Бабин Яр: два дні — два роки — двадцяте століття
Завтра виповнюється 63 роки від дня початку масового знищення в Бабиному Яру євреїв м. Києва. Східна мудрість свідчить, що в одній травинці можна побачити цілий світ. У кожній історичній події, як у магічному кристалі, міститься вся історія людства: його минуле, сьогодення і майбутнє. Деякі з них стають знаковими для багатьох поколінь, до них раз у раз повертається увага сучасників у спробах осмислити, увічнити або знищити саму пам'ять про них.
Одне з таких явищ — БАБИН ЯР.
28 вересня 1941 р. на вулицях Києва з'явився наказ трьома мовами: російською, українською та німецькою. «Наказується всім жидам міста Києва і околиць, — йшлося в ньому, — зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника — Доктерівській (коло кладовища).
Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше.
Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний.
Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».
Підпису під наказом не було. Як не було в місті Києві вулиці Доктерівської (була і є Дегтярівська, яка з 1939 р. носила назву вулиці Червоних командирів). А кладовища — Лук'янівське православне та Єврейське починалися — біля розвилки Мельникова і Лагерної (сучасної вулиці Дорогожицької).
Але, так чи інакше, наступного дня тисячі київських євреїв вирушили до Лук'янівської площі та звідси, від заводу ім. Артема, пішли у свій останній шлях. Проте до перехрестя Мельникова і Пугачова люди йшли вільно, і багато з тих, хто зрозумів усе раніше за інших, повернув і пішов додому. Назустріч чому: порятунку і життю або зраді і смерті? Але це було вже потім.
А поки за вул. Пугачова основна маса людей впиралася у дротяну загорожу, через яку час від часу виїжджали порожні підводи та забиті речами вантажівки. Люди звідти вже не виходили. Вони йшли до перших воріт Єврейського кладовища, а потім повертали ліворуч, на вулицю Кагатну (сучасну Сім'ї Хохлових). Там на великій поляні з високими деревами, де зараз розташоване нове Військове кладовище, була організована імпровізована канцелярія. Стояло кілька столів, за ними сиділи німецькі офіцери й відбирали у людей паспорти та цінності. Цінності складали в коробку, а документи кидали за спину у вогонь. Ліворуч складали речі. Київські поліцейські (місцеву поліцію сформували буквально напередодні) збирали їх та вантажили до машин. Верхній одяг веліли знімати.
Перехрестя Кагатної та Лагерної було оточено, за оточенням стояли місцеві жителі та спостерігали за тим, що відбувається. Час від часу хтось виштовхував у натовп дитину. Її одразу ховали за спинами. Німці вдавали, що не помічають.
Напівроздягнених людей розбивали на сотні та відправляли партіями далі по Лагерній. Йшли між Лук'янівським цивільним і старим Військовим кладовищами (на місці останнього зараз стоїть телевежа). За Військовим завертали праворуч. Там був вузький прохід між огорожею кладовища та південно-східним відрогом Бабиного Яру (зараз тут пролягає вулиця Оранжерейна). Вздовж проходу стояли німці з собаками і били всіх, хто йшов, кийками. Іншого шляху не було. Лагерна і путівець (нинішня вулиця Олени Теліги) також були оточені.
Виходили на великий майданчик (зараз тут кооперативні гаражі), дальній кінець якого був обмежений відрогом яру, що підходив до самої кладовищенської огорожі. Тут веліли роздягатися догола і потім через вимоїни в стінках яру спускатися донизу. Внизу чекали розстрільні команди. Їх було три, по троє, розташовані протягом майже півкілометра. Двоє вкладали людей долілиць, а третій стріляв з автомата в потилицю.
Вбивали цілий день, на ніч загнали тих, хто залишився, в гаражі танкового господарства (дві будівлі колишніх гаражів до сьогодні збереглися на розвилці Мельникова і Дорогожицької). З ранку 30-го почалося все спочатку з тією різницею, що людей тепер не вели прямо до яру, а заводили через великі ворота в гаражі, а звідти виводили партіями на розстріл. За два дні, за підрахунками самих катів, розстріляли 33771 людину. До вечора 30-го схили яру підірвали, а наступного дня привезли військовополонених із концтабору на Керосинній (нинішній Шолуденка), і вони розрівняли дно.
Так виник БАБИН ЯР.
Дивна і знакова ситуація: щоб відновити хід подій тих двох днів осені 1941 року, знадобилося понад 60 років. Бабин Яр знищували всі по черзі. У серпні 1943 р. німці загнали до яру кількасот в'язнів із Сирецького концтабору, розташованого навпроти, і примусили їх розкопувати та спалювати трупи. Незгорілі кістки товкли на камінні, просівали через сита в пошуках коштовностей і розсипали по всьому яру.
Через десять років після початку розстрілів остаточно знищити Бабин Яр спробувала вже Радянська влада. До нього почали закачувати пульпу з Петровських цегельних заводів. 13 березня 1961 р. хитку дамбу прорвало, і рідка багнюка хлинула на Куренівку, змітаючи людей, машини, будівлі... Це не завадило все ж таки засипати яр і прокласти через нього дорогу — продовження вулиці Мельникова, а на решті території розбити парк, — парк відпочинку Шевченківського району. Дякувати Богу, від ідеї створити тут величезний спортивно- розважальний комплекс відмовилися. Але кладовища: Єврейське, Караїмське і Татарське (Магометанське) тоді знищили. Дещо пізніше та ж доля спіткала старе Військове (дореволюційне Братське) кладовище — треба було будувати телевежу.
А від самого Бабиного Яру залишилися одні верхів'я — сім невеликих відрогів між вулицями Мельникова та Дорогожицькою. Вони проіснували до 1976 року, коли при спорудженні пам'ятника — «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру», як його офіційно називали, — чотири з них засипали. Якомусь пильному столоначальнику привиділася в них Менора — єврейський семисвічник.
Знову взялися за Бабин Яр вже в незалежній Україні. 1999 року міська влада відкрила тут, на розі Мельникова й Олени Теліги, станцію метро «Дорогожичи». А ще через два роки нічтоже сумняшеся відвели ділянку на розі Мельникова й Оранжерейної під будівництво єврейського громадсько-культурного центру «Спадщина».
Цей момент став переломним у новітній історії Бабиного Яру. Бо проти цього блюзнірства виступила вся громадськість: євреї й українці, росіяни, роми, поляки, німці... У 2003 р. на хвилі протесту було створено Громадський комітет з увічнення пам'яті жертв Бабиного Яру — Комітет «Бабин Яр». Очолили його найвідоміші в Україні люди: Семен Глузман, Іван Дзюба і Мирослав Попович. Метою своєї діяльності Комітет поставив створення в Бабиному Яру історико-меморіального заповідника і національного меморіалу, а також відкриття музею Бабиного Яру. І першим кроком на цьому шляху мало стати відновлення історичної правди про всі трагічні події, пов'язані з цим місцем.
Бо знищили не лише сам Бабин Яр. Знищували й пам'ять про нього. Радянська влада спочатку просто намагалася замовчувати історію, потім, коли громадське поминання стало відкритим і злилося з широким дисидентським рухом, було зроблено спробу замазати трагедію, зробити її жертви безіменними, вписати її в загальний героїчний міф про Велику Вітчизняну війну.
Дев'яності роки, доба гласності та незалежності, не принесли правди. Замість одного офіційного міфу виникло багато окремих маленьких міфів. Згідно з одним із них, розстріл євреїв відбувався за колишнім Єврейським кладовищем. Там і поставили Менору. Згідно з іншим, розстрілювали в засипаному нині відрогу, що проходив під сучасною вулицею О. Теліги, а сам Бабин Яр взагалі починався за станцією метро «Дорогожичи». Згідно з третім, євреїв узагалі не розстрілювали в Бабиному Яру, а лежать тут тіла жертв Голодомору і репресій 1920 — 30-х років. І багато інших, добросовісних помилок і зловмисних фальсифікацій було пов'язано з цими подіями.
Тому настав час звернутися до архівів. І коли правда почала викристалізовуватися з-під сутінку минулих десятиріч, стало зрозуміло, що Бабин Яр — це набагато більше, ніж просто два дні масових розстрілів євреїв м. Києва.
По-перше, тому, що розстрілювати євреїв почали ще 27 вересня 1941 р. Це були заручники, страчені після вибуху Хрещатику, та військовополонені з концтабору на стадіоні «Зеніт». І закінчили знищення євреїв набагато пізніше — на початку або навіть у середині листопада.
А ще раніше, фактично наступного дня після вступу 19 вересня 1941 р. німців до Києва, тут на підставі сумнозвісного «Наказу про комісарів» уже розстрілювали армійських політпрацівників, які потрапили в полон. І після закінчення знищення євреїв, усі два роки німецької окупації, Бабин Яр залишався місцем регулярних розстрілів: вбивали комуністів, підпільників, ромів, українських націоналістів, психічно хворих, заручників, в'язнів Сирецького концтабору. Останніми жертвами стали місцеві жителі, які не виконали наказ окупантів про евакуацію Києва.
Загалом тільки за офіційними радянськими підрахунками в Бабиному Яру на величезній території від вулиці Дорогожицької й далеко за станцію метро «Дорогожичи», у протитанковому рові (його прорили від огорожі Лук'янівського кладовища вздовж сучасної вулиці Дорогожицької за нинішню вулицю О. Теліги), в ямах навколо Сирецького концтабору, на самому Лук'янівському кладовищі та в лісі біля лікарні ім. Павлова було зарито і здебільшого потім спалено понад 126 тисяч трупів.
По-друге, історія Бабиного Яру — це не просто розстріли. Це й весь окупаційний режим, встановлений фашистами в Києві з його системою каральних органів і концентраційних таборів. Це й спроби місцевого самоврядування зайняти свою нішу між окупантами та населенням. Це й самі кияни, які виживали хто як міг, які щиро вітали визволення від ненависного радянського режиму і дуже скоро розуміли, що новий режим нічим не кращий. Кияни, яких розстрілювали в Бабиному Яру, і які рятували тих, кого мали розстріляти. І ті, хто сам розстрілював і видавав на розстріл, бо були й такі, хоча перших було в десятки, сотні разів більше.
По-третє, Бабин Яр — це не лише окупація. Це всесвітня боротьба ідеологій, що стикнулися на землі України в ХХ столітті. Ідеології радянської, що кинула все під ноги ідеї класової боротьби. Ідеології нацистської, що зневажила всі людські закони в ім'я расової чистоти. І ідеології націоналістичної, що не щадила ані своїх противників, ані прибічників заради національного самовизначення. У всіх них була одна спільна риса: головною для них була держава, а окрема людина була нічого не варта.
І, нарешті, Бабин Яр — це пам'ять. Пам'ять про війну, про її жертви, її бруд, кров і нелюдськість. Пам'ять, яку знищували, як раніше знищували людей, і яка пробивалася крізь заборони і брехню, як люди виривалися з пекла смерті, щоб розповісти правду живим і вшанувати мертвих.
БАБИН ЯР — один із найстрашніших символів в українській історії минулого століття — можливо, має стати одним із символів примирення й національного єднання в новій, незалежній Україні.
Сьогодні в «Українському домі» пройде презентація видання «Бабин Яр: людина, влада, історія. Документи та матеріали». Цього року вийшла перша книжка, присвячена хронології подій та історичній топографії Бабиного Яра. Укладачі збірника, історики — завідувач відділом Бабиного Яру Музею історії м. Києва Тетяна Євстаф'єва і відповідальний секретар Комітету «Бабин Яр» Віталій Нахманович. Саме видання стало результатом співпраці цілої низки громадських, наукових і державних організацій: Громадського комітету з увічнення пам'яті жертв Бабиного Яру, Державного комітету у справах національностей та міграції, Державного комітету архівів України, Служби безпеки України, Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, Музею історії м. Києва, Українського центру вивчення історії Голокосту.
