«ПОСТАФГАНСЬКИЙ» СИНДРОМ
У цій ситуації ми могли почуватися цілком спокійно, оскільки журналісти «Дня» самовіддано зробили все, що змогли, щоб показати, на нашу думку, прохід між Сциллою олігархії та Харибдою комунізму. Не вийшло. Як казав Наполеон: битви програють задовго до початку бою. Це стосується всіх.
Все, що ми говорили впродовж передвиборного року, про що ми попереджували, що прогнозували, збулося зі страхітливою точністю. Ми старалися витягнути, як кажуть, на світ Божий політиків, котрi лежали у запічку, які своїм розумінням того, що станеться, були вельми задоволені і тому вважали за краще у цій бійці не брати участі. Я б облишила спробу коментувати те, чи можливо для пересічного громадянина не брати участі і чи можливо це для політика, навіть якщо він явно розуміє, що сила не на його боці. Проте багато хто приставав на думку, що попри все потрібно витягувати з руїн цілі, придатні для нового будівництва цеглини і намагатися побудувати якісь нові партії, шукати гідних цього лідерів.
І тут виникає абсолютно природне запитання: чому ж ця гіркота від диму згарища настільки отруїла повітря, що не було ейфорії навіть у переможців? Адже в багатьох країнах, якщо партії приводять до влади людину, за яку вони щиро переживали, хотіли її перемоги, влаштовують салюти, феєрверки і принаймні в якійсь частині населення панують цілком щирі радощі. Я думаю, що навіть у ті дні на Банковій, яка підтримувала нинішнього Президента, було лише відчуття тієї надзвичайної складності завдань, які постають тепер.
Якими мають бути подальші дії і на кого можна покладатися? Хотів би цього новий Президент чи ні, йому доведеться відсунути ковалів, котрі кували йому перемогу, хоча б з тієї простої причини, що ті, хто був придатний для «діяльності», що бурхливо розвивалася у перший термін його правління, абсолютно не підходять для завдання, яке потрібно виконати у другий. Адже навіть для найнедосвідченішої у політиці людини було очевидним, що хоче Кучма стати новим президентом чи не хоче, йому доведеться таким стати. Тому що не тільки зовнішній борг страшенний і все, що ми будемо заробляти, будуть поглинати відсотки на його обслуговування, але й деякі інші причини змушують його рухатися тим єдиним коридором і в тому єдиному напрямку, який дозволить йому піти з другого свого президентського поста без ексцесів.
Ми бачимо нині дуже цікаву політичну колізію, коли багато в чому він повинен покладатися на людей, які його гостро критикували і критикували доречно. Під час інавгурації у мене періодично виникало відчуття незручності, коли зал зі старанністю брежнєвського апаратника підхоплювався й аплодував у зовсім невідповідних місцях, з надмірною емоційністю. Проте було одне положення у промові Л. Кучми, з яким я погодилася і сама аплодувала: коли він заявив, що суспільство матиме цього разу нового президента.
Під час перерви я зустріла одного давнього знайомого, який свого часу був добре відомий як несамовитий критик Кучми, а потім прийшов до його штабу. Познайомилися ж ми з ним, коли я у часи прем'єрства Леоніда Даниловича брала у нього інтерв'ю і мала природний інтерес до цього нового тоді політика. І тепер мені мій знайомий і каже: бачиш, мовляв, які бувають примхи долі. На що я йому зізналася, що в мене немає відчуття того, що ми щось робили не так: «Так, ви перемогли, але ми були праві». Це не парадоксальна фраза, це підтвердження того, що в нинішній ситуації будь-який президент, якщо він дійсно зацікавлений в успіху своєї країни, має прислухатися до опонентів. Тому, йдучи на вибори під гаслом стабільності, доведеться замінити його на гасло змін. Кучмі доведеться багато в чому виконувати програму деяких своїх конкурентiв. Якщо будуть реальнi змiни, тодi й опозицiонери зi здоровим глуздом повиннi будуть зробити крок назустрiч.
Це дуже важко прийняти глядачам, які за звичкою вимагають гострих відчуттів. Тому що багато в чому в нас дійсно політичний театр, в якому частина людей задіяні як статисти. Вони змогли в цьому переконатися, коли всі глибокодумні схеми, які розігрувалися в них на очах і які ми їм пояснювали, виявилися дійсністю. Вони нездатні були цілком серйозно їх сприйняти, повірити й потрапили в пастку, в якій уже варіантів не було. Саме цей стан добровільних статистів примушує їх дуже бурхливо виражати емоції. Учасники діють інакше: вони завжди більш відповідальні. А це щось на зразок гладіаторських боїв або іподрому, де глядачі реагують подібним чином. Звідси — непримиренний максималізм, який я відчула в листах, особливо написаних за гарячими слідами, що надійшли в редакцію. Для себе я назвала це «постафганським синдромом».
...На початку мого навчання в Києві в мене був випадок, який мене вразив і на дуже тривалий час запам'ятався. Це було, напевно, 1980 року. Зі мною в тролейбусі заговорив молодий чоловік, «афганець», і я пам'ятаю, що в мене було змішане почуття цікавості й жаху. Тому що в нього половина обличчя була дуже понівечена пораненням. У тому віці для мене в небезпеці була якась привабливість, я відчувала суміш цікавості й страху водночас. Адже ми нічого тоді не знали про те, що відбувається в Афганістані. А йому хотілося говорити. Я пам'ятаю, що я заціпеніло слухала, а він мені розповідав про те, як після боїв його мучить цей стан тривоги і як він не знаходить собі місця. І я бачила, що він не лише шукає в мені підтримки й розуміння, а дуже нервує, що я в іншому стані, в іншому температурному режимі перебуваю. Мене налякала ця людина. Не стільки новою інформацією, скільки саме новим станом. Пізніше я дізналася про те, що таке Афганістан і як це все було, але й через роки до мене поверталося відчуття провини, що я була не готова тоді ні слухати його, ні розуміти, ні знати правду. Ми були в різній реальності, в різних режимах бачення. Зрозуміти людей, які тоді поверталися з війни, багато в чому для них незрозумілої і, як потім виявилося, нічим не виправданої, виявилося і для тих, хто воював, і для суспільства найтяжчим. Можливо, це дуже смілива аналогія, але люди, залучені в гостру політичну боротьбу, опинилися в подібній ситуації. Ми вчилися воювати і, напевно, навчилися, але абсолютно не вміємо жити.
«Постафганський» синдром, гадаю, нині притаманний частині нашого суспільства, яка й надалі вимагає запеклої боротьби, повсякчас ставлячи собі запитання: за що воювали, як знайти себе в цьому мирному житті? Ми писали про те, що безліч людей не може прийняти цю владу. Вони вважають, що вона несправедливо ще раз сіла на трон, що вона вчинила з ними грубо, що в цій війні їх використали як гарматне м'ясо. Це була дуже тяжка психічна драма, травма для частини населення. Ми бачимо це з листів: вони не готові це прийняти, вони не хочуть співпраці, вони ні в що не вірять. Але реальність є такою, якою ми її створили. За великим рахунком, більшість людей не усвідомлювала серйозності ситуації вибору, і, можливо, внутрішній інтелектуальний потенціал країни був не готовий до якихось серйозних речей. Тому зараз абсолютно недоречно вимагати «масових самогубств» у дусі сект закритого типу або усамітнення в пустелі чи монастирі. Максималізм зрозумілий, але навряд чи корисний у новій ситуації. Кожен виборець, який бере участь у демократичних виборах, може на певному етапі опинитися в меншості. Але ж це не означає, що треба вдаватися до екстремізму або до тотальної еміграції. З одного боку, звичайно, влада несе відповідальність за те, що створює таку гостру ситуацію неприйняття, а з другого — якщо вже таке відбувається, слід намагатися впливати, зокрема, й на неї. Одна розумна людина справедливо сказала: «Хто вам сказав, що від тоталітаризму до демократії вас перенесуть на перині?»
Однак тут, імовірно, постає інше запитання: чи має певну межу політика компромісу? Я думаю, що найнеприємніше — це брати участь у тому, із чим ти внутрішньо не згодний. Для кожної людини його лінія життя і його поведінка визначається його внутрішнім кодексом. Власне, багато які люди саме цього і бояться: страх якихось компромісів, альянсів і спів- праці полягає в тому, що людина дуже невпевнена в собі і не знає, де та межа, за якою може сама себе втримати від чужого впливу, чужих вчинків і чужої ідеології. Я завжди кажу, що успішна політика обов’язково має бути гнучкою, а гнучка політика можлива тільки за наявності твердих принципів. Якщо у вас є свої погляди і принципи, то в будь-якій ситуації, коли змінюється все навколо, людина буде адекватно реагувати на світ, що змінюється. Так чи інакше, але можна сказати: так, ми не виграли. Тобто ми були не в більшості, але дуже часто меншість і є каталізатором успішних процесів. Тільки тоді, коли меншість стає більшістю, для перетворень настає небезпека, і тоді нормально мисляча частина більшості знову опиняється в меншості в суспільстві.
Складність ситуації полягає в тому, що ми підійшли до останнього рубежу. Для багатьох людей, які хотіли б залишитися жити тут, альтернативи немає: або ти робиш закордонний паспорт і виїжджаєш, або, залишаючись, повинен у міру можливості і тією ж тактикою малих справ, про яку казали Мирон Петровський та Олександр Роднянський у нашій газеті, поліпшувати середовище навколо себе. У нас завжди не любили тих, хто йшов на компроміс, недаремно ж і слівце було вигадано — «попутники». І коли сьогодні люди вимагають від інших самозречення, вимагають публічних жертв, це нагадує багаття середньовіччя. Ця тональність у нас звучить у суспільстві скрізь. І, схоже, не скоро ще зміниться. Тому що демократичне суспільство — суспільство діалогу, як правило, не може бути бідним суспільством. Може бути паралельне поліпшення, коли спільними зусиллями щось створюється, а потім приходить уміння спілкуватися, слухати і чути. Тоді б у нас не було такої глухої червоної опозиції, яка згодом може виродитися чи то в червоні бригади, чи то в якісь маргінальні групи, набути інших химерних форм, якщо не буде дійсно реальних перетворень.
Коли ми говоримо про підтримку нового курсу нового Президента, то насамперед — про вперше досить чітко заявлену орієнтацію на Євросоюз. Це не означає якоїсь ізоляціоністської позиції щодо Росії. Багато в чому острови свободи, які там збереглися, до останнього часу чинили могутній іонізуючий вплив на Україну. Після роз’єднання постраждали зв’язки демократичного шару, він дуже потоншав, і в кожній республіці поразка інтелігенції як такої, інтелектуальної, технократичної призвела до домінування старої номенклатури. Найнаочніше це продемонстровано в Білорусі, де інтелігенція цілковито втратила зв’язок із народом, можливо, тому, що вона пішла у свої вузькі проблеми, чим президент Лукашенко так уміло користується. Не менш складна картина виявилася і в Україні, тому що наша інтелігенція, котра тужить за незалежністю, виявилася до непристойності конформістською, серйозно зараженою снобізмом і дуже малопродуктивною. Сьогодні достатня кількість гострих проблем, але ми не почуємо жодного вагомого голосу публіцистика, як свого часу Стуса або Симоненка. А хто заважає нинішнім «духовним пастирям» його продемонструвати? Дуже часто кажуть: «Ой, у Ліни Костенко важкий характер». Можливо. Я не маю честі бути з нею особисто знайомою, хоча ще в школі її вірші справили на мене дуже велике враження. Проте я на каналі УТ-1 бачила її подорож у Зону і хочу сказати, що коли цій країні ще хтось може допомогти, то лише такі самовіддані люди, як вона. І мене абсолютно не цікавить при цьому її характер. Я просто побачила, що вона одягла робу і пішла в Чорнобиль для того, щоб зупинити розповзання цієї плями, зберегти зникаючу Україну. Коли я читаю потім перебирання бісеру в молодих і претензійних авторів, я дивуюся їхній ветхості. Вони старі, вони нецікаві, вони неенергетичні. І це при тому, що в суспільстві існує гострий попит на нову політичну і культурну Україну.
Звідки може ця Україна з’явитися? Якщо ми ведемо мову про європейський вектор нашого розвитку, то він справдi багато в чому збігається з вирішенням тих великих завдань, які перед Україною стоять. Необхідно провести радикальні реформи. Це означає, що навіть кількість олігархів може залишитися такою, якою вона є. Проте кількість зайнятих людей і таких, що вміють створити собі гідне життя, повинна стрімко збільшитися. Хіба з цієї інфраструктури не можуть з’явитися талановиті люди? Є різниця між тими, хто розбагатів, узявши у держави, і тими, хто трудився, ризикував, думав, створював. І ця співтворчість здатна привнести нову хвилю в політику. Вона потіснить тих, хто зробив виголошування порожніх слів своїм фахом. Ці слова знайдуть нове значення. Але тільки вже сьогодні необхідно запускати в економіці ті механізми, які дозволять масі людей включитися в діло. Поки ж усе закатано асфальтом. І на цьому асфальті прекрасно влаштувався десяток людей, але якщо вони й далі моститимуть бетон, то про який новий курс можна говорити? Але я думаю, що якийсь зсув у цьому напрямку неминучий. Оскільки, схоже, і влада вже усвідомила неминучість змін.
Найбільша небезпека, яка підстерігає Україну на новому шляху, — це відмова від європейського вектора. Небезпека цілком реальна, ми вже були на грані. Інтеграція із Заходом вимагає зусиль, образно кажучи, багато кому потрібно поголити «допетровські бороди». І коли звучать голоси, мовляв, нам добре із Білоруссю, з Росією, то виникають запитання. З якою Білоруссю і з якою Росією? І чому? Чи не тому, що там нас можуть прийняти і такими, нестриженими й нечесаними, і нам не треба нічого вчити, і нам не треба впорядковувати своє законодавство, і там можна поводитися так, як ми поводилися весь цей час. Я гадаю, що це було б надзвичайно небезпечне рішення, до якого багато хто підштовхує, бо вже не хочеться переучуватися. У тому числі й можновладцям. Вони добре живуть у злагоді один з одним, зі старою номенклатурою і з новою олігархією. Щоправда, на Заході їх розкусили, і ми повинні бути надзвичайно раді тому, що це все звучить публічно. У цій ситуації, хоч як це не дивно і сумно, на допомогу приходять міжнародні організації, наші кредитори. Якщо для нашого керівництва треба, щоб було політбюро ЦК, нехай воно буде не в Москві, а в Брюсселі, в Страсбурзі, Вашингтоні, цей зовнішній тиск дисциплінує. І наше завдання сьогодні —створити таку критичну масу тиску громадської думки всерединi країни, щоб, попри всі труднощі інтеграції, нікому на думку не спало повернути назад і сказати: на Заході нас не чекають, до нас там погано ставляться, давайте будемо знову разом із Білоруссю та Росією. І не біда, що в одного чума, в іншого холера, у третього висипний тиф... Ні, лікуватися треба окремо. І тільки після цього збиратися разом за типом Євросоюзу, що не зашкодить чудовим відносинам між країнами.
Другий термін Єльцина за відсутності реальних реформ, як відомо, було забезпечено такими «декораціями», як дефолт, а щоб удруге забезпечити спадкоємність влади, знадобився потужніший засіб — нова війна на Кавказі. Я сподіваюся, що наша природна «розважливість», яка нам створює надзвичайно багато проблем, у цьому випадку убереже нас від перекосів, навіть якщо буде дуже тяжко. А труднощі будуть. Ми в газеті провели опитування: чи здатні українці висунути на масових акціях праві гасла, котрі закликають захищати реформи, захищати конкуренцію, захищати громадянське суспільство, свободу слова? Багато хто не впевнений, більше половини вважають, що ні, це не стало актом масової свідомості. У цьому є конкретний докір владі, яка не була зацікавлена у правоцентристській опозиції, з комуністами боротися набагато захопливіше. Це такий собі гумовий безневинний начальник-лялька, якого вигадали японці. На ньому можна зігнати злість і потім спокійно жити далі. Але чи рухатися?
Сьогодні надія на нове покоління, на нову хвилю в політиці, в культурі, але нізвідки вона сама не прийде. Чудес не буває. Суспільство має поставити для себе ясні цілі і бути готовим до того, що це повільна, конструктивна, тяжка, не дуже вдячна, без софітів, робота. Але, можливо, після того стресу, який ми всі пережили, огида до чудес дозволить якось потроху зібратися із силами і робити перші кроки. Наше суспільство в такому стані, коли його, як людину, котра оклигується після тяжкої хвороби, треба наново вчити правильно ходити, чистити зуби, одягатися, починати з дрібниць. Бо ми можемо бути хороші в глобальних проектах і ідеях, але часто у великих мрійників і фантазерів виявляються розв’язаними шнурки на нечищених черевиках. Мені дуже хотілося б, щоб моя країна не була схожа на такого роззяву і не викликала поблажливості.
