Я вибираю СЕБЕ!

Ось і пройшли ще п’ять років. Знову вибори президента, знову бурхлива виборча кампанія і знову у мене немає вибору. Так я думала у перші дні виборчої кампанії. З таким багажем сумнівів я прийшла до другого туру голосування. Результати першого туру показали, що жоден із лідерів виборчих перегонів не може перемогти з вагомим і значущим відривом, а це означає, що нації необхідно переглянути критерії, якими вона керувалася, вибираючи людей у політику. Розходження в одиницях відсотків не може бути основою консолідації суспільства і стабільності у розвитку економіки.

Особисто я зацікавлена у стабільності, тому що бачу у ній можливості розвитку і зростання як власного, так і державного. Упевнена, що для тих, хто поділяє мій погляд, важливо зрозуміти ситуацію і зробити свій вибір усвідомлено, спираючись на уроки п’ятирічної давності. Тоді, у 1999-му, не знайшовши серед кандидатів того, хто відповідав би моїм вимогам й уявленням про те, яким має бути президент, я проголосувала проти всіх. Це був мій вибір і вияв моєї цивільної позиції.

Я опинилася у меншості. Тільки 4% виборців думали як я. Але вже через три роки, на парламентських виборах 2002, у деяких виборчих округах число людей, які голосували проти всіх, досягло 20%. На фоні зниження політизованості нашого суспільства, поява такої кількості людей, які висували до влади цілком певні вимоги, що не співпадали з її можливостями й інтересами, стала справді знаковим явищем. На нього мало хто звернув увагу, а даремно. Правда, потрібно сказати, що влада на все звертає увагу. І цей виборчий нюанс не став винятком.

Серед іншого, важливою деталлю минулих виборів було те, що у 1999-му кандидати висувалися від партій, зборів виборців чи були самовисуванцями, але, у будь-якому випадку, представляли якісь фінансово- промислові групи. Я не знала, які саме, і не хотіла у цьому розбиратися. Однак, факти свідчать про те, що жоден з претендентів не був офіційним кандидатом від влади. Вони усі мали до неї найбезпосередніше або опосередковане відношення і їхній тіньовий статус, у моїй уяві, робив їх рівними між собою.

Президентська кампанія 1999 року проходила за сценарієм iз псевдоідеологічною інтригою. Якісь ліві боролися проти якихось правих. Обидва були невиразні. Якби не Канівська четвірка, то притягнути на виборчі дільниці шістдесят дев’ять відсотків виборців навряд чи вдалося б. Питання про те, навіщо людям голосувати за персону, яку вони не можуть відкликати — не підіймалося. Функції і повноваження президента не обговорювалися ні у кількості, ні в якості. У такій ситуації перемога діючого президента була не просто неминучою — вона була єдино можливою.

Вибори 2004 року тільки на перший погляд нічим не відрізняються від тих, через які ми пройшли у 1999 році. Насправді ж сьогодні ситуація з виборами кардинально інша. І не у плані протистояння двох кандидатів, а у плані того, що це протистояння означає для влади і суспільства. Наведу чотири ключових чинники, що дозволяють сьогодні говорити про якість цих змін.

Перший. Структуризація українського суспільства за соціально-політичними інтересами має місце — це факт, що здійснився. Вона зробила тільки перші кроки, але вже на цьому етапі можна сказати, що вона унікальна. По-перше, вона не укладається у рамки ідеологічних течій, а по-друге, домінуючий вплив на неї має світоглядний, а не економічний чинник.

Другий. Остаточно оформилася (і у функціях, і у сферах компетенції) структуризація влади. Якщо тринадцять років тому розділення влади на три складові — законодавчу, виконавчу і судову тільки декларувалося, то сьогодні це факт, що вже відбувся. Влада здійснилася у цій триєдності, і у конфліктному протистоянні проявилася її справжня природа.

Третій. Очевидною стала суть політичного внутрішньовладного протистояння, заручником якого стало суспільство, а саме: представники законодавчої влади борються за те, щоб очолити владу виконавчу. Внутрішньовладний міжсобойчик переріс у колотнечу державного масштабу, і зупинити чи відформатувати його у конструктивне русло без втручання суспільства неможливо.

Четвертий. Інтереси суспільства за будь-якого результату цієї політичної бійки не можуть бути реалізовані, тому що суспільство жодних світоглядних і духовних вимог до кандидатів не висуває, хоч саме ці вимоги визначають структуризацію суспільства і поляризацію його інтересів та симпатій.

Потрібно сказати, що протистояння двох представників влади мало стати як непримиренним і так поляризувати суспільство. У іншому випадку у влади не було жодних можливостей уникнути відповідальності за те, що відбувається. Тільки конфлікт такої якості міг дозволити сформувати умови, за яких потерпілою стороною виглядає не суспільство і не громадянин, а певний міфічний персонаж, що втілює собою нереалізовані мрії українців.

У влади досить механізмів впливу на суспільство, і те, що їй вдається тримати громадян у такому напруженні, не дивно. Білі шарфики і оранжеві стрічки на авто відображають рівень залученості суспільства у конфлікт, в якому йому нічого не світить, крім майбутніх проблем.

Авангард суспільства в особі інтелігенції і журналістики не зміг допомогти людям зробити крок на шляху отримання необхідного рівня та якості свободи. В результаті українців, здатних абстрагуватися від маніпуляцій і запитати себе — «чого я хочу від президента», стало не набагато більше, ніж 5 і 10 років тому. Щонайбільше відповіддю на це запитання залишається: «Хочу, щоб мені не було соромно» чи «Хочу гордитися своєю країною». При цьому країну ототожнюють не з собою, а з якимсь політиком, а ганебним вважають власний вибір у тому випадку, якщо він не співпадає з «модним» опозиційним вибором чи вибором більшості.

Мрія про міфічного рицаря, достоїнствам якого не соромно поклонитися «найповніше втілилася в образі Віктора Ющенка. Багато з тих, хто підтримує його, ЗНАЮТЬ, що він — не той кандидат, якого хотілося б вибрати президентом. Голосуючи за нього, переважна кількість його прихильників таким чином просто голосують проти Януковича. Практично ніхто з прихильників Ющенка навіть не намагається ототожнити свою країну з собою, а не з ним. Усі журналісти, політологи і пересічні виборці зазначають, що саме прихильники Віктора Андрійовича виявляють жорстку позицію по відношенню до його основного конкурента. Ніхто з них не голосував за «третього» кандидата чи проти усіх. Погано це чи добре? Швидше, погано, тому що така безальтернативність свідчить про початкову запрограмованість на конфлікт і відсутність потреби домовлятися. Адже саме така потреба гарантує суспільству стабільність.

Люди, які не вважають Ющенка і Януковича альтернативними кандидатами, знову опинилися у меншості. Однак у мене немає сумнівів у тому, що багато хто з них, віддаючи перевагу Януковичу, роблять це свідомо. І у їхній позиції немає зацікавленості у тому, щоб Ющенко НЕ став президентом. Вони не борються проти Ющенка і готові зрозуміти своїх опонентів. Однак суть їхньої позиції та її значущість в іншому, — вони голосують проти тіньової політики. Адже уперше в історії України влада відкрито висунула свого кандидата — Віктора Януковича — прем’єра, який представляє структуру виконавчої влади.

За висунення Януковича висловилася і частина парламенту і фінансово-промислові групи, що стоять за ними. У такій ситуації обрання Януковича президентом не дозволяє владі уникнути відповідальності за свій вибір і за того кандидата, який покликаний забезпечити спадкоємність державної політики і в економіці, і у соціальній сфері.

Якщо влада бачить таким гарантом Януковича, то для мене важливо мати хоч якісь факти і аргументи, що доводять зворотне, щоб відмовити владі у довірі. Сьогодні у мене таких фактів й аргументів немає. Янукович був одним з кращих губернаторів і стає непоганим прем’єром. І я не хочу самим фактом свого недовір’я давати їй привід перекласти на мене особисто свою відповідальність за те, що у неї вийде чи не вийде потім. Тому, не бачачи у Вікторові Ющенку і в інших претендентах на президентський пост того кандидата, який відповідає моїм вимогам, я надаю владі можливість самій відповісти за свій вибір.

До того ж він звільняє мене від оцінки кандидатів на рівні — хороший — поганий, яка в апріорі не може бути об’єктивною. Адже влада — не нагорода. Нею не можна обдарувати, їй треба, передусім, відповідати за критеріями профпридатності.

Якщо Віктор Янукович не впорається із завданнями, що стоять перед ним, то у 2006 році я відмовлю у довірі тим партіям, які висували його. А якщо виправдає, то будь-яка з партій більшості може бути упевнена — свій голос я віддам одній із них. І це буде відповідально.

Президентські вибори колись закінчаться з певним результатом. Цей результат стане основою майбутніх виборів. І я щиро сподіваюся, що ми виборці, до нових виборів зможемо пред’явити владі новий пакет вимог, у якому наші світоглядні цінності будуть відображені у простих і здійсненних програмах. Наприклад: «Хочу трохи менше працювати, трохи більше отримувати і вести такий спосіб життя, щоб відчувати себе щасливою людиною».

Цікаво, як може виглядати програма політичної партії чи кандидата у президенти, яка співзвучна з цим бажанням? Я дуже давно хочу голосувати не ПРОТИ якихось там Ющенків та Януковичів, а ЗА таку партію і ЗА такого президента, які зможуть показати мені реальний шлях здійснення мого простого бажання…