«Єдність Церкви — от що важливо!»

Упродовж кількох останніх місяців до Української православної церкви прикута особлива увага. За коментарями до подій, що там відбуваються, «День» звернувся до архієпископа Переяслав-Хмельницького і Вишневського, керівника Відділу зовнішньо-церковних зв’язків УПЦ, секретаря Митрополита Володимира Олександра (ДРАБИНКА). Не тільки через те, що він — права рука Блаженнійшого, а передусім тому, що владика, сказати б, доволі нестандартний. Це — молода людина сучасного християнського мислення, недогматична і відносно відкрита у порівнянні з іншими архієреями цієї Церкви.

— В УПЦ розгорнулася боротьба за престол. Це годі приховати. У цій боротьбі загострилося протистояння між прихильниками самоврядування і адептами посилення зв’язків із РПЦ.

— Не можу щось сказати у відповідь, оскільки не є претендентом у боротьбі за престол. Основне завдання, яке поклав на мене Священний Синод — лікування і догляд нашого Предстоятеля.

— І як Митрополит Володимир почувається?

— Слава Богу, завдяки проведеній операції його здоров’я потроху поліпшується. Зрозуміло, передбачається тривалий реабілітаційний період. Однак ми віримо, що буде краще. Вже краще, ніж було.

— В одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю ваш єпископ Черкаський і Канівський Софроній (ДМИТРУК) зазначив, що статус самоврядної церкви з правами широкої автономії, що має УПЦ, нині не відповідає ні історичним передумовам, ні сучасним реаліям. А ви як вважаєте? Відомо, що вас, владико, зараховують до так званого проукраїнського крила.

— Той статус, який завдяки зваженій зовнішній і внутрішній політиці Митрополита Володимира на сьогодні має Українська православна церква, цілком достатній. Очевидно, всередині УПЦ існують розбіжності в поглядах на її минуле і майбутнє. І для того, щоб уникнути дисбалансу, треба цю політику Блаженнійшого підтримувати й надалі. Єдність Церкви — от що важливо!

Наступне. Не знаю, до якого крила мене зараховують, скажу тільки те, що я — українець. Люблю свою землю, свою державу, свій народ та свою Церкву і хочу, щоб у ній не було розбрату. Так мене навчили батьки, Блаженнійший та сьогодення.

— Законопроект №9660 про можливу передачу національних святинь Києво-Печерської та Почаївської лавр у власність УПЦ викликав бурхливу реакцію в суспільстві. Прокоментуйте, будь ласка, ситуацію.

— Напевно, її мають коментувати ті, кому повинні бути передані святині. Реституція — це закон.

Вірю, що цей законопроект буде ухвалено і при передачі святинь буде укладено договори з відповідними державними установами щодо зобов’язань УПЦ відносно Києво-Печерської та Почаївської лавр, а також щодо вірних інших релігійних конфесій. Хотілося б, щоб наше ставлення до них було толерантним і адекватним. Одним словом, треба зробити так, як це є у цивілізованих — православних чи католицьких — країнах, де буваємо з паломницькими поїздками.

— Останнім часом між УПЦ та УГКЦ налагоджуються контакти: ваші представники були присутні на інтронізації Блаженнійшого Святослава (ШЕВЧУКА), архієпископ Полтавський і Миргородський Филип (ОСАДЧЕНКО) на запрошення Предстоятеля греко-католиків брав участь у відкритті української ялинки у Ватикані... Це нова сторінка з приходом нового глави?

— Я знайомий із Блаженнійшим Святославом. Він справляє дуже приємне враження.

Не сказав би, що це — нова сторінка, оскільки у Блаженнійшого Митрополита Володимира були зустрічі з Блаженнійшим Любомиром. Такі ж зустрічі є з теперішнім главою УГКЦ. У нас багато спільних тем для розмов, адже живемо в одній державі, на одній землі і маємо ті ж самі проблеми. І коли як християни їх починаємо вирішувати спільно, це вдається краще, ніж поодинці. Є також стосунки на місцевому рівні, тобто між нашими громадами, які, живучи в тому чи іншому місті/містечку/селі, проводять певну соціальну роботу. Але вони є ситуативними. Так, багато спільного між нами, але існує немало проблем, які ще треба подолати і які перешкоджають подальшій співпраці.

— А як стосунки з православними Київського патріархату?

— На сьогодні ніяких стосунків немає, окрім того, що знаємо один одного.

— Цікаво було спостерігати, як після однієї «екуменічної» прес-конференції єпископ УПЦ КП Євстратій (ЗОРЯ) чекав на прес-секретаря Митрополита Володимира отця Георгія КОВАЛЕНКА і потім вони разом пішли до виходу.

— Це професійні відносини речників двох різних конфесій. А якщо говорити про загальний вимір, то підготовку до діалогу, яку було розпочато, заморожено. На те були певні причини. Але суб’єктивно мені б хотілося, щоби все-таки в нашій державі проводився міжконфесійний діалог.

— З якими викликами найчастіше зустрічається УПЦ?

— Із секуляризацією. Із байдужістю до ближнього. На жаль, не маємо можливості всебічної реалізації того, до чого покликані. Зокрема, до виконання другої Христової заповіді «Возлюби ближнього свого...». На практиці це означає: відвідати ув’язнених, утішити тяжкохворих, допомогти сиротам, нагодувати голодних... Щоб мати християнську державу, ми повинні виховувати в християнському дусі дітей ще змалечку. І тоді з них виростуть добрі християни і відповідальні громадяни, хоч якими б були їхні пізніші релігійні вподобання. А для того, щоб вони обрали православ’я, ми маємо навчати їх своїм прикладом. Звісно, я як православний єпископ бажав би, щоби всі були православними. Однак, зважаючи на реалії життя, хотів би, щоб усі були якщо не добрими християнами, то, принаймні, людьми.

— Владико Олександре, правду кажучи, ви руйнуєте усталений образ православного єпископа: молодий, доволі демократичний та оптимістичний; любите подорожі і захоплюєтесь фотографією... Вам притаманне радісне відчуття Бога?

— Так. Я відчуваю світ по-своєму. Я його бачу крізь призму свого фотоапарата — через талант, наданий мені Богом.

Перші слова, які Ісус Христос промовив після воскресіння: «Радійте! Ще раз кажу: радійте!» і «Мир вам!». Не треба малювати похмурого «середньовічного» Бога. Просто треба любити Його. І Він віддячить тим же. «Я є любов!» — сказав Господь. Блаженнійший митрополит Володимир завжди мене навчав, що християнство — це релігія радості. Про це він не раз повторював у своїх проповідях. Віримо ж, що коли відійдемо, матимемо вічне життя із Всевишнім. Є така хороша приповідка: хіба можна молитися про дощ без парасолі... Інакше кажучи, якщо ми віримо, тож маємо радіти.

— А чого ви ще навчилися у Блаженнійшого?

— Сподіваюся, людяності.