Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Василь КУЙБІДА: «Львiв — дуже ревниве мiсто»

22 серпня, 1998 - 00:00


Нашi батьки вiдсидiли по 10 рокiв, аби ми мали надiю на нормальне життя. А нам тепер потрiбно лише працювати. Це не найбiльша жертва

Вiн любить гуляти по Львову пiшки й скорочувати шлях прохiдними дворами. А ще вiн дуже цiкавий спiврозмовник. Обiцяне годинне iнтерв’ю вже давно перевалило на третю годину, коли я (треба ж мати совiсть, восьма година вечора, недiля) з правдивим журналiстським жалем став прощатися. 

Але за гарнi очi та вмiння плести байки в наскрiзь скептичному Львовi вдруге поспiль на посаду мера не обирають. Та ще й трьома чвертями голосiв. Не все так просто. За його правлiння приводились до ладу цiлi квартали старої частини мiста i руйнувались iсторичнi пам’ятники. Вирiшилася транспортна проблема i залишилася нерозв’язаною проблема водопостачання. Зрештою, чи пощастило Львову з мiським головою кiнця 90-х, ми дiзнаємося потiм. Крапки над «i», як завше, розставить час. Сьогоднi ж ми просто говорили про минуле, вiдслiджували, як модно стало говорити, генезу Василя Куйбiди, аби дiзнатись, хто вiн i звiдки. I свiдомо уникали розмов про роботу й плани. Про це якось iншим разом.

СНIГИ

— Василю Степановичу, у вас доволi оригiнальне й далеко не галицьке прiзвище. Не пробували докопатися до його походження?

— Як стверджують родиннi перекази, Куйбiда з’явився на Прикарпаттi з вiйськами Богдана Хмельницького. Була вiйна. I поранений козак залишився тут. Усi решта повернулися, а йому, мабуть, припала до серця якась галицька красуня.

— I з того часу всi Куйбiди закохуються у наших красунь? Як познайомилися вашi батьки, наприклад?

— Зустрiлися вони в Комi АССР, в шахтарському мiстечку Iнтi. Хоча обоє родом з Iвано-Франкiвщини. Мати — з невеличкого села Сукiль на Долинщинi, батько — з села Довжка бiля Калуша. Батьки були засудженi вiйськовим трибуналом. Спочатку батько, трохи згодом мати. Вiдбули свiй термiн вiд дзвiнка до дзвiнка: тюрми, табори, заслання. Батько брав участь у русi Опору. Коли його арештували, йому було всього 18 рокiв. Матiр було засуджено з тiєї ж причини.

— Чим займалися вашi батьки там, на Пiвночi?

— Батько i в таборах, i на засланнi був шахтарем, iншої професiї там не було. Мати теж працювала на шахтi. Маму зробили iнвалiдом у тюрмi. А батько став iнвалiдом уже на засланнi. На шахтi, де вiн працював, стався обвал. Вся змiна загинула, окрiм нього. Для нього, як i для всiх iнших, уже заготовили труну. Бiльше мiсяця вона чекала на нього, поки вiн не прийшов до тями. Але вижив.

— У вас залишились якiсь яскравi спогади про Пiвнiч? Усе-таки все раннє дитинство пройшло там.

— Я не можу сказати, що я її добре пам’ятаю, але є кiлька дуже чiтких спогадiв. Пам’ятаю, як ми з батьками ходили копати город. Цiкава вдача в українцiв: навiть серед вiчної мерзлоти шукають клаптик землi, аби в нiй поколупатися. Добре пам’ятаю i цей довжелезний барак, в якому ми жили. Взимку наносило так багато снiгу, що засипало врiвень з дахом. Прорубували ходи, прочищали справжнi вулицi серед снiгу.

БАТЬКIВЩИНА

— Як вас зустрiла Україна? Ви повернулися, здається, у 63-му?

— Я повертався з матiр’ю. Батьковi ще не можна було сюди. Приїхали на Україну вчотирьох: бабуся, мати, я i молодший брат. Старший брат Олексiй помер дорогою з Москви, на станцiї Навля, де i похований. Поселилися спочатку в маминому селi Сукiль. Нас нiде не хотiли прописувати, нiде не давали можливостi жити, в кожне село часто навiдувалася мiлiцiя i намагалася спровадити. Врештi, мати прoписали, але тепер не прoписували батька, який повернувся. Кiлька разiв приходила мiлiцiя, виносили його з хати i вимагали, щоб вiн виїжджав. Врештi, перебралися до Болехова, невеличкого мiстечка на Долинщинi. Купили зруйновану колгоспну контору. Добре, що це лiто було: до зими зробили щось схоже на хату. Жили дуже бiдно. Мати — iнвалiд, батько — iнвалiд, немiчна бабуся i двоє дiтлахiв. Пенсiя мiзерна. Доводилося їсти i лободу, й кропиву, тому що навiть на хлiб не завжди були грошi. Було й таке, що мати, скажiмо, хотiла купити капусту, а продавець заявляв, що «ворогам народу» продавати капусту не буде.

— Невже навiть у Галичинi до репресованих було таке ставлення?

— Було по-рiзному. Все, очевидно, залежить вiд людини. Хто ми такi, знали, мабуть, усi. I тому, скажiмо, той, хто боявся за свою репутацiю й майбутнє, прагнув нас обминати. Але теж не всi. Наприклад, моя вчителька математики, класний керiвник, член райкому партiї, переконана комунiстка, приходила до нас, запрошувала мене до себе, давала книжки. Були й iншi вчителi. Iнша класна керiвничка залишала мене пiсля урокiв, розпитувала, хто до нас приходить, що говорять...

— Хотiла зробити з вас такого собi Павлика Морозова...

— Ну, я ж розумiв суть запитань i для чого вони ставляться. До нашої хати з’їжджалися дуже часто тi, хто вийшов з таборiв, хто сидiв разом з моїми батьками. На всi свята вони приїжджали до нас чи ми до них. До речi, мати моєї дружини сидiла в таборах разом з моєю матiр’ю. Їхні нари були поруч.

— А мiлiцiя не розганяла цi «пiдозрiлi збiговиська»?

— До нас мiлiцiя дуже часто навiдувалась. I якщо навiть в областi щось траплялося з вiдповiдним полiтичним забарвленням, наприклад, в Ямницi, пiд Франкiвськом, з’явився синьо-жовтий прапор, то обшук спочатку робили в нас. Батько мав невгамовну вдачу, та й має до цього часу. Людина з величезною силою волi. Iнвалiд, який взагалi не мiг рухатися, — вiдкрита форма туберкульозу легенiв. Але кожного ранку вiн з нами робив зарядку. Батько в лiжку, а ми з братом поруч. З часом i туберкульоз вiдступив, батько вiдкинув милицi, i коли ми закiнчували школу, то на перекладинi вiн робив усе те, що робили ми. А тодi його, iнвалiда, арештовували, тримали кiлька дiб, потiм вiдпускали знову. Роботу, навiть найпростiшу, знайти вiн не мiг.

— Павлика Морозова з вас, кажете, не вийшло. А пiонером хоч були?

— Батько заборонив вступати. Але в школi, зрозумiло, всi були пiонерами. Психологiчно було важко маленькiй людинi протистояти вчителям. Мене прийняли. Хоча спочатку, наскiльки менi вiдомо, були сумнiви. Коли я закiнчив школу, теж виникли сумнiви: давати чи не давати Куйбiдi золоту медаль. I вирiшувалося це питання на бюро райкому партiї. Хтось напередоднi написав донос, що я займаюся антирадянською пропагандою. I ще мав один мiнус: в десятому класi ми заповнювали анкету, де питали про вiру в Бога. З усiєї школи неатеїстами виявилося двоє, i одним з них був я.

— Утім, золоту медаль дали?

— Дали. До мене вчителi взагалi ставилися добре. Я, може, трохи дивакуватий був. Скажiмо, у восьмому класi я взяв пiдручник з бiохiмiї iнститутський i вивчив бiохiмiю. Але перед цим я прочитав пiдручники з хiмiї, бiологiї за 9—10 класи. Вчителька хiмiї дуже дивувалася, навiщо воно менi потрiбно. А воно мене тодi цiкавило. Математичний аналiз я проштудiював у дев’ятому класi. Вчитель фiзики питав: «Василю, навiщо це вам?» (до мене вiн звертався на «ви»). «Ви поступите в iнститут, будете це вчити на третьому курсi». А менi це теж було цiкаво тодi.

— Вам це було цiкавiше, нiж звичайнi юнацькi розваги?

— Їх у мене не було. З рiзних причин. Я не мiг собi дозволити, скажiмо, купити за карбованця 10 абонементних квиткiв у кiно. Просто у нас того карбованця не було. В школу я ходив у латаних штанах, взимку — у валянках. У десятому класi менi купили вiйськовi черевики — я вже вiдчув себе трохи iнакше. Першу свою сорочку я придбав вже тодi, як учився в унiверситетi, коли заробив трохи грошей в Тюменi. А так мати просто купляла полотно i шила на нас усiх — так було дешевше.

Спиртне я не вживав i не вживаю до цього часу. Я волiв займатися спортом. У школi в мене були проблеми зi здоров’ям, мене навiть звiльнили вiд урокiв не лише фiзкультури, а й працi. Але маючи перед собою приклад батька, я за кiлька рокiв позбувся того. В 9-му класi я пiдтягувався 37 разiв на перекладинi. I руку менi пережати вже нiхто у школi не мiг. Почав займатися боротьбою i був чемпiоном весь час. Та й пiзнiше ставав 10 разiв чемпiоном унiверситету з вiльної i класичної боротьби, був кандидатом у майстри спорту.

— А вашi знаменитi вуса вже тодi були?

— Скiльки себе пам’ятаю.

— I що, нi разу не голили?

— Нi разу.

ЛЬВIВ

— Золота медаль — це, звичайно, плюс. Але й анкета у вас була, на ті часи, м’яко кажучи, не з кращих. I все ж таки ви потрапили до Львiвського унiверситету.

— Я був переможцем рiзних олiмпiад i отримав запрошення вiд ректорату Львiвського унiверситету на факультет прикладної математики та механiки. Очевидно, не знали, кому посилають запрошення. Менi тодi бiльше хотiлося на iсторичний чи фiлологiчний. Та ж учителька математики, яку я згадував, сказала: «Василю, я тобi раджу йти на математичний. Там завше два додати два було чотири».

— Для батькiв i ваша золота медаль, i вступ до унiверситету були неабияким подарунком?

— Мати завше хотiла бачити мене освiченим. У нашiй сiм’ї книжку шанували завжди. Мати, я вже розповiдав, писала добрi вiршi. Її самоосвiта (а закiнчила вона лише чотири класи) дає можливiсть орiєнтуватися в багатьох речах. Вона першою читала книжки, якi я купував, а вже потiм давала їх менi й казала: «Ось це обов’язково прочитай». На

20 рокiв мати подарувала менi

50-томник Франка. I перша прочитала всi 50 томiв.

— А не стояла перед вами дилема: їхати чи не їхати? Батьки ж бiдували i, мабуть, сподiвалися, що ви зароблятимете на життя.

— Я заробляв на себе з 8-го класу. Одна з моїх перших професiй — трубоукладник гончарного дренажу, яку опанував на канiкулах у восьмому класi. Я працював у будiвельно-монтажному управлiннi чи просто розвантажував вантажi. Робота мене не лякала. А дилему вирiшила мати: «Йди, Василю, вчися далi. Ми собi якось раду дамо». Ви знаєте, я досi пам’ятаю, як вона мене проводжала взимку на обласну шкiльну олiмпiаду в Iвано-Франкiвськ. Треба було виїжджати о четвертiй ночi, щоби приїхати туди завчасно. Мати зранку прочистила стежку до дороги, вивела на дорогу, благословила, i я бачив сльози на її обличчi. Цей погляд супроводжує мене все життя.

— У вас математичний склад розуму. Це допомагає керувати мiстом?

— Знаєте, при будь-якiй роботi хоч який розум — коли вiн є — це вже добре.

— А писати вiршi?

— Принаймнi, не шкодить. Мiж математикою і поезiєю багато спiльного. Вони є квiнтесенцiєю — чи почуттiв, чи природи. I обоє не терплять зайвого. Це стиснута, гола правда.

— Добре, i як же вам вдалося захистити вашу «голу правду»?

— Непросто. Я закiнчив аспiрантуру, подав до захисту дисертацiю. Кафедра подала клопотання, аби мене залишили працювати викладачем. Але зовсiм iншi мiркування були у 1-го вiддiлу. Хтось вирiшив, що моє походження i наукова дiяльнiсть — речi несумiснi. Далi — бiльше. Серйознi проблеми почалися й у мого наукового керiвника, професора Мартиновича. Уявляєте, вченого зi свiтовим iм’ям пропiсочують на різноманітних парткомах, портрет його знiмають з iнститутської Дошки пошани. Я намагався зустрiтися з ректором, переконати його, що професор Мартинович нiчого не знав. Але ректор навiть не захотiв розмовляти зi мною.

— Ви працювали в багатьох місцях. Чи можете ви хоча б для себе визначити, праця на якiй роботi приносила найбiльше задоволення?

— З точки зору того, що вдалося зробити, найкраще менi працювалося все-таки в першi роки роботи у мiськрадi. А взагалi, менi будь-яка праця приносить задоволення. Навiть коли пiдробляв вантажником, мав хороший настрiй, коли роботу було зроблено.

— Вас можна назвати трудоголiком?

— Мабуть, так.

— А як же сiм’я? Невже їх влаштовує, що ви, наприклад, сьогоднi, в недiлю, сидите на роботi?

— Звичайно, нi. Але маю дуже добру, дуже мудру жiнку. Вона, до речi, теж народилася в Iнтi. Бачите, нашi батьки вiдсидiли по 10 рокiв, аби ми мали надiю на нормальне життя. А нам тепер потрiбно лише працювати. Це не найбiльша жертва.

СIМ’Я

— Отож, ви познайомилися з дружиною ще в дитинствi, в Iнтi?

— Нi, в Iнтi затоваришували нашi батьки. Потiм, пiсля звiльнення, сiм’я моєї майбутньої дружини часто навiдувалася до нас.

— Шлюб пiсля довгого знайомства передбачає добре взаєморозумiння людей...

— Знаєте, моя жінка — людина, на яку можна покластися. Вона мене розумiє i не ремствує, що не маю надто часу на сiм’ю. Коли я збирався поїхати на навчання до Києва в Академiю державного управлiння, у нас щойно народився син. Жiнка з матiр’ю провели своєрiдну «жiночу раду» i вирiшили: їдь. Я вчився рiк, приїжджав до Львова нечасто, дуже нечасто, а дружина з мамою-iнвалiдом удвох пiдняли дитину.

— Iм’я синовi вибирали самi?

— Та воно якось само по собi вийшло, довго не думали. Дiд Степан, то й сина назвали Степаном.

— А зі старшою дочкою як? Дається взнаки конфлiкт поколiнь?

— Дочка щойно закiнчила школу. До серйозних конфлiктiв не доходить. Iнодi вдвох із сином намагаються протистояти батьковi, вiдстоювати, так би мовити, свої права. Але це так, у дрiбницях.

— Отже, часу навiть на власну сiм’ю, як я зрозумiв, обмаль. Але це у буднi. А вiдпочиваєте хоч разом?

— Разом. Я дуже люблю нашi Карпати, тому всi останнi роки намагався всiєю сiм’єю вiдпочивати у Трускавцi. Робили пiшi походи, з наметом, вогнищем — все, як належить. А цього року бiльше двох тижнiв провели в Ялтi. День Конституцiї вiдсвяткували з 5-рiчним сином пiдкоренням Ай-Петрi. Пройшли 10 кiлометрiв угору. Гарна Ялта. Але вiдпочивати краще все-таки у Карпатах.

— Вiд Карпат i до батькiвського дому ближче. Часто навiдуєтесь? Я пригадую, у львiвськiй пресi промайнуло повiдомлення, що Василь Куйбiда у вiдпустку поїхав додому сiно косити.

— Було таке, перед самою Ялтою. Провiв кiлька днiв з косою в руках. Ранiш я справдi частенько їздив до батька. А зараз похвалитися не можу. Батько ще й нiколи не попросить допомоги, намагається все зробити сам. Якщо я попереджaю, що приїду провiдати та допомогти, то до мого приїзду все вже зроблено. Доводиться їхати без попередження.

ДРУЗI

— У мiського голови є чи, радше скажiмо, залишилися друзi?

— У мене дуже добрi друзi. В основному унiверситетськi. Ми разом вже багато рокiв. Багато було товаришiв старших — друзi мого батька ставали моїми друзями. У лiтературу мене, наприклад, ввiв вiдомий перекладач Григорiй Кочур, можу назвати цю людину своїм другом i вчителем. На жаль, багатьох з них уже немає.

— А на тих, що залишились, час у вас знаходиться?

— Вони друзi, тому й розумiють, що часу в мене немає. Я знаю, що вони прийдуть, коли менi буде важко.

— Можливо, не треба чекати, коли буде важко. Можливо, вони могли б допомогти уже зараз.

— Нiхто не зробить за тебе роботу, яку ти повинен зробити сам. I не можна навiть на найближчих перекладати власну вiдповiдальнiсть.

— А не важко весь тягар вiдповiдальностi нести самому?

— Мабуть, менi допомагає внутрiшнє вiдчуття, що те, що я роблю, — правильно. Я нiколи не дiлюся прикростями навiть з матiр’ю та дружиною. Нiколи не перекладаю своїх емоцiй на них. Краще вiзьму перечитаю якусь книжку з фiлософiї. Це повертає рiвновагу.

— Схоже, що, крiм фiлософiв, найближчi друзi для вас — дружина та мати.

— Мабуть, так. Зрештою, я живу з ними.

— До речi, про житло. Я знаю, що ви мешкаєте з сiм’єю у двокiмнатнiй квартирi в звичайному висотному будинку.

— До речi, це моя перша власна квартира — до того тинявся по гуртожитках. У мене були лише книжки. Друзi принесли меблi. Той принiс стiльцi, той — сервант. Так i поселився. А столи на кухнi й у кiмнатi, стелажi для книжок я зробив власними руками.

РАТУША

— У 90-му, коли на хвилi нацiонального вiдродження до мiської Ради прийшли новi люди, ви посiли вiдносно скромну посаду голови комiтету народного контролю. На наступних виборах, у 94-му, ви вже балотувалися на посаду мiського голови i перемогли. Апетит, так би мовити, прийшов пiд час їжi, чи амбiцiї до найвищого у мiстi крiсла у вас були уже вiсiм рокiв тому?

— Тодi я не мав амбiцiй i на голову КНК. Мене переконали, що я повинен ним стати. А вже працюючи у народному контролi, я на власнi очi переконався, наскiльки шкiдливою була стара система управлiння. Система просто перемелювала людей i ресурси, а нам викидала потрощенi нею жертви. Я бачив: те, що робиться, є зле, але не знав, як можна зробити iнакше. I тому склав із себе повноваження i поїхав знову варити гуртожитськi макарони до Києва. В Академiї державного управлiння зiбралося багато достойних людей, серед них i колишнi управлiнцi, яких теж цiкавило питання «як?». Дехто пройшов стажування при урядах рiзних держав. Словом, рiк в Академiї дав менi дуже багато, i я вважав, що можу запропонувати свої послуги громадi. Але i тодi, в 94-му, я теж не мав планiв на крiсло голови. Я збирався завершити докторську, а наступнi мої плани стосувалися, скажiмо так, не Львова. Але склалося так, що достатньо рiзнi полiтичнi сили, чи не вперше об’єднавшись, зiйшлися на моїй кандидатурi. А далi ви знаєте.

— Так, як i про те, що деякi з них потiм вiдмовилися пiдтримувати вас. Але джина вже було випущено на волю. Вас легко вивести з рiвноваги?

— По-рiзному буває. Я не маю права керуватися емоцiями. Але iнколи виривається. Слава Богу, не надто часто. А негативних емоцiй поза роботою у мене немає.

— Ви чи не перший на пам’ятi нинiшнього поколiння мiський голова, iмiдж якого продукується просто-таки на американському рiвнi. Передвиборний стрибок з парашутом, знiмки у пресі: Василь Куйбiда косить траву... Це ви самi придумуєте, чи працює команда iмiджмейкерiв?

— Знаєте, я ж недаремно вчився в Академiї. I «паблiк рiлейшн» нам викладали хорошi викладачi. Це звичайна професiональна робота. А траву косив — щоб допомогти батьковi, а не для газетних публiкацiй. Зрештою, як i все iнше.

— На Сходi, коли хочуть дiзнатися про людину, питають: «Де твоє серце?».

— Для мене робота надзвичайно багато важить. Я тут щодня з сьомої ранку до 10—11 вечора. У недiлю дозволяю собi прийти додому пiсля обiду. Але я справдi дуже люблю своїх дiтей, люблю спiлкуватися з сином, просто прийти додому, одягти боксерськi рукавицi i товктися з ним годину.

— То що, ваше серце розiрване навпiл?

— Просто в ньому, мабуть, вистачає мiсця й на роботу, й на сiм’ю. А взагалi, наше мiсто дуже ревниве i любить, щоб йому вiддавалися повнiстю.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Василь Куйбiда народився 8 травня 1958 року в мiстi Iнта (Республiка Комi, Росiя) в сiм’ї репресованих. Закiнчив факультет прикладної математики i механiки Львiвського державного унiверситету iменi Iвана Франка, аспiрантуру при iнженерно-будiвельному факультетi Львiвського полiтехнiчного iнституту, юридичний факультет Львiвського держунiверситету, Академiю державного управлiння i самоврядування при Кабiнетi Мiнiстрiв. Працював у Львiвському полiтехнiчному iнститутi, в iнститутi «Укрцивiльпроект». 1990 року як представник демократичних сил був обраний депутатом Львiвської мiськради. Цього ж року обраний головою комiтету народного контролю Львова. Василь Куйбiда — доктор фiлософiї, природничих наук, кандидат фiзико-математичних наук, автор понад 40 наукових праць в галузi математики, економiки, будiвництва, теорiї управлiння. Член-кореспондент Мiжнародної академiї управлiння, академiк Академiї будiвництва України, член правлiння Асоцiацiї мiст України, член координацiйної Ради з питань мiсцевого самоврядування при Президентовi України, голова української делегацiї у Конгресi мiсцевих i регiональних влад Європи. Захоплення — поезiя. Є членом Спiлки письменникiв, видав кiлька поетичних збiрок. Одружений. Має доньку i сина. 1994 року 60% львiв’ян пiдтримали його кандидатуру на виборах мiського голови. 1998 року вже три чвертi львiв’ян, що взяли участь у виборах, вiддали свiй голос за дiючого мера.
 

Розмову вів Юрiй ЛОБАН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ