Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Виклики гуманітарній політиці

Чому влада свідомо віддає національну пам'ять комуністам?
6 серпня, 2010 - 00:00
«ЗАТЯТІСТЬ» / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Партія регіонів віддає ключові посади гуманітарного блоку комуністам зовсім не через щиру любов до більшовицького устрою. Просто вона не має власного ідеологічного «обличчя» і змушена таким чином загравати з настроями своїх виборців. Волати до патріотизму влади в цьому разі безглуздо. Не йдеться навіть про ефективність роботи нових призначенців, а про те, щоб вони згорнули будь-яку національно-патріотичну діяльність взагалі. Як таку, що надзвичайно нервує електорат «донецьких».

В ОЧІКУВАННІ РЕВІЗІЇ

20 липня, в розпал літнього відпускного сезону, тихо відбулася ще одна демонстративно-знакова подія стосовно наступу на історичну пам'ять країни. Було звільнено главу Інституту національної пам'яті, 84-річного вченого Ігоря Юхновського. Але суть того, що сталося, стала ясною, коли оголосили ім'я наступника Юхновського: ним став член Компартії та колишній історик КПРС Валерій Солдатенко. Тепер, з огляду на завідування Державним комітетом архівів комуністкою ж Ольгою Гінзбург (за основною освітою — інженер-арматурник), стає цілком очевидним дійсне ставлення нової владної команди до об'єктивної правди нашої історії. (Хоч заради справедливості слід нагадати, що Ігор Юхновський теж був не істориком, а фізиком).

Тепер слід чекати, щонайменше, застою і саботажу в розкритті злочинів радянської доби, щонайбільше — спроб ревізії комуністичного минулого. Гадається, що оберуть все-таки перший шлях: відверта апологетика СРСР знайде в Україні досить невелику кількість прибічників. Зате цими призначеннями Партія регіонів зайвий раз засвідчила, що не має будь-якої власної ідеологічної програми, для них історична пам'ять — лише предмет торгівлі.

СТРАХ «ВІДКРИТИ ЛИЧКО»

Проблема «регіоналів» — у тому, що вони, будучи класичною ліберально-центристською партією представників великого капіталу, публічно ідеологію лібералізму не сповідують. У зовнішньому сприйнятті ПР електоратом існує майже шизофренічна роздвоєність: партію, що об'єднує велику частину найбагатших людей країни, хочуть бачити як захисницю інтересів нижчих соціальних верств. Сприяє такому сприйняттю партії імідж її глави і територіально-ментальні особливості «ядерного» електорату Партії регіонів. Ядром тих, хто голосує за Віктора Януковича, стали пролетарські колективи велетенських промислових підприємств Півдня і Сходу, які належать до фактичних «підданих» регіональних «донів». Істотну частину відданих прибічників нинішнього Президента складають також особи віком старше 50 років. Ще однією арифметично великою групою електорату є працівники бюджетних установ та організацій «синьо-білого поясу», позиція яких не може вважатися однозначно свідомою: над ними тяжіє залежність від влади. Усі ці категорії в пострадянському суспільстві живуть очікуваннями доброго і соціально справедливого володаря, який, до того ж, буде ідеологічно близький їм за культурно-мовною ознакою та поділятиме їхнє бачення самоідентичності.

Для прибічників Партії регіонів самоідентифікація «зав'язана» на понятті «Росія — СРСР» замість «Європа — Захід», «порядок» замість «свободи», «заступництво» замість «співпраці», «стабільність» замість «мобільності». Комплекс понять, втілених в описуванні тріади «російське — радянське — православне», практично збігається з нинішнім мейнстримом ідеології Москви. Але в самій Росії при цьому завжди була й експлуатувалася чітка підоснова будь-якої ідеологеми (царської, більшовицької, путінської) — а саме імперскість і великодержавний шовінізм, що обумовлювало та виправдовувало саме такий набір цінностей. Для наших же співгромадян сповідування таких принципів виглядає як протест проти самого існування держави Україна, як свідома вторинність, акцентована «антинаціональність», прагнення вхопитися за окремі риси «старого доброго минулого» замість осмислення спроб адаптуватися до новітньої реальності.

Саме тому від Партії регіонів її електорат наївно чекає самоідентифікації не з великим капіталом, а з «радянськими» інтересами пролетаріату і бюджетно-залежних верств населення. Це — в соціальному аспекті. У національно-ідеологічному аспекті Партія регіонів залишається політсилою, що спирається на регіони з мінімальною чи заниженою українською самоідентифікацією. І влада прагне відповідати очікуванням своїх виборців хоча б у цьому національно-ідеологічному колі питань та вимог, якщо не може і не має бажання задовольняти соціальні ілюзії електорату. Отже, не маючи власного ідеологічного «обличчя», ПР експлуатує «фетишистський» набір символів та понять, який, на її думку, може ще довго задовольняти не лише її виборців, а й «друзів-кураторів» із Москви.

Ревізія історичного минулого (а за формою — повернення до багатьох радянських схем і штампів) вже демонстративно йде по всіх фронтах, зачіпаючи події та персони різних періодів — від Мазепи до наших сучасників. Але найбільше, певна річ, дістанеться тепер радянському періоду. Повзуча реабілітація комунізму, впровадження якої фактично можуть розпочати в країні, підтверджує: ПР «сплавлює» ідеологію соратникам по коаліції тому, що сама не здатна до якого-небудь чесного діалогу зі своїм виборцем. «Регіонали» — справжнісінькі акули монополістичного капіталізму — нічого спільного з комунізмом і соціалізмом не мають. Компартія потрібна їм лише як милиця, яку вони в будь-який момент можуть відкинути. Але, навіть відкинувши, запросто можуть залишити на чолі Інституту національної пам'яті та Комітету архівів представників «червоних». Інакше владу звинуватять у «націоналізмі», а це — останній і доки найміцніший бар'єр, за яким ПР ефективно ховається від викриття свого справжнього обличчя.

ТИХИЙ САБОТАЖ І ПОВЗУЧА «РАДЯНІЗАЦІЯ»

Після призначення Валерія Солдатенка стало очевидно, що стосовно національної пам'яті остаточно запанував цинічно-прагматичний підхід, що ѓрунтується на експлуатації «совкових» настроїв основної частини електорату правлячої партії. Але ризикнемо спрогнозувати: ані Солдатенко, ані Гінзбург самостійно не займатимуться активною і публічною боротьбою з ідеологемами часів Ющенка. Вони — лише виконавці рішень, що приймаються у вищих кабінетах. Так, якщо раптом нинішня або наступна Верховна Рада дезавуює рішення про визнання Голодомору геноцидом, обоє компартійців відразу ж послужливо організують дві-три виставки й напишуть кілька статей на підтвердження точки зору «вищих сфер». Привчені до партійної дисципліни призначенці-«гвинтики» чекатимуть наказів від влади. А такі накази з'являться — у міру посилення прямого російського впливу на нашу зовнішню та внутрішню політику. Це можуть бути вказівки знову засекретити які-небудь матеріали, згорнути програми пошуку жертв комуністичних злочинів, знайти «правильні» документи, які підтверджують, наприклад, що велику частину злочинів у Західній Україні вчинили не НКВС, а бандерівці і все таке інше. Але рівною мірою можна передбачати, що за нового керівництва той самий Інститут національної пам'яті перетвориться на безлику інстанцію, діяльність якої взагалі обходитиметься без будь-яких заяв та акцій.

При цьому власне партійна приналежність Гінзбург і Солдатенка грає в нинішній ситуації таку ж символічну, сигнальну роль, як і постать Дмитра Табачника. Це — лише маркери, які позначають міру і ступінь антиукраїнськості нинішньої влади, її залежність однаково від російського впливу та «совкового» електорату.

Але Табачник — на передовій боротьби проти всього українського, національної самосвідомості й духу. Гінзбург же і Солдатенко — у тіні, в тилах. Вони не мають особливої влади і впливу на вироблення ідеологічної політики влади. Вони — лише обслуга ПР, третій, якщо не четвертий, ешелон її функціонерів. Ясна річ, їхня діяльність потенційно може нашкодити дослідникам українського ХХ століття. Але їм не під силу що-небудь зробити з уже опублікованим обсягом інформації, який входить в очевидний дисонанс із можливими спробами ревізії злочинів радянського періоду. Та й подібна ревізія, по суті, навряд чи здатна змінити що-небудь в осмисленні нашої історії об'єктивними дослідниками. Незграбні спроби знову презентувати добу тоталітаризму в «потрібному дусі» знайдуть відгук лише в тих, хто сам завжди в це вірував. Це буде лише демонстрація комуністичного самодурства — і не більше.

Повернути колесо історії назад неможливо. Від призначення Солдатенка та Гінзбург «смотрящими» за нашою історією нічого особливо не зміниться. Кожен з тих, хто мешкає в Україні, віритиме у свою версію та ідею минулого, сьогодення і майбутнього. Хоч цілком очевидно, що такі призначення не лише не сприяють досягненню національного консенсусу з приводу нашої багатостраждальної історії, а свідомо закріплюють і поглиблюють розкол у суспільстві. Що зайвий раз доводить неповноцінність і кон'юнктурність гуманітарної політики нинішньої влади. Будучи нездатною чесно говорити зі своїм виборцем, вона свідомо «замилює» йому очі «набором радянських продуктів». Сподіваючись у такий примітивний, але, на жаль, поки що дієвий спосіб утриматися біля керма і годівниці якомога довше.

Павло КОВАЛЬОВ, політолог
Газета: 
Рубрика: