Юрій ГРИГОРОВИЧ: «Я пішов iз Великого театру, не дозволивши себе загнуздати»

Голова журі Першого міжнародного конкурсу класичного танцю «Фуете «Артеку»-98», видатний хореограф ХХ століття, президент міжнародного союзу діячів хореографії Юрій Григорович прилетів до Криму з Японії, де очолював журі творчого змагання юних артистів балету країн Тихого океану. Веселі артеківські піонервожаті в сімферопольському аеропорту з метром розминулися і йому довелося діставатися до Гурзуфа самостійно. Заступник генерального директора «Артеку» Сергій Єрохін, побачивши Майстра, який виходить з таксі, був у відчаї. Але скромний, абсолютно позбавлений амбіцій Григорович у відповідь посміхнувся: «Бувають накладки...» І відразу ж взявся до справи — треба було готуватися до вечірнього перегляду конкурсантів.

Робота журі, як на кожному балетному конкурсі, була дуже напруженою: денний і вечірній перегляди, обговорення кожного учасника, які затягувалися до глибокої ночі, майстер-класи для конкурсантів, зустрічі з педагогами... І все ж Григоровичу вдалося викроїти з розписаного по хвилинах розпорядку кілька годин для ексклюзивного інтерв’ю газеті «День». Одразу скажу, інтерв’ю він давати ніколи не любив, а тепер взагалі уникає зустрічей з журналістами. Після того, як він пішов з Великого театру, балет якого Григорович очолював більш як 30 років, в жодних прес-конференціях і зустрічах він не бере участі. Вміє дуже ввічливо і коректно відмовитися.

Легенд і чуток навколо нього завжди було багато. Захоплення, панегірики, щирий захват самобутнім талантом і його балетмейстерськими шедеврами сусідили з докорами, критичними нападками, заздрісними обмовляннями. Однак усі — і його пристрасні шанувальники і не менш відчайдушні недоброзичливці — завжди розуміли, що без Григоровича неможливо уявити розвиток світового балету, та й, мабуть, всієї художньої культури останніх чотирьох десятиліть. А як сьогодні живе Юрій Григорович? Чим займається? Напевне, більше відпочиває, розмірковує про минуле, можливо, пише мемуари? З цього запитання й почалася наша розмова під шум прибою на березі Чорного моря.

— Хоч як це парадоксально, але жорсткий творчий ритм мого життя і балетмейстерської діяльності не тільки не змінився, а став набагато напруженішим і стрімкішим. Працюючи у Великому театрі, очолюючи його величезну балетну трупу з її численними щоденними проблемами, зарубіжними гастролями, прем’єрами, відновленнями, введеннями, я не мав можливості часто виїжджати на постановки в інші театри, доводилося відмовлятися від багатьох дуже принадних пропозицій. А тепер я вільний і запрошення надходять з усього світу. Можу із задоволенням сказати, що інтерес до моєї творчості не згас. Навпаки, сьогодні у світі дуже зріс «попит на Григоровича». Моя робота сьогодні розписана по днях, по годинах, навіть по хвилинах. Отож нудьгувати мені нема коли. У Мексиці найближчим часом починається робота над постановкою балету «Спартак» А. Хачатуряна. Звідти шлях лежить до Росії, у Краснодар, де в Театрі балету відбудеться прем’єра моєї нової редакції «Раймонди» А. Глазунова на замовлення французького імпресаріо, відтак лечу до Уфи на прем’єру моєї оновленої версії «Сплячої красуні» в Національному театрі опери та балету Башкортостану, на яку теж уже чекає зарубіжний імпресаріо.

Потім ненадовго до Москви і знову в дорогу — до Праги до одного з найкращих театрів Європи — Народної опери, де разом з Наталією Безсмертновою починаємо постановку «Лускунчика». І все це тільки впродовж вересня.

— Відомо, що у Великому театрі справи йдуть не дуже добре. Нещодавні гастролі московського балету в Санкт-Петербурзі на сцені Маріїнського театру викликали шквал критичного обурення. З’явилися чутки, що Григоровича хочуть повернути у Великий. А якби, справді, запропонували повернутися?

— Напевне відмовився б. Я віддав Великому майже 33 роки життя, як ніякий інший балетмейстер. Ці роки — найпрекрасніші і найплідніші в моїй творчості. Однак хочу розсіяти помилкову думку про те, що художній керівник і головний балетмейстер такого театру — повновладний господар свого колективу. Це не так: Великий — це придворний, урядовий театр, парадна вітальня Міністерства закордонних справ і господарів країни. Щовечора тут урядові делегації, президенти, прем’єр-міністри і королі. У всі справи постійно втручається високе начальство, диктує свої вимоги, а часом безцеремонно порушує творчий процес. Скільки сил забрали, наприклад, грубі спроби партійних чиновників загальмувати мою роботу над «Іваном Грозним» на музику С. Прокоф’єва, звинувачуючи мене в апології царизму. Заспокоїлися тільки тоді, коли через кілька місяців я поставив свого «Івана Грозного» на сцені паризького «Гранд-Опера», де вистава мала гучний успіх. Категорично забороняли ставити балет «Ромео і Джульетта» С. Прокоф’єва, оскільки в 40-ві роки його вже ставив у Великому театрі інший балетмейстер. Довелося запропонувати свою версію «Гранд-Опера» і тільки через рік після вельми успішної прем’єри в Парижі мою версію «Ромео і Джульетти» дозволили поставити в Москві, в театрі, де я, за твердженнями моїх опонентів, був монопольним господарем.

А скільки разів худрада не приймала постановки балету «Золотий вік» Д. Шостаковича. Особисто міністр культури Фурцева заборонила найдорожчу для мене роботу — нову редакцію балету «Лебедине озеро» П. Чайковського, яка вперше повністю відповідала задуму композитора... Втручалися в сучасні постановки, в інтерпретації класики, диктували, кого я можу запросити на постановку вистави, а кого ні. Багато видатних хореографів Європи і США, з якими я товаришував і дуже хотів, щоб вони поставили у Великому свої балети, так і не отримали запрошення від театру.

— А звинувачували в усьому Григоровича. Досі Майя Плісецька таврує тебе, що саме ти не пустив у Великий театр Сержа Лифаря, який хотів поставити для неї свій балет «Федра».

— Про це каже, на жаль, не тільки вона. І це відверта брехня. З Лифарем я дуже товаришував, він щиро любив мою сім’ю. І я, і Наталія Безсмертнова багато разів зустрічалися з ним у Парижі, були нагороджені всіма найвищими преміями і дипломами Французького інституту хореографії, який він очолював. Ще 1969 року, коли я очолив підготовку Першого московського міжнародного конкурсу артистів балету, мені вдалося наполягти, щоб Сержа запросили як почесного гостя. Він приїхав, був щасливий, приходив до нас з Наталією додому. Тільки мені сказав, що потай з’їздить на кілька днів на батьківщину, до Києва, на могили своїх батьків. Дуже високо оцінюючи його балети, я запросив Лифаря поставити у Великому театрі «Сюїту в білому» для Катерини Максимової і Володимира Васильєва і «Федру» для Майї Плісецької. Він з радістю погодився і ми разом пішли вирішувати це в міністерство культури СРСР. Міністр Фурцева прийняла нас привітно. Дякувала Сержу за те, що він подарував Росії безцінні речі і рукописи О. С. Пушкіна, і заявила, що підтримує мою пропозицію. А коли візит закінчився й окрилений Серж вийшов зі мною з величезного кабінету, пролунав різкий окрик міністерші, котра за фахом була ткалею: «Товаришу Григорович, затримайтеся!» Серж вийшов до приймальні, а я почув грубу лайку, схожу на лихослів’я візників: «Та як ви смієте! Хто вам дозволить запрошувати до нашого театру емігранта! Великий театр не ваша вотчина! Ви там нічого не вирішуєте! Ми можемо вас вигнати будь-якої хвилини!» Цей істеричний крик і зараз лунає у моїх вухах. І це мовилося на адресу діяча культури, увінчаного всіма найвищими званнями й нагородами, лауреата Державних і Ленінської премій, Героя Соціалістичної Праці. Ось справжнє обличчя господарів нашого мистецтва! Звісно, постановки Лифаря до репертуарного плану не включили, я отримав догану за самовільне рішення. Через це навіть хотів піти. Адже запрошень до кращих театри світу було безліч. Особливо після успіху постановки балету «Спартак» А. Хачатуряна. Але почуття гострої образи перемогло почуття величезної відповідальності за улюблену справу, за прекрасний колектив і за видатних, милих мені акторів. Хіба міг я їх кинути?

— Ти кажеш про Васильєва, Максимову, Плісецьку, Лієпу з такою теплотою й ніжністю, немов не вони обливали тебе жовчю, ганьбили тебе і в пресі, й на телебаченні.

— А що дозволяли собі артисти-комуністи на партійних зборах, куди мене, безпартійного, викликали на ідеологічну розправу? Саме вони, для котрих я вигадував їхні кращі ролі, скрізь і всюди кричали — розіпни його! Але ти знаєш, що я ніде й ніколи не сказав про них жодного поганого слова. Однак вони не вгамовувалися: Григорович — тиран, монополіст, ворог театру, його балети застаріли.

— Коли цього року Великому театру довелося їхати на відповідальні гастролі до Санкт-Петербурга, нове керівництво терміново включило до репертуару «застарілі», на його думку, балети «Спартак» і «Легенду про кохання». До речі, саме ці спектаклі найвище були оцінені критикою, яка різко негативно писала про нові постановки, зокрема про «Лебедине озеро» Васильєва. У сучасному світовому балетному мистецтві ти створив новий жанр, що ввійшов в історію ХХ століття як багатоплановий масштабний «великий балет Григоровича», жанр, в якому сформувалося кілька поколінь зірок, багато з яких, на жаль, про це забули. Ти завжди щедро давав можливість багатьом із твоїх опонентів танцювати в театрі не 20 років, як належить до пенсії артисту балету, а 30 і навіть більше.

— Балет — прекрасне, але дуже жорстоке мистецтво. Талановитому актору ледве за 40 років, він у розквіті, він повний сил, а йому треба йти. Його кращі ролі віддають молодим, ставлять нові балети на них. Це закон балетної сцени, однак із ним ніхто не хоче миритися, особливо великі артисти. На Заході, де давно існує контрактна система, цей процес проходить не так хворобливо. А у нас — ненависть і війна. Так сталося і в Великому, коли старіючі зірки вимушені були поступитися на сцені місцем молодим.

— Казали, що тебе прибрали із Великого всупереч неодноразовим страйкам балетної трупи, яка вимагала, щоб Григорович залишився художнім керівником балету.

— Це був щирий, наївний порив молоді, яка зв’язувала своє майбутнє з моїми балетами. Розмови, що мене «прибрали», сильно перебільшені. Я пішов сам, бо не міг миритися з войовничою байдужістю й байдужістю до мистецтва нового керівництва, не міг протистояти хаосу, безкультур’ю, відвертому цинізму. Вимагав умов для нормальної творчої роботи. Написав сім заяв про звільнення за власним бажанням. Останню підписали. Я пішов, не дозволивши себе загнуздати. За мною пішли великі майстри, котрі не мислили своє творче життя з іншим керівником.

— Чи правда, що ти відмовився від ювілейного вечора у Великому?

— Я відгукнувся на пропозицію відсвяткувати ювілей на сцені рідного Маріїнського театру, де 50 років тому розпочався мій шлях у балетне мистецтво. Тут я створив свої перші постановки. Санкт-Петербург — місто, де я народився, де народилися мої батьки — мама, дочка царського адмірала, італійця за національністю Альфреда Розая, і сестра знаменитого танцівника Маріїнського театру, співучня Вацлава Ніжинського, провідного актора паризьких «Російських сезонів» Георгія Розая; у родоводі мого батька переплелося російське дворянське та українське козацьке коріння. Адже один із моїх предків був соратником гетьмана Івана Мазепи, про що не раз казав мій прадід по батьківській лінії. Санкт-Петербург посідає у моєму серці особливе місце. Тут у мене дійсно було все вперше: перші вчителі з вулиці Россі, перші учнівські партії, перший театр, перші професійні ролі, перші хореографічні твори в операх і перші самостійні великі балети. Перша керівна посада — тут, перші зарубіжні гастролі, успіх і популярність — все звідси.

— Сподіваюся, тобі дорога й Москва, де твоя сім’я живе вже 34 роки. Скупий на похвали Дмитро Шостакович дуже влучно сказав: «Художнє життя Москви немислиме без Григоровича, його спектаклі — візитна картка нашої столиці, одна із вершин її культури». Незабутня Галина Уланова писала: «Григорович — це слава й гордість Москви та її Великого театру. Буваючи з театром у гастрольних поїздках по всьому світу, я знову переживаю славу Великого балету, приваблива сила й успіх якого пов’язані із спектаклями Григоровича».

— Москву я теж люблю, але тепер буваю там дуже рідко. Мені пощастило побувати майже в усіх столицях світу — в одних гастролював із театром чи із своєю молодіжною трупою «Григорович-балет», в інших — ставив спектаклі, очолював журі конкурсів і фестивалів. До Києва вперше приїхав у червні 1994 року на Перший міжнародний конкурс балету імені С. Лифаря й відразу ж закохався у це величаве місто-красень. Взагалі з Україною в мене пов’язано чимало дорогого. Тут мої друзі, тут моє коріння — українських дворян Григоровичів, котрі переїхали на початку минулого століття до Петербурга.

Із балетом українського композитора Дмитра Клебанова пов’язаний мій балетмейстерський дебют на сцені дитячого театру балету Ленінградського палацу культури ім. О. М. Горького. Тоді мені тільки виповнилося 20 років. Я гордий, що стояв біля витоків конкурсу ім. С. Лифаря й фестивалю «Серж Лифарь де ля данс» і що Україна повернула на батьківщину колись заборонене ім’я свого великого сина — видатного хореографа й танцівника. Радію, що лифарівський конкурс дістав великий резонанс у Європі і в усьому світі, що він набуває дедалі більшого авторитету. Це красномовно довів другий конкурс ім. С. Лифаря. Мені приємно, що отримав запрошення очолювати міжнародне журі й на третьому лифарівськом змаганні молодих артистів і хореографів.

Конкурс в «Артеку» чудово організований. Серед учасників — багато яскраво обдарованих дітей і молодих артистів. Особливо гарні вихованці київської Української академії танцю й передусім артистичні, музичні й віртуозні Наталія Домрачова і Віктор Іщук, котрі здобули золоті медалі. Думаю, що у цього конкурсу велике майбутнє і він згодом може перевершити відоме змагання у Варні на болгарському березі Чорного моря. Генеральна дирекція «Артеку» та Українська академія танцю, почесним президентом якої я є вже п’ятий рік, створюють Міжнародний центр розвитку хореографії, куди приїжджатимуть на фестивалі, конкурси, майстер-класи юні танцюристи й педагоги з усього світу. Мені запропонували очолити цей центр, і я з радістю погодився: адже необхідно підтримувати все, що пов’язано з майбутнім мистецтва танцю.

— Час сьогодні для розвитку мистецтва, на жаль, не дуже сприятливий, як у Росії, так і в Україні. Та й багато великих зарубіжних театрів теж переживають художню кризу...

— Думки про глибоку кризу або про прогрес у балетному мистецтві вельми відносні. Там, де немає значної художньої ідеї, що об’єднує акторську трупу, де не вироблено свій сценічний стиль, де все обмежується лише туманно сформульованими просвітницькими цілями, не допоможуть ні розкішні театральні будівлі, ні довершена техніка, ні великі субсидії. У світі сьогодні є не тільки кризові ситуації, а й чимало творчих прозрінь. Шкода, що в мистецтві все частіше відкритий комерційний цинізм і войовниче споживання розмивають духовне середовище, витісняють життєдайний зв’язок із культурною традицією. Прикро, що багато хто думає не про справу, не про професію, а прагне привернути до себе увагу, зробити щось неймовірне. Вражає якась незвичайна озлобленість, агресивність у людях театру, прагнення наче схопити шматок і втекти, боязнь, що як сьогодні свого не вхоплять, завтра взагалі нічого не отримають, тенденція розділяти всі погляди й думки на дві категорії: «мої» та «неправильні». Спокійного професійного почуття власної гідності взагалі наче не існує, замість нього — колосальні амбіції, нічим зазвичай не підкріплені. Японці точно помітили причину багатьох наших проблем: «Вона — в байдужості до того, чим займаєтесь». Особливо непокоїть мене те, що байдужість і розчарування опановують молодь. Майбутнє нашого мистецтва залежить від двох речей: від сміливої творчої волі молодих, від того, наскільки серйозно вони усвідомлюють свій зв’язок із вітчизняною і світовою культурою, й від того, наскільки щиро, зацікавлено всі ми допоможемо їм вистояти і створити професіонально бездоганні художні цінності.

№189 03.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»