Історія – скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього
Мігель де Сервантес Сааведра, іспанський новеліст, драматург і поет, класик світової літератури

Наша справа катiвська?

15 травня, 1998 - 00:00

Михайло БІЛЕЦЬКИЙ, Київський центр політичних досліджень і конфліктології

«Ці про права людини не

чули, а якби почули, то

не повірили б»

А. і Б. Стругацькі,

«Населений острів»

«17.02 майже опівночі в Джанкої АРК в ізоляторі тимчасового утримання
міськвідділу ГУ МВС України у Криму раптово помер арештований за крадіжку
місцевий житель Голик, 1964 р. н., котрий ніде не працював.

18.02 близько першої години в кімнаті для затриманих Бахчисарайського
райвідділу внутрішніх справ ГУ МВС України у Криму раптово помер доставлений
у п’яному стані місцевий житель Потапов, 1958 р. н., раніше засуджений,
котрий ніде не працював. Причину смерті з’ясовують...» (З міліцейського
зведення).

Для нас стало звичним, розкривши ранкову газету, прочитати про те, як
міліція побила арештованого. Або слідчий, «застосовуючи недозволені методи»,
«добував» потрібні відомості чи визнання провини. У свідомості мільйонів
громадян України це — «традиція» рутинних методів роботи її правоохоронних
органів. А якщо й зло, то таке, проти якого протестувати безглуздо: так
було, так буде. Міжнародні правозахисні організації давно оперують терміном,
який кваліфікує такі дії: тортури.

Останню — вже третю — доповідь України проти тортур, надану торік Комітетові
ООН, складено у вельми райдужних тонах. У ній повідомлялося про високі
стандарти в галузі прав людини, яким відповідає низка ухвалених і підготовлюваних
законів; про те, як чинне законодавство передбачає відповідальність посадової
особи за «перевищення влади або службових повноважень» тощо. Важко сказати,
які висновки міг би зробити Комітет на основі цієї доповіді, якби водночас
на стіл не лягли кілька коментарів до нього, наданих «Міжнародною Амністією»
та правозахисними організаціями України.

Тут йшлося вже про реальний стан справ в українських слідчих ізоляторах,
в’язницях і армії. (Радянська й пострадянська практика розширила сферу
застосування тортур, перенісши їх на армію, де вона сором’язливо йменується
«дідівщиною» або «нестатутними стосунками». — Авт.). Міжнародні експерти
мали змогу познайомитися також із такими дикими для цивілізованого світу
фактами, як убивства в слідчому ізоляторі СБУ Юрія Мозоли, а в Лук’янівській
в’язниці Києва Євгена Сміяна.

Симптоматично, що в офіційній доповіді України не названо кількості
посадових осіб, засуджених чи покараних у зв’язку з обвинуваченням у жорстокому
поводженні. За даними правозахисних організацій, відомо лише декілька випадків
порушення дисциплінарних або судових справ, причому проти молодшого персоналу,
і жодна з них не закінчилася вироком щодо позбавлення волі. Суди, зазвичай,
залишають без уваги заяви підсудних про те, що їх змусили зізнатися під
тортурами. Не дивно, що жертви вкрай рідко звертаються зі скаргами на мучителів.
У відповідь на запит Донецького товариства «Меморіал» із прокуратури Донецької
області, приміром, повідомили: протягом останнього року до них не надходило
жодної скарги на жорстоке поводження під час слідства. А до прокуратури
Луганської області надійшло 153 скарги, проте лише одну з них визнано такою,
що підтвердилася. А щоб громадськість, зокрема світова, не дізналася про
нас зайвого, Кабмін України ухвалив абсурдне для правової держави рішення
про засекречення інформації стосовно у

мов утримання у місцях позбавлення волі. Про це говорила також представник
Директорату з питань прав людини Ради Європи Марджорі Фаркугарсон.

Особливо стривожили правозахисні організації повідомлення про «військові
навчання» МВС, під час яких відпрацьовуються рукопашні прийоми на в’язнях.
Так у Запорізькій області в’язнів змушували лежати на землі під дулами
автоматів, цькували собаками, обливали потужними струменями з водометних
установок. Такі повідомлення надійшли майже з 20 колоній. У Бердичівській
колонії в’язні таки змусили прокуратуру порушити кримінальну справу, яка,
зрозуміло, завершилася нічим.

Усі факти, про які йшлося, офіційно не підтверджені, і Комітет ООН,
у принципі, не має змоги перевірити й висловитися щодо них по суті. Така
можливість із підписанням Україною Європейської конвенції відкрилася перед
Європейським комітетом із питань попередження тортур, до функцій якого
належить інспектування будь-яких місць, де утримують позбавлених волі органом
державної влади. Міжнародні інспекції стали можливі лише з 1 вересня минулого
року.

Сьогодні Україні рекомендують ухвалити нормативні акти прямої дії, які
дадуть змогу втілити в життя норми Конвенції проти тортур. Але втіленню
заважає те, що вітчизняний Кримінальний кодекс не стикується з Конвенцією,
не містить самого поняття «тортури», заміненого евфемізмами на кшталт «скоєння
посадовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй законом прав
і повноважень». Висновки ООН, як і годиться для дипломатичного документа,
не містять прямих оцінок, але загальну характеристику стану справ навряд
чи можна вважати сприятливою. Недавній виступ у Харкові на міжнародному
семінарі одного з експертів Ради Європи, керівника курдської правозахисної
організації, присвячений становищу в його регіоні, починався словами: «Ситуація
із застосуванням тортур у Туреччині й Ірані аналогічна ситуації в Україні»...

 

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments