Місця поховання можуть багато розповісти про живих

Людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Традиції доглядати за могилами рідних і близьких — одні з найсакральніших, найлюдяніших та найзмістовніших з усіх існуючих. Наші предки вважали, що рід нас захищає, допомагає, керує нашими вчинками— аби ми виконували свою місію в житті і не збивалися з дороги. В місцях спокою, біля могил ми задумуємося, що ми — тільки частина великого дерева роду, видима частина.

Тому показником розвитку, гуманності та зрілості суспільства, окрім ставлення до людей похилого віку та тварин, є й ставлення громадян до пам’яті померлих. А про це красномовно говорять наші цвинтарі — їхній вигляд, облаштованість, те, як ведеться догляд за могилами, зрештою, можливість замовити ритуальні послуги та ціни на них. Бо одна справа, коли з цвинтаря роблять музей-некрополь, як у Львові — щоб люди мали можливість і в таких місцях пізнавати і рости духовно, — інша справа, коли практично на могилах будують шашличні (і такі є випадки в Україні). І одне, і інше — з дозволу місцевої влади.

На жаль, у більшості випадків влада згадує про кладовища та виділяє на їхні потреби кошти перед Великоднем, а мала б вестися ціленаправлена політика і надання ритуальних послуг, і догляду за територіями. Питання облаштування кладовищ і все, що пов’язане з ритуальними послугами, нині є актуальними практично для всієї України, особливо — у великих містах як то Київ. За інформацією першого заступника голови Київської міської державної адміністрації Олександра Мазурчака, нині у Києві налічується 29 кладовищ, проте відкрито з них тільки одне. Решта є напівзакритими, на яких ховають тільки ветеранів війни або людей, які мають заслуги перед державою або містом. У зв’язку з нестачею землі для поховання, в місті почалося різке зростання корупції у сфері ритуальних послуг, і зростання цін на ці послуги. За його інформацією, у Києві залишилися можливості для поховання померлих на 1,5—2 роки.

Аби якось зберегти контроль над ситуацією, управління ритуальних послуг Київської міської держадміністрації планує створити електронну базу місць поховань на міських кладовищах та відкрити Похоронний дім, який надаватиме ритуальні послуги. «Ми розробляємо пропозиція зі створення Похоронного дому. Його планується створити на площах адміністративної будівлі, що споруджується на території меморіалу «Лук’янівський заповідник» і на базі ритуальної служби Спецкомбінату. Будівля Похоронного дому дасть можливість зосередити в одному місці за принципом «єдиного вікна» служби, які будуть проводити оформлення захоронень, надавати ритуальні послуги, пропонувати ритуальну атрибутику. Ми повністю склали електронну базу захоронень. В подальшому — це електронний паспорт з метою, зокрема, унеможливлення зловживань, з якими ми зіштовхуємось при підзахороненні «, — повідомив начальник управління ритуальних послуг КМДА Борис Фролов. Разом із тим, голова КМДА Олександр Попов уже дав доручення виділити 1 мільйон гривень для забезпечення благоустрою київських кладовищ і могил учасників Великої вітчизняної війни.

ФІЛОСОФСЬКА ТРАДИЦІЯ ПРОГУЛЮВАТИСЬ ЦВИНТАРЕМ БЕРЕ ПОЧАТОК ЗІ ЛЬВОВА

Найвідомішим і найстарішим у Львові є Личаківський некрополь. Як розповів «Дню» директор музею-заповідника, кладовище офіційно відкрили 1786 року. Назвали за місцевістю, на який розташувалося. Відразу після відкриття кладовище стало елітним. Ховали тут відомих політиків, діячів культури, духовенство, військових, вищих урядовців та багатих купців міста, що стало столицею королівства Галичина і Галицько-Волинського князівства (Lodomerija).

Минули століття, але й досі не з’ясовано, чому відомі люди надавали перевагу при похованнях саме території з назвою «Личаків», вкладаючи шалені кошти у пам’ятники і перетворюючи цвинтар на музей-некрополь. Багато хто будував собі надгробні пам’ятники ще за життя, зокрема вірменський архієпископ Самвель Кирил Стефанович, який, маючи 75 років, спорудив кам’яну постать на смертному ложі і потім 28 років її доглядав (помер у віці 104-х років).

1856 року за дорученням Львівського магістрату один із найкращих садівників К. Бауер спланував на цвинтарі алеї та доріжки, надавши йому ознак розкішного парку. Відтоді місцева публіка мала звичку приходити сюди на прогулянки (Личаків став у Львові другим місцем після Стрийського парку за числом відвідувачів). «Така традиція справді існувала! — розповідає завідувач наукового відділу «Личакова» Михайло Нагай. — Причому левову частку охочих прогулятися між могилами становили не родичі померлих і навіть не туристи. Це були пересічні городяни, які не тільки самі приходили сюди — на прогулянку, а й приводили гостей!». На думку Ігоря Гавришкевича, саме Личаківський цвинтар узвичаїв прогулянки цвинтарем, «а в Європі така традиція з’явилася значно пізніше».

Надгробки на Личакові створювали у різні часи Гартман Вітнер, брати Шімзери, Паріс Філіппі, Павло Евтельє, Абель Марія Пер’є, Генрік Пер’є, Юліан Марковський, Григорій Кузневич та інші. А кілька останніх десятиліть тут працювали Євген Дзиндра, Еммануїл Мисько, Лука Біганич, Яків Чайка, Теодозія Бриж, Михайло Посікіра, Дмитро Крвавич, Ярослав Скакун... Усього ж на Личакові понад 300 тисяч поховань, розкиданих на 42-х гектарах. Тут поховані Іван Франко, Маркіян Шашкевич, примадонна європейської опери Соломія Крушельницька, композитори Станіслав Людкевич та Анатолій Кос-Анатольський, історик Іван Крип’якевич, художник Олекса Новаківський... Є гробівець Віктюків, де спочивають батько і мама московського режисера. Знайшли на «Личакові» останній притулок композитори Володимир Івасюк та Ігор Білозір, журналіст Олександр Кривенко, співак Іван Мацялко, тележурналіст Неоніла Братунь-Шпаківська, історики Ярослав Дашкевич та Ярослав Ісаєвич...

Щороку Личаківський цвинтар відвідують понад 100 тисяч людей — про гостей Львова. Щодо львів’ян — родичів померлих, то, за словами Ігоря Гавришкевича, багатьох він знає в обличчя, бо приходять до могил мало не щодня: «І це не стосується тільки тих, хто має недавно померлих, — принаймні раз на тиждень навідуються й до тих, що пішли у засвіти дуже давно». Та й загалом, на думку директора цвинтаря, збереження пам’яті є святим поняттям для мешканців Західної України. А особливо багато людей на цвинтарі у поминальні дні — на Зелені свята та 1 листопада, яке є для галичан Днем всіх святих — чистої і світлої пам’яті померлих. До слова, у поминальні дні адміністрація цвинтаря дбає про те, щоби були покладені квіти на могили відомих людей, а лампадки запалюють на всіх могилах. Цвинтар доглянутий. Для тих, хто з різних причин не може відвідувати рідні могили, адміністрація кладовища пропонує укласти довгострокові (на двадцять років) угоди на догляд.

Допомагає Личакову й Міжнародний волонтерський рух — приводять до ладу гробівці та прилеглу територію добровольці з усього світу. Також на цвинтарі вже три роки поспіль працюють польські і львівські реставратори, які за кошт міністерства культури Польщі відновили 16 надгробків. «І це дуже якісна робота», — наголошує І. Гавришкевич.

До послуг відвідувачів — електромобіль. Для туристів — це платна послуга, для літніх львів’ян, а особливо тих, чиї родичі поховані вглибині кладовища, проїзд до могилки безкоштовний.

Для якісного обслуговування туристів у музеї-заповіднику «Личаківський цвинтар» створено науковий відділ. Причому відвідувачам пропонують не тільки денні, а й нічні екскурсії, на які, хоч як це дивно, зголошується досить багато людей.

ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ ЕЛІТУ ХОВАЮТЬ НА ЗАДВІРКАХ АВТОМИЙОК

Запорізьке кладовище, розташоване на південній околиці Дніпропетровська, нерідко порівнюють із відомими столичними некрополями. Тут, починаючи з брежнєвських часів, вічний спочинок знайшли багато представників дніпропетровської номенклатури, герої війни та праці, керівники промисловості, академіки і конструктори, видатні артисти і спортсмени. Незважаючи на те, що елітне кладовище уже закрите і нагадує старовинний парк, там і нині в особливих випадках ховають відомих людей. Дніпропетровці пам’ятають, як наприкінці 1990-х тут прощалися з легендарним директором «Південмашу» Олександром Макаровим. За труною патріарха вітчизняного ракетобудування йшли керівники України на чолі з президентом Кучмою. На центральній алеї, що починається біля входу на кладовище, поховані люди, які створювали славу Дніпропетровська. Щоправда, місце їхнього спочинку останнім часом має вже надто непривабливий вигляд. За потурання міських властей підступи до кладовища перетворилися на масштабне будівництво комерційних об’єктів. Тепер вхід до нього прикрашають мийки, заправки, хімчистки, майстерні автосервісу і навіть кафе-шашлична.

Протягом багатьох років біля воріт Запорізького кладовища, які обрамовані античними колонами, можна було прочитати вислів класика про те, що повага до «батьківських домовин» — показник людської культури. Сьогодні цю табличку прибрали геть з очей, мабуть, щоб не бентежила. А почалося все з того, що десятиліття тому заповзятливі ділки вподобали... цвинтарну зупинку. Цегельну будівлю з навісом від дощу переобладнали на торговельну точку. Незабаром цілодобовий намет уподобали пияки і кримінальні елементи. Після того, як біля кладовищенських воріт з’явилися столики і лавки, популярне кафе отримало в народі назву «Хрести». Через деякий час його господарі звели капітальну будівлю і високий паркан з червоної цеглини. Із-за нього чулися нетверезі голоси, гучна музика та передзвін гральних автоматів. Незабаром біля «веселого» кафе на узбіччі Запорізького шосе почали зупинятися машини, що спричинило появу автосервісу. Водіям пропонувався цілий набір послуг — від заправки і заміни масла до регулювання коліс і миття машин. Для будівництва першої автомийки потрібно було частково розібрати кладовищенську стіну. Проте це був лише початок — незабаром стіну знесли зовсім. Уздовж шосе вирубали десятки дерев, а екскаватори і бульдозери почали рити величезні рови й котловани. Все літо над Запорізьким шосе та житловими будинками, що височіють поряд, стояли хмари кладовищенського пилу. Прибульців анітрохи не бентежило сусідство могил і пам’ятників, хоча роботи велися в санітарно-захисній зоні. На обурені розпити городян районні чиновники лише знизували плечима, даючи зрозуміти, що питання про будівництво вирішене нагорі. Мер міста Іван Куличенко пояснив, що спорудження об’єктів автосервісу повинне прикрасити в’їзд до Дніпропетровська, оскільки архітектори визнали його «неестетичним». Крім того, Іван Іванович не бачить нічого поганого в тому, щоб транзитний транспорт заїжджав у місто помитим. Утім, сам в’їзд до Дніпропетровська і символічний знак із двома орденами, знаходяться за кілометр до кладовища. Незважаючи на масштабність проекту, міський голова не зміг пригадати його деталей, як і того, кому віддали під забудову кладовищенську землю.

На амнезію з приводу Запорізького кладовища страждають і депутати Дніпропетровської міськради, без рішення яких не обходиться жодне землевідведення або оренда. Невиразно пригадує сам проект будівництва автомийок лише колишній голова постійної комісії з питань ЖКХ, комуніст Сергій Воробйов. Однак і він не може чітко сказати, хто з його колег лобіював у депутатських кулуарах оригінальну ідею кладовищенського будівництва. Внести деяку ясність допоміг журналістський запит у земельне управління міськради. З виданої довідки виходить, що земля біля кладовища надавалася в оренду двома ділянками по 0,5 і 0,4 гектара — зліва і праворуч від центрального входу. Договори на оренду укладалися двічі, але в липні 2010 року їхній термін закінчився. Ділянку уподобала фірма, що зареєстрована в квартирі житлового будинку в центрі Дніпропетровська, а її назва ні про що не говорить. У довідці йдеться про те, що один із наділів наданий «для проектування і будівництва будови комерційно-побутового призначення», другий — взагалі для зведення «частини будівлі». Що і до чого добудовуватиметься — зрозуміти складно. Але звертає на себе увагу той факт, що, за даними земельного управління, «жодних інших рішень про передачу земельних ділянок не приймалося». Те ж саме змогли підтвердити і в ГоловАПУ, де знайшли лише два погоджених проекти будівництва. Виходить, що все інше з’явилося самочинно, хоча біля кладовищенських воріт багато років поспіль миють і ремонтують машини, торгують спиртним і смажать шашлики.

Взагалі все, що коїться довкола кладовищ Дніпропетровська, — не може не дивувати. Відомо, що в місті налічується 49 офіційних місць поховання, але з них діють лише сім. Незважаючи на це, розповідає головний інженер КП «Ритуальна служба» Дніпропетровської міськради Віктор Оліферов, закриті кладовища продовжують використовувати представники приватного бізнесу. За офіційними даними, щорік у мільйонному Дніпропетровську вмирає близько 15 тисяч жителів, але лише для третини з них знаходиться місце вічного спочинку з дотриманням всіх формальностей. Сьогодні навіть міліції важко встановити місце поховання тієї чи іншої людини. П’ять років тому міська влада нарешті опам’яталася і вирішила відновити власну ритуальну службу. Колишнє комунальне підприємство в епоху «прихватизації» перейшло в родинний бізнес одного з обласних чиновників разом із технікою і будівлями. Крім того, в місті діє близько сотні похоронних фірм, адже цей бізнес дає непоганий прибуток. Комунальники стверджують, що на багатьох кладовищах Дніпропетровська панує справжнє «беззаконня». Родичі покійних запросто можуть виявити на звичному місці чужу могилу. Через відсутність охорони крадуть металеві хрести й огорожі, а також гранітні пам’ятники, які шліфують і знову продають іншим клієнтам. За збереження могил практично ніхто не відповідає, а всі спроби ввести комп’ютерний облік або видачу свідоцтв на поховання зустрічають потужний опір. Ділові люди давно зрозуміли, що земля на кладовищах — не проста, а золота. До того ж кладовищенські території та їхні межі — поняття відносне, особливо, якщо вони не внесені до земельного кадастру. Керівники КП «Ритуальна служба» вважають, що в такій обстановці багато місць погребіння безпосередньо загрожують здоров’ю і безпеці живих людей. Перш за все, ті, що розташовані біля водозаборів або в яких відчутний вплив ѓрунтових вод. Проблема може виникнути і штучно, якщо на кладовищі або поряд з ним розташовані підприємства, які у великих кількостях споживають і відводять воду, — наприклад, автомийки. Подібна ідея і на думку не спаде де-небудь у цивілізованій країні, але тільки не в Україні.

Тим часом спроба отримати інформацію в міській санепідемстанції привела до цікавих результатів. У відповідь на запит працівники СЕС дали бадьорий висновок про те, що розміщення на території санітарно-захисної зони підприємств обслуговування і торгівлі «не є порушенням вимог санітарних правил». За їхніми даними, проектна документація на будівництво «об’єктів громадського призначення» уздовж Запорізького шосе й у районі кладовища свого часу була погоджена з санітарними органами. Загалом, у районі кладовища нічого тривожного не спостерігається. «На автомийці ЧП Калашникова згідно з проектом передбачений обіговий цикл водопостачання, повідомляється в документі. — Мийка ТОВ «Едельвейс» має водонепроникну ємкість, вода з якої вивозиться за договором із ЗАТ «Дніпрокомунтранс». Фактів потрапляння стічних вод у могили і водогінну мережу не встановлено». Проте, така заява була переконливою лише на перший погляд. Адже підтвердити цю інформацію документально санітарні лікарі так не змогли. Самі комунальники, почувши про те, що вони вивозять цистернами воду з автомийки, спочатку дуже здивувалися. Та й відповідний договір, наданий ТОВ «Едельвейс», мав досить дивний вигляд. Виходило так, що за дев’ять місяців машина з цистерною від «Дніпрокомунтранс», судячи зі сплаченої суми, повинна була зробити всього... дві ходки. Санітарні лікарі так і не змогли отримати акти виконаних робіт і обмежилися усними поясненнями. Крім того, жодних документів їм не надали на автомийці ЧП Калашникова, і така безпорадність СЕС просто приголомшує. Так чи інакше, але переконливої картини санітарного благополуччя побачити на ділі не вдалося. Щоправда, співробітники СЕС пообіцяли навести лад і навіть звернутися в міліцію, але в це мало віриться. Тим паче, що кількість автомийок біля кладовища, судячи з усього, лише збільшуватиметься.

Тим часом, увага до роботи подібних об’єктів біля Запорізького кладовища і на житловому масиві «Тополя» повинна бути просто винятковою. Тринадцять років тому цей мікрорайон прогримів на всю Україну та за її межами. Тоді, через злочинне недбальство комунальних служб, під землю несподівано провалився дев’ятиповерховий житловий будинок, а потім школа і дитячий садок. Надалі з’ясувалося, що під ними утворився гігантський плавун. Лесовий ѓрунт, на якому стоїть житловий масив, перетворився на місиво грязюки в результаті регулярного підтоплення з дірявих комунікацій — водогону, каналізації і тепломережі. Втім, як стверджують фахівці, до аналогічних наслідків можуть призвести й автомийки, якщо жорстко не контролювати подачу і відведення використаної води. Чи варто говорити, що зведення подібних об’єктів, окрім технічних і санітарних проблем, має ще і морально-етичний аспект, який ігнорується в дніпропетровській мерії. Адже на Запорізькому кладовищі лежать хоч і бувші, але ж співвітчизники, що мають немало заслуг перед рідним містом і країною. Свого часу, завдяки енергії директора заводу «Південмаш» Олександра Макарова в Дніпропетровську були побудовані Льодовий палац, стадіон «Метеор», Театр опери і балету, а також цілі житлові мікрорайони. Поряд із могилою цього авторитетного керівника стоїть пам’ятник видатному конструктору ракетних двигунів Василю Буднику. З іншого боку лежить в сирій землі відомий футбольний тренер Євгеній Кучеревський, який загинув в автомобільній катастрофі. Недалеко височіють мармурові надгробки керівників прокуратури, чиї колеги не можуть не бачити того, що коїться на Запорізькому кладовищі. Нарешті, тут у братській могилі поховані останки підпільників і партизанів, розстріляних у роки війни. Всі вони, заслужили на пошану і спокій. Проте через ненаситну жадобу дніпропетровських чиновників і ділків їхні могили тепер опинилися на задвірках комерційних об’єктів.

ЛЮТЕРАНСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ У ЖИТОМИРІ — МІСЦЕ, ЗА ЯКЕ ЖИТОМИРЯНАМ МАЄ БУТИ СОРОМНО

Є сентенція — тим, хто відійшов у кращий світ, байдуже, що робиться на їхніх могилах. Справедлива вона чи ні, зараз не про це мова. Важливіше інше — ставлення до місць поховань давно є мірилом людяності, моральності, цивілізованості сущих у певний час і в тій чи іншій країні. Незалежно, в якого Бога хто вірить і чи вірить взагалі.

... За даними історико-краєзнавчих розвідок, в розвиток духовного життя та культури Житомира великий внесок зробили німецькі родини Арндтів, Шеделів, Дорнів, Зельтманів, Зіферманів, Баумгартенів, Тайберів, Паппенгутів, Глазерів, Єншів, Міквіців і багатьох інших представників цього народу. Іван Максиміліанович Шодуар — останній з роду баронів Шодуарів, які отримали цей титул від баварського короля Максиміліана-Йосипа, — був відомим меценатом. На його кошти існували наукові, культурні, спортивні, релігійні установи. З видатних діячів більш близьких часів, які мають німецькі корені, всесвітньо відоме ім’я уродженця Житомира, геніального піаніста Святослава Ріхтера.

Закони життя незмінні — у ХІХ столітті в Житомирі поруч з Католицьким цвинтарем з’явилось Лютеранське кладовище, де упокоювалися ті, хто сповідував цю віру. Передусім, це були представники німецької громади. Як розповів автору відомий краєзнавець Георгій Мокрицький, на ньому в різні часи були поховані вже згаданий барон Іван де Шодуар, бабуся Святослава Ріхтера Єлизавета Рейнке, генерал від інфантерії Отто Дуве, інші люди, які своєю діяльністю залишили помітний слід в історії міста і краю. Однак нащадків старовинних німецьких родин у Житомирі практично не залишилося, отже клопоти по догляду їхніх могил мала б взяти на себе місцева влада. Та й за законом це є її прямим обов’язком. Але зараз цвинтар представляє собою жалюгідне видовище — територія з пів-гектара, де помітні ознаки поховань, відгороджена лише напіврозваленим парканом від Католицького кладовища, з боку прилеглих вулиць ніякого огородження немає, склепи (автор нарахував їх чотири, хоча, можливо, їх більше) вщент розграбовані і зруйновані, в одному з них на дні лежить розкрита труна, під деякими могилами викопані ями (хтось в кістках мертвих шукав скарби), частина гранітних обелісків з написами німецькою (як належить, імена померлих, дати народження і смерті) повалена, є вивернуті з землі постаменти, серед пам’ятників і могил купи сміття, і все пороло густим чагарником, через який доводиться буквально продиратися. Схоже, що влітку, коли все закриває листя, цю територію використовують як місце для інтимних побачень, і як громадський туалет.

Місцеві краєзнавці, представники німецької громади міста вже давно намагаються добитися від влади, щоб вона навела лад на цвинтарі. Років з сім тому той же Г. Мокрицький із студентами будівельного технікуму зробив геодезичну зйомку його території. Але кладовища офіційно ніби й не існує на мапі міста. Про це говорили автору і знаний краєзнавець, і пан Володимир Піньковський, який очолює Житомирське обласне німецьке товариство Відергебурт. Ми, каже очільник німецької громади, давно б залучили українських та німецьких спонсорів, однак межі цвинтаря не визначені, немає документації на землевідведення. Г. Мокрицький також розповів, що Ніколаус Арндт, нащадок відомого німецького роду і голова історичного товариства «Волинь» (Німеччина), був готовий профінансувати встановлення огорожі, якщо б було визначено, де її ставити. Бо на цвинтар наступають будівлі місцевих мешканців, які живуть поруч, там з’явилися навіть свинарники. На свій лист, направлений влітку минулого року міському голові Житомира (тоді цю посаду обіймала Віра Шелудченко), В. Піньковський отримав відповідь за підписом заступника міського голови Олександра Марцуна (нині він обіймає посаду начальника управління комунального господарства міськради), в якій з посиланням на фінансову кризу зазначається, що виконати роботи із землеустрою закритих кладовищ за рахунок місцевого бюджету немає можливості. Крім того, вказувалося, що комунальне підприємство «Спеціалізований комбінат комунально-побутового обслуговування» зобов’язано огородити Лютеранське кладовище в існуючих межах. Однак мова про цей цвинтар йде давно, в тому числі тоді, коли кризою не пахло, але справа не зрушила ні на крок. За станом на квітень нинішнього року ніякої нової огорожі не з’явилося. Члени місцевої німецької громади кілька років тому своїми силами прибирали сміття, але там знову накопичувалися гори непотребу. Автор запитав В. Піньковського прямо — чому б до вирішення проблем із місцевою владою житомирським німцям не взяти під свою опіку цвинтар, бо хтось коштами, хтось власною участю міг би сприяти, щоб місце виглядало більш пристойно? І на те, щоб огородити і прибрати цвинтар, вирубати чагарники, поговорити з мешканцями сусідніх будівель про повагу до пам’яті померлих, багато коштів не потрібно, була б добра воля. Той запевнив, що відповідні акції плануються. Представники мерії визнають існування проблеми. Зокрема, вже згадуваний О.Марцун для «Дня» зазначив, що за Лютеранським цвинтарем закріплений двірник (виходить, що зроблено це формально. — В. К.). Начальник комунальної служби також поремствував, що ніяких коштів на санітарне утримання цього цвинтаря, поточний ремонт паркану міської радою не виділялось.

Є у міської влади й інший аргумент — мер Житомира Володимир Дебой привселюдно ремствував, що до літа може вичерпатися територія головного міського цвинтаря на Корбутівці, підготовлена для поховань. Католицьке кладовище, схоже, чекає краща доля — наприкінці березня під час візиту до міста генерального консула Республіки Польща у Вінниці Кшиштофа Свідерека представники мерії запевняли, що підтримують пропозиції польської громади міста про надання йому статусу пам’ятника архітектури, оскільки воно є одним із чотирьох найбільших польських цвинтарів у світі. Виглядає так, що місцю вічного спокою німців не пощастило — високих заступників не знайшлося, а німецька громада і мерія спільної мови ніяк знайти не можуть.