Перехресним вогнем по реформі
Я не пам’ятаю жодного випадку коли б реформатор вшановувався за перебудову лавровим вінцем. Терновим — скільки завгодно. Здається, ця участь спіткала і нинішнього керівника Міністерства оборони Євгена Марчука. Вчергове міністра- реформатора відшмагала газета «Україна молода» в публікації Мар’яна Лісовенка «Марчук потрапив під ПРЕС-секретаря». Заодно добродій Мар’ян випарив і газету «День». За що, спитаєте? За послідовність у висвітленні реформи Збройних сил! Маячня якась. Але це на перший погляд. Цілком прозорий натяк, що популяризувати армійські перетворення, принаймні до 30 жовтня, не бажано. І лавровий вінок реформатора заготовлено, звісно, не Марчуку. До жовтня він — рухаюча мішень, яку будуть батожити навідліг за будь-якої погоди. Це однозначно і незворотно.
Як передплатник «Дня» і «України молодої» хочу висловити і свою точку зору на реформу армії. У свій час мені «поталанило» служити в найкращому батальйоні Київського округу, у розгорнутій 72-й гвардійській мотострілковій дивізії. Брав участь у полкових, дивізійних та армійських тактичних навчаннях. У відрядженнях побував у десятках частин, на полігонах від Закавказького до Забайкальського військових округів. Тому впевнено можу сказати, що нинішня українська армія, в які б самостійні шаровари її не рядили, ще й досі є не чим іншим, як рудиментом «непереможної і легендарної» Радянської Армії з усіма її вадами і хворобами. Не терапія, а хірургічне втручання може її лікувати. І слава Богу, що воно почалося!
Пересічний читач уявити не може скільки військового металобрухту, стріляючого і вибухаючого, зосереджено в Україні. Від мільйонів одиниць трьохлінійних гвинтівок, карабінів, автоматів ППШ, АКМ до застарілих танків Т-55, БТРів, гармат і т.п. А гори застарілих боєприпасів! Все це важкими веригами висить на нашій армії. За 13 років ніхто не спромігся реалізувати важке озброєння, а непотріб утилізувати. Чому дивуватися, що час від часу ця міна уповільненої дії десь спрацьовує. Крайній поряд — нинішній міністр оборони, який до того ж ще й затіяв докорінну перебудову «добре установлених правил».
А ще трагедія полягає в тому, що всі попередні роки керівники відомства відсували моральний фактор на переферію військової діяльності. Тому і не дивно, що слово «армія» у більшості українців асоціюється з безликою масою, де немає ні першокласних спеціалістів, ні відмінників бойової підготовки. Цей вакуум заповнили крикливі газетки, які з прицмаком розповідають про побиття «дембелем» «духа», злодія-прапорщика, будівництво генеральської дачки і т.п.
Саме тому я хочу висловити претензії до армійських ЗМІ. Чи визначилися вони з місцем і роллю в процесі реформи Збройних сил? Потрібно визнати, що інформаційно-пропагандистський потенціал використовується не найкращим чином. По-перше, відсутнє інтернет-видання, по-друге, недостаньо використовується позаармійський масмедійний простір. Благо, є об’єктивна і послідовна позиція газети «День», але одна ластівка весни не робить. Подібне співробітництво військовим потрібно налагоджувати з усіма загальноукраїнськими газетами, залучати регіональні видання. Саме багаторічна закритість армії для преси, відсутність широкого громадського обговорення армійських проблем і призвело до втрати інтересу населення до армії.
Недопустимо, щоб тираж центрального армійського журналу «Військо України» складав трохи більше тисячі екземплярів і виходив раз на два місяці. Фактично його не бачать ні вояки, ні допризовники, ні батьки, ні школа. Чому тоді дивуватися катастрофічній непопулярності військової служби серед молоді?
Як складову ідеологічного і пропагандистського забезпечення військової реформи я бачу створення армійського часопису на зразок авторитетного радянського «Военно-исторического журнала». На царині воєнної історії, армійських традицій, світового воєнного надбання можна було б відтворювати втрачену оборонну свідомість населення. До цієї роботи залучити кращих істориків України, ветеранів Збройних сил.
Оборонна свідомість населення. Як загалом у цивілізованому світі ставляться до армії? Нещодавно знайома жінка повернулася з Алабами (США) і розповіла, як в американській школі шанують свою армію. У вестибюлі на величезному стенді розміщені зірочки, в середині яких прізвища батьків, що воюють в Іраку. Хто повернувся з війни — зірочка іншого кольору. Фронтовики — часті гості в школі. Найменші американці добре усвідомлюють, за що воюють батьки, від кого захищають Вітчизну і світову спільноту. І боронь Боже, кинути тінь на національних героїв! Ними пишаються, про них безкінечні передачі, газетні публікації.
Натомість в жодному українському місті я не бачив біг-борда, присвяченого нашій армії, в жодному кіоску не зустрічав армійського календаря, плаката, значка. Все є: цибаті дівки, Рембо, Термінатор, бандюки з «Бригади» — захисника Вітчизни немає. Я не бачив жодного американського фільму, де б,на кшталт нашого кінематографу, так апетитно смакувалися армійські негаразди. Складається враження, що герой у нас той, хто дужче плюне в обличчя армії.
Хто ж сьогодні найбільше гальмує реформу? Генералітет? Не думаю, хоча і серед них чимало противників перетворень. Справжнім гальмом є певні політичні кола, яким вигідно мати соціально, духовно і політично роз’єднану армію для вирішення своїх політичних і кримінальних інтересів. Підконтрольні їм газети, фонди, центри непомітно роз’їдають армійські цінності. Не вистачає лише солдатських комітетів, які у 1917 році розвалили російську армію і фронт. Втім, більшовики швидко второпали, що комітети розвалять і ЧервонуАрмію, тому без жалю ліквідували солдатське віче. Історія вчить, що армія має бути чітко відособлена від політики.
Білими нитками було шите політичне замовлення батьківського бунту біля Київського військового ліцею імені Богуна. Не встиг військовий журналіст Володимир Горішняк розставити крапки в статті «Лицедії під парканом ліцею», як «Україна молода» з головного калібру (канонір Мар’ян Лісовенко) вдарила по штабах. Ще б пак! Вояки кривдять сиріт — абітурієнтів. Я впевнений, що жодного батька з глибинки в лавах бунтівників не було. Тупцювали не трактористи і доярки, а жирувала елітарна публіка, під’юджена політичними пройдисвітами. Спекуляція на сирітських пріоритетах нагадала невмирущий образ завідувача Старгородською богодільнею Альхена і «тяжкого спадку царського режиму» «сиріт» Пашу Емільєвича і чотирьох братанів. Але найгірше те, що майбутнім офіцерам батьки наочно продемонстрували, як треба качати свої права.
У спогадах О.Ігнатьєва «50 лет в строю» в розділі «Киевские кадеты» дуже влучно підмічено, що змістом виховання в кадетських корпусах був систематичний розвиток любові до військової служби. Майбутнім офіцерам прищеплювався високий рівень вихованості, загального розвитку, моральних уявлень, зовнішніх манер і правил поведінки, які були досить суворими. І ця суворість мала вагому підставу: для бою полк повинен бути військовим братерством. У 1914 році німецьку й австрійську оборону зламували російські батальйони з офіцерами попереду, які в знак презирства до смерті чеканили крок зі стеком в руці і цигаркою. Безумство хоробрих дійшло до того, що Ставка, дивлячись на втрати, заборонила офіцерам таку демонстрацію відваги. І ось, дивлячись на суєту навколо ліцею, я не вірю у запрограмоване батьками таке майбутнє для офіцерiв. Ще ніколи паркетні шаркуни не переймалися «відданістю державі».
Логічним завершенням військової реформи має стати створення професійної армії. Як приклад, є вдалий досвід армії НАТО. Тільки тоді армія звільниться від наркоманів з автоматами в руках, кримінальної босоти, яка уникла тюремних нар призовом у військо, всіляких збоченців, напівграмотних новобранців, для яких комп’ютер — диво заморське. У армії нового зразка не буде підгрунтя зрадництву, боягузтву і дизертирству. Натомість матимемо справжній військовий дух, внутрішню єдність і віру в державу.
А поки реформа не набрала обертів, ми гуртом і далі розкладаємо армію. Моя сусідка, як і в попередню неділю, електричкою за 200 км повезе своєму чаду в погонах борщик, котлетки та гостинець командиру. Інша шукатиме цигарки «Бонд», бо «дитина» вимагає посилку з «Бондиком» та «Орбітом» неодмінно м’ятного смаку...
У країни немає можливості чекати. Міністру оборони Є.Марчуку не відведено, як Моiсею, 40 років водити військо пустельними полігонами, очищаючи його від скверни. Розбудову нової армії доводиться здійснювати на ходу, у вкрай невигідних умовах, у супроводі недоброзичливої канонади. Зігріває одне — віра здорових сил нації у боєготовiсть армії, без якої всі питання незалежності та суверенітету можуть відпасти самі собою.
