Сергій Мельничук: "Я намагаюся жити інтенсивно. Щоб позбутися сорому за свою справу, за свою країну"

Є люди, заряджені на успіх, і такі, що заряджають ним все навколо. Поруч з ними з'являється впевненість, що удача програмується. Сергій Мельничук - "наш" капіталіст, який перетворився на такого з пересічного безробітного всього за п'ять років - саме з тих.

Не є таємницею, що більшість з нас до вітчизняних бізнесменів-сучасників ставиться насторожено, а деколи - і вороже. Мабуть, тому, що неясні відповіді на багато запитань. Перш за все - "звідки капітал?" та "в ім'я чого живуть?". Необізнаність подекуди народжує обивательську міфологію, яка прагне описувати незвичне, виходячи з найпростіших побутових схем та штампів, породжуючи сталу звичку, яка перетворює окрему людину на типаж, придатний для дошкульного анекдоту.

Про це я думала, поки мене водили поверхами та коридорами видавництва "Бліц-інформ". Сергій Мельничук, президент видавництва, поводився розкуто та спокійно, хоча це було першим в його житті інтерв'ю. Він - один з наймолодших бізнесменів України, який створив не лише популярні журнали "Наталі" та "Капітал", газету "Бізнес", але і найпотужніший в Україні поліграфічний центр "Бліц-принт" та виробничий комплекс "Бліц-пак", клієнтами яких стали найвідоміші фірми та компанії світу, що мають свої представництва в Україні, найвпливовіші структури нашої держави.

У його кабінеті багато що схиляє до розмови про щось майже домашнє - затишні просторі крісла, стіл із телефонами й паперами, який стоїть у глибині, нібито відсунутий колекцією бронзової скульптури та книжковими стелажами. І все-таки ми говорили про справу, про його, Сергія, рецепти успіху.

РЕЦЕПТ ПЕРШИЙ: "ГОЛОВНЕ - ТОЧНО ВИЗНАЧИТИ МЕТУ"

Усе почалося 92-го року. Тоді всі пробували займатися торгівлею, а ми збирали інформацію про товари, систематизували її, тиражували й продавали зацікавленим клієнтам. Настільки успішно, що вирішили видавати невеличку газету, "Бліц-інформ", яка також виявилася прибутковою. З часом виникнув комплекс найрізноманітніших видань, із яких виділялися три найбільш респектабельні й популярні.

Коли я почав аналізувати зарубіжну літературу з видавничої справи, відзначив, що, за статистикою, одним із найвигідніших напрямів, тобто "ласим шматочком", у всьому світі є жіночі часописи. Позаяк у родині саме пані відповідають за напрям і обсяги витрат, вони найактивніше шукають у журналах специфічні відповіді на свої запитання. Так з'явився наш журнал "Наталі". За назвою далеко ходити не довелося. Дружина в мене - Наталя, і редактор журналу - Наталя Ульянкіна. Тож, аби не йти всупереч певній стихійно-містичній традиції, часопис дістав це ім'я.

Читаючи аналітику німецького ринку, я дізнався, що не менш прибутковим напрямом діяльності є видання часописів для керівників бізнесу. І ми зробили "Капітал" - також спрямований на практичні рекомендації в досягненні мети. Видавництво дістало назву першої газети, а вона, ставши "товстою" й солідною, тепер називається "Бізнес".

Хоча всі ці видання стали стабільними, ми досі вкладаємо велику частку грошей у маркетингові дослідження. Саме наші опитування дають змогу інформувати читачів про проблеми, які їх найбільше хвилюють. У наших редакційних колективах немає жорсткого графіку роботи й великого штату. Ми визнаємо за краще замовляти роботу професіоналам, котрі самі можуть організувати свій час. Нехай навіть лежачи на дивані, адже головними є терміни здачі й рівень виконання. Знаєте, є таке неписане правило: коли ти не вийшов з офісу о 18.00, це означає, що ти погано працював.

Коли я чую докори за жорсткі методи керівництва, пригадую такий випадок. Застрайкував пакувальний цех, де жінки з найнижчою кваліфікацією отримували зарплату близько 200 гривень. Вони почали доводити мені, що на ці гроші не в змозі прогодувати дітей, що такі розцінки - це не по-людськи. Моя позиція в цій класичній ситуації капіталізму така: на вулиці є тисячі безробітних, котрі з радістю займуть ваші місця. Йдіть навчатися, підвищуйте кваліфікацію, і я платитиму вам більше. Просто так зарплату я не підвищуватиму. Тим паче - на шкоду розширенню й модернізації підприємства.

Нині ми практично виконуємо весь спектр поліграфічних послуг, і все, що ми робимо, стає конкурентоспроможним не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринкові. Ми починаємо "віднімати хліб" у багатьох відомих фірм світу. Це - не вихваляння, а відчуття того, що ми спроможні робити багато й добре.

Я закінчив суворівське училище, згодом - Київське вище загальновійськове училище. Три роки був кадровим офіцером. Звільнився "за скороченням", до речі, за одним із останніх наказів Язова від 19 серпня 91-го року, в день путчу. Справу ми почали командою, яка складалася з товаришів за ротою в училищі, звільнених, як і я. Ми разом увесь цей час. Тепер, коли підприємства працюють стабільно, закономірно розширюються - визначився наш "фірмовий стиль". Нам саме тепер, коли зовні "все ОК!", слід зайнятися іншим. Аби йти далі.

РЕЦЕПТ ДРУГИЙ: "НЕ ЖАЛІТИ СЕБЕ, А ДУМАТИ ПРО ІНШИХ"

З дитинства я був людиною з певними громадськими ідеалами - починаючи з жовтенятка й закінчуючи членом партії, всюди питання "для кого і для чого" було для мене вельми важливим. І тепер, коли, почавши з нуля, ми робимо великі гроші - також. Коли японців запитують: "Як же ви створили своє економічне диво?", вони відповідають: "Відкриваємо потрібну книжку й читаємо, як і коли зробити найкраще". Почати можна завжди, з будь-якої стадії. Головне - визначити потребу й створити необхідне. Не можна тут скупитися: потрібно, скажімо, витрачати певний відсоток прибутку на рекламу, значить, потрібно - саме такий, саме в таких формах.

Є об'єктивні закони, виявлені й описані. Їх лише слід застосовувати, підлаштувавши до наших умов. Мабуть, я віддаю перевагу не фанатизмові, не прихильності одній ідеї, а тверезості й раціоналізму. Бізнес поглинає, але подальший розвиток справи чекає на закони, створені професіоналами. Сьогодні при владі люди, для котрих ні громадська користь, ні темпи промислового розвитку не важливі. Тільки особиста заможність. Їхня "справа" - особисте збагачення. Тож, коли я везу до нашої країни верстат вартістю в мільйони - я мушу платити величезну суму за право працювати й давати прибуток, який залишиться в нашій державі. Саме в кишеню чиновникові йде відсоток з моєї справи. Суспільство - програє, держава - біднішає, народ - озлоблюється, а цей чиновник - лише проїдає.

Авжеж, самотужки цю ситуацію не виправити. За роки роботи я побачив, що є коло людей і напрацьовано певні зв'язки, які допомагають рухатися далі. І хоча мені ніколи не було страшно жити в Україні, все-таки доводилося не раз відчувати сильний тиск. З усіх боків. Найприкріше, що, буваючи в Європі, я думаю: "Все-таки ми їх доженемо!", та слідом спливає інша думка: "Однак і вони не стоятимуть усі ці роки на місці". Тож я намагаюся жити в багато разів інтенсивнішим життям, аби позбутися сорому за свою справу, за свою країну. Лише трішки практицизму, трішки роботи в потрібному напрямкові, до правильно поставленої мети - і все, хоч і повільно, а реалізуватиметься.

Не можна чекати. Найстрашніше в сьогоднішній ситуації - стан пенсіонерів. Тих, хто чесно віддав свої сили, свою працю країні й вихованню нас, своїх дітей. Аби під кінець життя опинитись у безвиході 48 гривень на місяць. Моя мати, приміром, пропрацювала на поштамті понад 30 років, і держава вдостоїла її величезної ласки: дозволила платити за телефон 2 гривні за місяць. Їй сьогодні тяжко не лише від образи, їй важко усвідомлювати, що в її роки вже нічого не почнеш заново. Її життя "вирішили" за неї. Наша держава їм винна. Вона мусить їх поважати. Щоб псевдокомуністичні ідеали не вели їх на барикади чи в безпросвітний смуток. А либонь від їхніх голосів значною мірою залежить результат виборів.

Глобальне завдання, що його як політик ставить перед собою кожен нормальний підприємець, - поліпшення навколишньої реальності. Процвітаюча фірма сприяє різнобічному розвиткові суспільства: підтримка наукомістких технологій, осмисленість праці, рівень життя працівників і їхніх родин, податки, які держава пускає на соціальні програми. У нашому виробництві використовують лише найновіші європейські технології: ми закуповуємо повні технологічні цикли, сертифіковані за багатьма рівнями захисту від шкідливих викидів. Це ті сфери, в яких можна не лише довіряти бабусі Європі, а й навчатися в неї.

Наше "колишнє" суспільство створило багато негативних установок щодо вільного підприємництва. У Європі людина від народження знає: вона повинна обрати спосіб дій, обрати з цілого спектру можливостей. А ми звикли до "середнього показника". Тепер у нас іде бурхливе й тяжке розшарування суспільства. І часто головним у цьому процесі є ставлення не до духовних, а до звичайних, грошових цінностей. Нібито всі повірили анекдотові, що не в грошах щастя, а в їхній кількості. Проте людина щаслива рівно настільки, наскільки вона сама собі дозволяє.

РЕЦЕПТ ТРЕТІЙ: "РАЗОМ ДО УСПІХУ!"

Я переконаний - до влади рано чи пізно прийдуть ті, хто зможе зробити нашу країну цивілізованою. І в партії, членом якої я нині є - в СДПУ (о) - ці люди є. Це партія особистостей, котрі діють. Ясна річ, у них є певні позитивні іміджі, але їх не створено штучно. За ними - справи, й неабиякі. А це - найкраща рекомендація.

Одне з гасел нашої партії - створити механізми контролю над владою. Ідеалом для нас є квітуча Європа, де успішно розв'язують нагальні соціальні питання. Соціал-демократичні партії правлять у багатьох країнах Європи. Саме вони й забезпечують контроль над владою. Те, чого в нас майже немає. Наш Президент сьогодні непідзвітний народові. Він не виконує своїх обіцянок, бо народ не зумів поставити рамки для президентської діяльності. Немає контролю, отже немає справжньої демократії. Про що тут говорити, коли сьогодні можна запросто взяти й закрити газету?! У розумінні життя мені допомагає закон збереження матерії, але перенесений у площину повсякденної практичної психології. Таланить мені в чомусь - я насторожуюся, чекаю поганого. Велика неприємність - чекаю не менш великої удачі. Так я зберігаюся. За ці п'ять років моє світовідчуття не змінилося. Коли розширюються можливості - тиждень, місяць - відчуваєш особливий приплив сил. А згодом - звикаєш до них, до нових масштабів, і повертаєшся до звичних радощів - ранок, діти. Найбільше щастя для мене - це народження другої доньки. Аби це відчути, слід виростити одну дитину, й тоді, раптом - справжня ейфорія, коли з'являється друга твоя маленька істота. Діти - це одна з небагатьох цінностей, заради яких варто жити. Як батько - я мушу дати їм хорошу, гідну освіту. А далі... Я проти родинності в бізнесі. Не зможуть мої діти ефективно керувати тією тисячею людей, котрі працюють у мене тепер - наймемо талановитого менеджера для керівництва. Навіть коли вони стануть просто "грошовою аристократією" - це потрібно суспільству, як верства забезпечених рантьє, котрі спокійно підтримуватимуть науку, культуру, мистецтво. Вони, а не держбюджет, який породжує держзамовлення замість творчості. Про одну зі статуеток Сергій, обережно погладжуючи смарагдову патину великою долонею, сказав: "Погляньте, як художник чудово передав блаженство в тендітній жіночій фігурці, вона - нібито летить". А про іншу, яка лежала з маленькою пташкою на стегні, пожартував: "Її в нашій редакції називають "Мельничук на тілі України".

Він живе у стані успіху так, ніби отримав страховку від ревнивої Удачі. Саме тому дозволяє собі бути чуттєвим лише в обмежених дозах. "На війні, як на війні". Поруч із бронзовими фігурками - карикатури. Надруковані в різних номерах "Бізнесу", ці оригінали залишено на пам'ять. Як "етапи великого шляху" і щоб не губитись у "громадді планів".

Цілком логічно.