Операція «Самоорганізація»

Нещодавно заступник голови Адміністрації Президента Ганна Герман прийшла до логічного висновку: «...із лікарняного вікна, як виявляється, буває видно набагато далі, ніж із вікна високого владного кабінету». Втім, цей очевидний, здавалось би, факт є непомітним для більшості тих, хто керує державою, створює її зовнішній курс і внутрішню політику. Умовно кажучи, високопосадовці з подивом підіймають брови, коли дізнаються про реальні проблеми українців, приймаючи їх як щось із категорії неймовірного за визначенням. І з кожним роком, причому незалежно від партійного забарвлення тих, чия команда керує країною, стає дедалі більш очевидним, що Україна таки розділена. Ні, йдеться, звісно ж, не про горезвісний вірус розколу лінією «схід — захід», занесений до нашої країни ззовні. Йдеться про те, що є дві України — «їхня» і реальна. Їхня — майже ідеальна. Україна ж реальна, яку справді не побачиш із вікна високого кабінету або через тоноване скло фешенебельних авто, — це розбиті дороги, інфраструктура, яка дихає на ладан, гучні «SOS!» сіл, нарешті. На жаль, але перелік проблем, що ростуть, як снігова куля, можна лише продовжувати.

На думку багатьох експертів, прірва між життям та проблемами рядових жителів країни й «еліти» щодалі поглиблюється. Де вихід? Очевидно, що ця надзвичайно складна проблема існування «двох паралельних світів» не вирішиться сама собою. Це далеко не той випадок, коли можна чекати й вірити: є шанс, що саме якось розсмокчеться, — упевнений народний депутат Тарас СТЕЦЬКІВ. Парламентарій переконаний: якщо українці навчаться самоорганізовуватися, спільними зусиллями і без допомоги «згори» можна не лише успішно вирішувати буденні проблеми, а й впливати на загальнодержавну політику. Про те як цього досягти і скільки часу знадобиться для того, щоб були реальні результати успішної народної самоорганізації, з «Днем» і поділився колишній «польовий командир» Майдану.

— Тарасе Степановичу, ви є співавтором двох нових громадянських ініціатив, про які в ЗМІ практично не повідомлялося. У чому їхня концептуальна місія та ключове завдання?

— Ідеться про дві ініціативи. Перша — Зарваницька, що виникла навесні поточного року в Зарваниці, — відомому духовному й релігійному центрі Західної України. Друга — Холодноярська ініціатива, ідея якої народилася наприкінці серпня під час триденного семінару в Холодному Яру. Тоді, на Чигиринщині Черкаської області біля знаменитого дуба Залізняка зібралися сотні активістів з центральної України, які фактично й заснували цю ініціативу.

Обидві ініціативи — непартійні. Це громадянські ініціативи, в яких беруть активну й безпосередню участь громадські діячі. Так, і політики також є, але все-таки там більше непартійних людей, і на даному етапі ці ініціативи мають неполітичний характер.

— Назвіть хоча б кілька прізвищ людей, які підтримують ініціативи.

— У західних областях це, зосібна, ректор Львівського університету Іван Вакарчук, відомий правозахисник Мирослав Маринович, Дзвінка Калинець. У Центральній Україні це брати Капранови, активісти «Пори» зразка 2004 року — Євген Золотарьов, Андрій Юсов, Олександр Палій та інші. Разом із тим, зрозуміло, що цими прізвищами ініціативи не обмежуються. На сьогодні, скажімо, Зарваницька ініціатива — це вже кілька сотень людей, які працюють у п’яти західноукраїнських областях: Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Рівненській, Волинській. Холодноярська ж ініціатива сконцентрована переважно в кількох центральних областях — Київській, Чернігівській, Черкаській, Вінницькій, Полтавській та Кіровоградській.

Тепер про місію. Це ініціативи, головною метою діяльності яких в умовах поразки демократичного табору та його крайньої розпорошеності є запуск механізму побудови суспільного і політичного життя знизу. Ключовим для обох ініціатив є слово «самоорганізація».

— Про що конкретно йдеться?

— У Західній Україні це може бути відновлення діяльності «Просвіти», спортивних товариств, кредитних спілок. Таких, які, наприклад, діяли в регіоні раніше, у тому числі в міжвоєнній Польщі. У цьому ж контексті можна сказати про економічну кооперацію, словом, ідеться про різного роду форми самоорганізації населення. Десь це будуть існуючі організації місцевого рівня, десь — новостворені ініціативи.

Для чого все це робиться? Якщо нам удасться створити горизонтальні мережі й підійти до створення горизонтального руху, це приведе, по-перше, до відновлення довіри в суспільстві. По-друге, до виховання нових лідерів. Ми вважаємо, що такі ініціативи мають виникнути в кожному селі, районному центрі й, отже, в кожному місті. Наприклад, у столиці діє кілька десятків досить цікавих організацій, що займаються збереженням історичної спадщини Києва, екологічними програмами та акціями. І якщо ми такі структури — десь знайдемо, десь створимо — з’єднаємо в горизонтальну мережу, в тому числі за допомогою новітніх засобів зв’язку, пізніше можна буде обмінюватися успішним досвідом організації свого життя на локальному рівні, досвідом вирішення локальних проблем без допомоги держави.

— І ви справді вважаєте, що на тлі суспільного песимізму, що фіксують провідні соціологічні служби країни, може спалахнути іскра, яка дасть людям віру в те, що справді вони самі, без допомоги «зверху» можуть зробити дуже багато.

— Проблема в тому, що люди не лише не довіряють владі й політикам. Це в принципі зрозуміло. Але ключова проблема полягає в тому, що люди втратили довіру один до одного. Я спостерігаю за цією проблемою в усіх регіонах нашої країни, в яких я буваю і в яких спілкуюся з людьми. Відновлення довіри людей один до одного і поява віри в те, що вони за рахунок самоорганізації можуть поліпшити своє життя — ключові проблеми. Досвід усіх відомих мені успішних європейських країн показує, що там, де існують подібні рухи і громадянські ініціативи, вони дійсно творять громадянське суспільство, не переходячи безпосередньо в політику. Я просто впевнений у тому, що ці ініціативи в Україні також не перейдуть у політику. Простіше кажучи, цей рух не перетвориться на партію. Проте це зовсім не означає, що цей рух не може підтримати яку-небудь політичну силу (або сили), які відповідатимуть ідеалам руху. Уявімо собі фантастичну ситуацію. Демократичні українські партії...

— Об’єдналися.

— Так. Припустімо, що Яценюк, Тимошенко, Гриценко, Кириленко, Катеринчук узяли й об’єдналися і створили справді українську, ідеологічну, праву партію. Тоді, поза сумнівом, громадянський рух підтримав би таку партію і співробітничав би з нею. Перший поверх — громадський, над ним — політична надбудова, а між цими поверхами діють соціальні ліфти. Інакше кажучи, ті діячі, які хочуть себе реалізувати в політиці, за допомогою ліфтів можуть піднятися на другий поверх, а ті політичні діячі, які через вік або інші причини не хочуть займатися політикою, опускаються на поверх нижче. Але це все — роки роботи. Та ми впевнені, що без такого фундаменту справжньої української політики не буде ніколи. Проте українські реалії такі: процеси, що планували на десятки років, відбувалися за лічені роки, а процеси, що ми планували на роки, відбувалися за місяці. Життя прискорюється, і конструкція, яку ми почали будувати, може проявити себе вже найближчими роками.

— А ваші ініціативи загальнодержавні? На південному сході також будуватимете фундамент?

— Так, безперечно. Тут я хотів би процитувати братів Капранових, які образно казали, що існує бандерівська Україна, петлюрівська Україна, махновська Україна і Донбас. Так-от, три перші України історично, політично й ментально є українськими. Донбас та Крим мають єдину специфіку: по суті, там немає власної історії. Реально історія Донбасу починається наприкінці XIX століття, відтоді як там почалася індустріалізація. Тому цьому краю найскладніше доходити до української ідентичності. Однак це зовсім не означає, що ми там не працюватимемо. Просто там значно складніше буде дати людям розуміння того, чому наявність самоорганізації зумовлює покращення життя. Вони виросли в умовах індустріальної епохи, де все залежало від власника, потім від партії, а тепер від бізнесмена. Тому досягати поступу там буде складніше, але нас це не зупинить.