чого чекала, який був настрій?

— Настрій? У принципі, я їхала подивитися на Україну, на зміни, які тут, можливо, сталися. Але коли я підійшла до митниці і мене таким тоном запитали: «Ви звідки приїхали?!», я зрозуміла, що країна ще не змінилася.

— А чого ти чекала?

— Я чекала, що мені скажуть: «Приємного перебування в Україні», принаймні. На жаль, нічого такого я не почула та навіть не побачила жодної усмішки. Зате потім я побачила, яка кількість журналістів приїхала в аеропорт, і мене це цілком шокувало. У мене просто сльози текли, я не знала, що робити та як на це реагувати. Я не знала, чи виходити мені, чи тікати, чи вийти через задній хід...

— Зустрічали тебе?

— Так... Зустрічали, але мене це вразило: стільки камер, стільки охочих щось спитати...

— Колись ти заявляла, що не довіряєш Піскуну. Перед від’їздом до України ти сказала, що приїжджаєш, щоб зустрітися з Піскуном...

— Я приїхала, щоб зустрітися з усіма та з’ясувати, на якій стадії зараз перебуває розслідування, оскільки в Америці я все-таки володію дуже обмеженою інформацією. Інтернет-видання — це все, що я отримую. Гадаю, українські політики ще не звикли говорити відверто і все по телефону: вони бояться, що їх прослуховують, тому довелося приїхати самій. Моє завдання — з’ясувати, як просувається розслідування, які необхідні кроки слід зробити для того, щоб плівки Мельниченка можна було зробити надбанням громадськості та залучити до справи. Також я розглядаю деякі пропозиції в Україні й оцінюю, наскільки та як зможу тут жити.

«ДО РОЗКРИТТЯ ЩЕ ДАЛЕКО...»

— Сьогодні вже відбулася перша зустріч із Піскуном?

— І не тільки з Піскуном, я зустрічалася зі слідчою групою. І сьогодні я вже з ними працювала.

— Ці люди дали якісь надії на завершення цієї справи?

— Так, дали. Дали надію, і я сьогодні виконувала деякі слідчі дії, проводила дізнання. Я бачу, що вони працюють перспективно та намагаються довести це розслідування до завершення. Я побачила, що саме вони роблять, і це більш-менш оптимістично мене налаштувало...

— А ти чула заяву Ющенка про те, що розслідування буквально за два кроки від завершення, і знайдені виконавці, ось- ось притягнуть до відповідальності замовників?

— Звичайно, я чула, але не вважаю, що це два кроки. До розкриття ще далеко, ще дуже багато нюансів, слідчих дій, які треба зробити, і все це ускладнює процес. Зокрема, це плівки Мельниченка. Але, я так розумію, Микола навряд чи передасть ці плівки українській прокуратурі, і я вважаю, що було б правильніше провести експертизу в Штатах. Слідча група повинна виїхати туди та працювати з FBI, — все це потребує домовленостей. А наскільки я розумію, і FBI, й українська прокуратура (Генеральний прокурор запевнив мене) мають волю це зробити та бажання долучити ці матеріали до справи.

— А з Мельниченком ти спілкуєшся? Який у вас рівень відносин: довірчий, дружній, приятельський, партнерський?..

— Спілкуюся. Відносини, я думаю, приятельські або партнерсько-приятельські. Я хочу зробити все, щоб ці записи долучили до справи, це принципова річ. Я намагаюся зрозуміти і його самого, і його юридичну позицію. Намагаюся зрозуміти, як юридично правильно вийти з цієї ситуації. Я відчуваю, що він усе ще загнаний у глухий кут, але, розмовляючи з ним, відчуваю, що він готовий проводити експертизу, готовий дати свідчення. Він мене запевняє, що хоче допомогти, і я не маю причин у цьому контексті йому не довіряти.

— Просто в багатьох інтерв’ю з’являлася інформація, згідно з якою раніше Мельниченко пропонував ці плівки іншим людям...

— Це абсолютно ні на що не впливає. Усі ці розмови та дискусії — хто замовляв, хто виконував, — мені абсолютно не цікаві. Зовсім. Мене цікавить факт існування голосів Кучми, Кравченка, Литвина та Деркача на плівках. Мені важливо довести автентичність цих плівок і факт існування цих голосів, звірити ці голоси. У цьому контексті мене це цікавить. Кому він що продавав, у яких відносинах із Березовським, із Дерезовським, із Коризовським — мені байдуже. Мене цікавить, щоб записи, які стосуються Гонгадзе, були залучені до матеріалів справи як докази.

— Від кого це залежить?

— Від самого Мельниченка та від Генпрокуратури. Генпрокуратура каже «так» і Мельниченко каже «так». Залишилася дуже проста річ — об’єднати їх.

— А чому він не опублікував жодних плівок після зникнення Гії? Він якось пояснює це?

— Існують розшифровки цих плівок після зникнення Гії: Литвин обговорює з Кравченком мою поведінку, поведінку Олени Притули... Це факт, це є: вони там сміються, веселяться, обговорюють, який я маю вигляд, який — вона, там усе це є.

— А як ти гадаєш: чому тоді такий інтерес у них викликав саме Гія?

— Це ж було вже після вбивства. Адже вони були причетні, що тут казати. Почався шум у пресі, і, звісно, вони це обговорювали. Тим паче, що і Кучма, і Литвин знали, що вони замовляють це вбивство.

— А Мельниченко щось говорив про те, як ім’я Гії згадувалося до того, як це сталося?

— Звичайно. Кучма говорив, що треба використати Кравченка для того, щоб вирішити проблему з Гонгадзе.

— Просто пам’ятні твої перші інтерв’ю, де ти дуже агресивно висловлювалася на адресу Литвина...

— Я ніколи жодним чином не говорила агресивно ні про кого. Я просто констатувала факт, ось і все. Я не маю жодної агресії ні до Литвина, ні до когось ще.

— Ти маєш підстави вважати, що саме Литвин провокував Кучму на те, щоб прибрати Гію?

— Він у тому числі. Там був і Деркач, який займався тим самим. Я не знаю, хто з них відігравав істотнішу роль у тому, щоб підбурити, щоб Кучма сказав те, що він сказав. Але вони обидва це робили. І з записів чітко видно, наскільки Кравченко обережно з цим поводився: він намагався знайти шлях, щоб усе зробити правильно з юридичного погляду. Кучма запитує у Кравченка: «Що там узагалі? Чи можна? Я ж тобі сказав...» Кравченко йому відповідає: «Він (Гія. — Ред. ) написав запит на ім’я Генпрокурора». Кучма йому каже: «Буде всяка с... писати Генпрокурору». Кравченко зазначає, що кожен має право це зробити, але «я вирішу, в мене є орли». Кравченко ще тоді йому сказав, що з’явився якийсь активний слідчий чи начальник районного відділення міліції, він почав щось копати та розслідувати з приводу цієї заяви, й Кравченко його усунув...

— Два місяці тому фрагменти таращанського тіла передали на експертизу...

— Нічого не знаю про це.

— Не знаєш?

— Я знаю, що проводиться експертиза, і сьогодні мені це підтвердили.

— Довіра до нової влади — вона є чи її немає?

— Чому в мене всі запитують саме це? Довіра, довіра... Чи довіряю я Піскуну, ще комусь... Я нікому вже не довіряю. Я забула це слово.

— Відправна точка в довірі може бути? Що нею може стати?

— Факти. Розкриття справи.

— Коли Ющенко сказав, що справу розкрили, для тебе це було шоком?

— Радше дивом. Але я вважаю, що неправильно, коли такі заяви робить Президент. Хоча я сприйняла це як певною мірою добрий знак. З одного боку, добре, що Президент заявив про волю та бажання завершити це розслідування, але з юридичного погляду це неправильно. Це може бути розцінене як політичний тиск, і як юрист я розумію, що потім обвинувачені використовуватимуть це в суді. Я би не хотіла цього.

— Ти відстежувала приїзд Ющенка до Вашингтона? Наскільки цей жест, інші жести, які робила нова влада, сприймають там?

— Я висвітлювала його візит. Сприйняття Ющенка в Америці дуже позитивне. На нього дивляться як на шанс змінити Україну, як на велике майбутнє, прогрес. Але всі розраховують на конкретні дії, усі чекають маленьких або великих, але дуже конкретних кроків. Він повинен довести, що ефективний, — це дуже важливо. Те, що його обрали, — це чудово, всі це підтримують, але вже настав час доводити здатність щось змінити в цій країні, в Україні.

Те, що я бачила в Конгресі, — я там була тоді... — я ніколи не чула, щоб скандували ім’я якогось лідера. А там кричали: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!», народ одягнув оранжеві шарфики. Це impressible, це вражає. Не пам’ятаю, щоб якогось лідера так приймали, як його.

«МЕНЕ ЦІКАВЛЯТЬ ПОЛІТИКА ТА ДИПЛОМАТІЯ»

— Ставлення друзів, знайомих до тебе змінилося? Самі вони змінилися, як тобі здається?

— Ні, я би не сказала. Мої друзі залишилися друзями. І мої політичні партнери, колеги по роботі залишилися такими ж, якими я знала їх колись.

— А політичні партнери — це хто?

— Борис Тарасюк, Ігор Гринів, Віктор Пинзеник... У принципі, ми залишилися друзями, партнерами. Оксана Грязнова, Євген Глібовицький... Багато людей.

— А ти відстежувала зі Штатів за «пересуванням» цих людей, за їхніми діями?

— Звичайно. Інформаційно я жила тут.

— Які в тебе стосунки з мамою Гії?

— Після приїзду я ще з нею не розмовляла.

— Але ти підтримуєш ці стосунки?

— Так, я часто телефоную.

— Ти знаєш, як вона живе, що робить?

— Знаю. Приблизно, звичайно, — я не була в неї чотири роки. Мій батько підтримує з нею стосунки: їздить до неї, продукти привозить тощо. Вони частіше спілкуються. Вона зараз хвора, після поїздки до прокуратури ніяк не може оговтатися.

— Які в тебе плани стосовно України? Маєш намір тут залишитися? Чим хочеш займатися?

— Є два напрями, які мене цікавлять, — це політика та дипломатія.

— Політика в якому контексті? Депутатство?

— Так, депутатство у Верховній Раді.

— Були якісь попередні розмови про включення тебе до списків? Ти маєш намір стати членом партії Ющенка?

— (Сміється) Зі мною про це ще ніхто не говорив.

— Чи планується в цей твій приїзд розмова з Ющенком?

— Так.

— Коли?

— Я розмовляла з Порошенком і Зінченком, — вони обіцяли, що як тільки Ющенко повернеться до України... Десь числа 16 — 18.

— А правда, що Борис Тарасюк запропонував тобі керувати прес-службою МЗС?

— (Сміється) Не підтверджую.

— Але й не спростовуєш?

— Не можу нічого сказати. Більше мене цікавить політика. Але взагалі я ще не визначилася щодо свого повернення...

— Як відреагували діти на те, що ти їдеш до України?

— Діти плакали. Казали, що тут жахлива країна, що тут вбивають людей. Їм дуже складно подолати це ставлення, цей страх. Я дуже довго переконувала їх, особливо Наночку, щоб вони зустрілися з Віктором Андрійовичем. Нана плакала та казала, що йому, певно, дуже боляче. Що Бог його врятував, щоб він не помер, але йому, напевно, дуже погано, оскільки він повинен з’являтися зі спотвореним обличчям на людях. Зрештою все було нормальне: вони зустрілися, Ющенко подарував їм якісь книжки. Сказав їм: «Приїжджайте до України», вони були щасливі, все о’кей... Але, в принципі, для них це буде складним рішенням. І думаючи про своє майбутнє, я перш за все повинна думати про дітей. І поки що я їх не переконала...