Навіки разом?

Ця, власне, обставина й привернула увагу більшості журналістів, які після виступу Президента й оголошення обідньої перерви не стали марнувати ще й другої половини дня на вислуховування одноманітних, заздалегідь прогнозованих виступів.

У найзагальніших рисах ці виступи зводились до традиційного жанру "українського плачу" з приводу невпинної русифікації, занепаду культури та "загнаної в кут науки", яку, за образним висловом поета Івана Драча , слід негайно "зняти з хреста". Як завжди на подібних зібраннях, український народ проголошувався найщирішим, наймудрішим, найздібнішим і, звісно, найпрацьовитішим, а всі його біди зводилися до зловорожих підступів російського, а тепер іще й міжнародного імперіалізму. Дехто, щоправда, самокритично згадував гріх отаманщини та фатальну роз'єднаність національно-демократичних сил, яких здатна, мовляв, об'єднати лише Москва у сибірських концтаборах - проте жоден промовець не заявив при цьому, що він відмовляється від кандидатства у депутати на користь колеги-демократа з того самого округу.

Не обійшлося, звичайно, й без патетичних промов про надмірну концентрацію антиукраїнських сил в оточенні Президента, про підступи "п'ятої колони" в усіх галузях та регіонах і, звісно, про потребу спиратися на "національну ідею" та "істинно національні кадри", щоб вивести Україну з кризи. Ніхто, зрозуміло, не став пояснювати, що таке "національна ідея" (пропозиція директора Інституту стратегічних досліджень п. Бєляєва покласти в основу цієї ідеї "щасливе майбутнє наших дітей та онуків" особливого ентузіазму в присутніх не викликала - його немітингову, аналітичну промову ледве дослухали до кінця), і тим більше ніхто не став з'ясовувати, ким, звідкіля й на яких засадах мають добиратися оті "істинно патріотичні кадри" для порятунку України.

На жаль, не пояснив цього й Президент - хоча саме він, як гарант Конституції, мусив би нагадати колегам-інтелігентам, що іншого способу добирати керівні кадри в демократичній державі не існує, крім як іти на вибори й формувати органи влади з того людського матеріалу, який нам випало мати в цьому місці й часі. Сподіватися, що "непатріотичне" населення вибере "патріотичний" парламент і ще "патріотичнішого" Президента - це, принаймні, наївно. І якщо для українських інтелігентів подібний інфантилізм є, так би мовити, природним станом, "родовою ознакою", то Президент Кучма, швидше за все, свідомо підігрує цій їхній вірі в "доброго царя" і в його здатність, його вміння й бажання здійснювати "патріотичну" кадрову політику відповідно до простодушних інтелігентських побажань.

От коли б не парламент, не преса, не всі оті розумники-критикани, дав зрозуміти присутнім Леонід Кучма, Україна вже давно подолала б економічну кризу, та й із правильним добором "істинно патріотичних кадрів" теж не було б проблем. Загнана до пастки власним патерналізмом і наївною вірою в "доброго" авторитарного лідера, здатного власноруч, без усіляких там демократичних процедур, добирати "рятівні" кадри, конгресова інтелігенція мусила проковтнути й доволі жорсткі нападки Президента на незалежну пресу.

Присутні довідались, зокрема, про "нечисть, яка щодня обрушується на людей із сторінок газет та екранів телебачення", про те, що замість свободи слова ми прийшли до "стимуляції роботи на замовлення" і, нарешті, про те, що недосконалість існуючих законів "дозволяє перетворювати медіа на інструменти терору". Висновки, відтак, очевидні. По-перше, сказав Президент, "треба поставити надійні заслони проти вседозволеності, розгнузданості та безвідповідальності преси". По-друге, потрібно заснувати "загальнонаціональну, загальнодоступну газету" (кілька десятків існуючих загальноукраїнських газет, вочевидь, не є ані "загальноукраїнськими", ані "загальнодоступними". А чи не закрити їх взагалі, замінивши однією, заснованою Адміністрацією Президента?). І по-третє, слід "допомогти журналістам зрозуміти, що вони вільні у самовираженні, але не звільняються від відповідальності" (вочевидь, це саме та "допомога" від влади, якої нині найдужче бракує незалежним українським виданням та журналістам).

Зайве казати, що всі наведені вище пропозиції Президента загалом непогано здійснюються в сусідній Білорусі, а ще краще - в багатьох країнах Азії та Африки, до яких щораз більше - з Божою допомогою й не без допомоги Президента - уподібнюється Україна. Либонь, аби трохи пом'якшити враження від своєї програми "подальшого вдосконалення" роботи ЗМІ, Леонід Кучма рішуче виступив "проти хуліганського паплюження корифеїв української культури", чим зірвав гучні оплески в залі. Президентське послання виявилось напрочуд простим і дохідливим: я борюся проти "хуліганського паплюження" мене і моєї влади, а заразом і проти "хуліганського паплюження" вас і ваших корифеїв. Інтелігенція натяк збагнула і в свою чергу закликала розперезані ЗМІ "припинити обпльовування Президента" як символу держави.

Лишається з'ясувати тільки, хто визначатиме міру отого "обпльовування" , "паплюження" та "безвідповідальності", та хто складатиме списки недоторканих "корифеїв" та "істинно національних кадрів". Чи патріотична інтелігенція передоручить це повністю Адміністрації Президента, а чи, навпаки, Президент передоручить це Конгресові української інтелігенції? Чи, може, всі разом створять для цього ще яку-небудь громадську організацію?

На жаль, конструктивних, посутніх розмов про культуру й, тим паче, політику на Зборах не відбулося. Хоч говорити було про що - адже цілком очевидною є не лише системна криза, в якій перебуває Україна, а й цілковита відсутність у правлячих кіл будь-якої грунтовної, переконливої програми виходу з тої кризи. Для цього, однак, патріотична інтелігенція мусила б навчитися краще мислити, аналізувати, синтезувати й відповідно озвучувати свої думки - і то не лише у вузькому колі патріотів-однодумців, де кожна мітингова банальність сприймається на ура (аби лише патетичніше була закручена), а й перед менш одностайною аудиторією справді масових газет і телепрограм, перед політичними опонентами і, звичайно ж, перед фахівцями-експертами, зібрання яких було б значно доречнішою ініціативою КУІНу, ніж взаємне демонстрування патріотичних виразок і цілком щирого, але кепсько артикульованого болю за долю країни.

Національна ідея, про яку багато говорилося на зборах, чи, простіше кажучи, націоналізм може справді стати потужним чинником для мобілізації нації на вирішення стратегічно важливих для її існування завдань. Це підтверджує досвід повоєнних Японії та Кореї, досвід сучасної Польщі та, скажімо, Естонії. Але щоб ця ідея сама себе не дискредитувала, вона мусить спиратися не лише на емоції, а й на інтелект, якого, на жаль, відчутно бракує поки що й українській владі, котра вважає себе найкращою й незамінною, і українській інтелігенції, - принаймні тій, що вважає себе найбільш українською та патріотичною.