Навіщо суспільству сьогодні потрібна наука?
Почувши, що українські вчені взяли гідну участь у найунікальнішому науковому експерименті, який будь-коли здійснювало людство, я запропонував редакції «Дня» розпитати про це головного організатора української науки з боку держави — заступника міністра освіти та науки, доктора фізико-математичних наук Максима Стріху. У кращих українських традиціях, ініціатива виявилася покараною — пані редактор у свою чергу запропонувала мені самотужки розпитувати високопосадовця. Ось що із того вийшло.
— Максиме Віталійовичу, державна установа, в якій ви працюєте, називається Міністерством освіти і науки України. З освітою зрозуміло — однією з головних послуг, які держава зобов’язана надавати своїм громадянам, є забезпечення можливості набути необхідних знань, вмінь та навичок, що дозволять їм реалізуватися у суспільстві. Освіта — це індивідуальний інструмент всебічно повноцінного життя людини, який вона має формальну змогу отримати за допомогою держави. Але чому держава суспільним коштом мусить опікуватися ще й розвитком науки? Хіба великі виробничі корпорації, які часто фінансують фундаментальні та прикладні наукові дослідження, виходячи з власної зацікавленості в удосконаленні споживчих якостей їхньої продукції — автомобілів, телефонів, мікрохвильових печей, ліків... не здатні забезпечити достатній розвиток науки? А ті наукові галузі, де зиск не є очевидним або й цілком відсутній, можуть розвиватися за рахунок приватних фондів та меценатів.
— Однією з особливостей людини як біологічного виду є наше повсякчасне прагнення до пізнання. Історії людства, зафіксованій на письмі, понад шість тисяч років. І весь цей час ми фіксуємо намагання дослідити й пояснити природу виникнення та закони існування усього, що нас оточує та, власне, й нас самих. Коли дозволите, то наш шлях від одного з тваринних видів до сучасної цивілізації, яку ми самі проголосили високорозвиненою, — це шлях розвитку та урізноманітнення навичок і способів пізнання світу людиною. Наука являє собою спосіб такого пізнання. Її розвиток є необхідною умовою тривання та поступу людства як цивілізації.
Зараз ми спостерігаємо процес прискорення зміни суспільних цінностей та пріоритетів, трансформуються способи здійснення державами своїх місій забезпечення існування та розвитку соціумів, які покладають на свою владу відповідальність за власну долю. Завдяки фундаментальним науковим відкриттям, які дали можливість карколомно прискорити обмін інформацією, виникають принципово нові способи взаємодії між людьми, людськими спільнотами, державами та громадянами...
— Але ж ці відкриття здійснено саме на замовлення великих промислових корпорацій, а не держав...
— Не завжди! Наприклад, роботи лауреата Нобелівської премії російського академіка Жореса Алфьорова та його команди, які знаменували прорив у мікроелектроніці створенням так званих гетеропереходів між різними напівпровідниками і, в кінцевому підсумку, привели до появи сучасних портативних комп’ютерів і мобільних телефонів, здійснено саме завдяки підтримці держави (на той час — СРСР). Не секрет, що багато наукових розробок, без яких ми не можемо уявити собі сучасного життя — від технологій виробництва тканин і до літаків, здійснено в процесі вдосконалення нових видів озброєнь та військового спорядження. Це, як ви розумієте, переважно робиться державним коштом.
У сучасному світі будь-яка держава, що претендує на статус цивілізованої, зобов’язана мати власну політику розвитку фундаментальної та прикладної науки. Рівень розвитку власної науки є одним з показників конкурентоспроможності держави та її перспектив належати до цивілізованої спільноти. Вже сьогодні обсяги ВВП провідних країн прямо пропорційно залежать від рівня розвитку їхньої науки. Це розуміють політики — і тому навіть в умовах кризи підтримку досліджень не скорочують — згадаймо бодай резонансну промову президента Барака Обами перед Національною академією наук США. Недаремно сьогодні навіть країни, доходи яких формуються за рахунок торгівлі енергоносіями та іншою сировиною, намагаються створювати власні потужні сучасні наукові центри. Звісно, у випадку, коли еліти цих країн переймаються майбутнім своїх народів, а не лишень власним майбутнім.
Та й, врешті-решт, і повноцінна освіта без розвитку національної науки також неможлива. Сьогодні дехто закликає закрити в Україні більшість наукових тематик «не світового рівня» і зосередитися на підтримці двох-трьох справді «проривних» напрямків. Але такий крок означав би катастрофічне зниження рівня університетських викладачів, а відтак — інженерів, лікарів та представників інших необхідних для суспільства професій. Адже саме заняття наукою (нехай і не найвищого світового, але принаймні просто фахового рівня) тримає доцентів і професорів в «інтелектуальному тонусі»!
Згадаю про ще одну місію науковців — бути експертами при ухваленні важливих державних рішень. Адже в дуже багатьох випадках таку експертизу можуть здійснити лишень фахівці з глибоким рівнем спеціальних знань. Скажімо, маємо сьогодні чимало галасу навколо проблеми генетично модифікованих організмів. Гадаю, що все відбувалося б осмисленіше, якби головними речниками з питань ГМО виступали не політики, а таки науковці.
— Що сьогодні є предметом вивчення для фундаментальної науки?
— Те ж саме, що й понад шість тисяч років тому.
— ??!
— Ви ж запитали про фундаментальний, так би мовити, вічний інтерес людства. Так ось предметом дослідження є те, як виник Всесвіт. Що таке життя і як виникло воно. Яким чином самостійно організується матерія, зокрема нежива.
— Або хто ж її примушує організовуватися?
— Для когось і це також. Якщо говорити про більш предметні речі, то вчені наприклад шукають відповіді на питання: чи насправді є сталими фізичні константи? Чи лишаються незмінними в часі швидкість світла у вакуумі, заряд електрона, стала Планка? Адже якби ці сталі мали бодай трохи інші значення — наш Всесвіт був би цілком іншим. І якщо ці константи насправді змінюються, бодай дуже-дуже повільно — то й еволюція Всесвіту відбувається зовсім не так, як нам досі здавалося.
Протягом останніх десятиліть сформувався новий і надзвичайно цікавий напрямок: самоорганізація простих систем у складніші. Це справді вражає уяву, але неживі системи здатні самоорганізовуватися на мезоскопічному (проміжному між мікро- і макроскопічним) рівні. Можливо, саме така здатність речовини до самоорганізації й містить ключ до загадки появи живого з неживого.
Можна взяти більш наближений безпосередньо до кожного приклад: що таке людська думка (ширше — людська свідомість) і чи ми зможемо її будь-коли змоделювати? Нейрофізіологи сьогодні докладно вивчили електричні процеси в мозку людини. Ми знаємо досить точно, які ділянки мозку за що відповідають. І однак ми досі далекі від розуміння не лише того, що таке свідомість, але й навіть від того, як формується найпростіша думка.
Над цими й сотнями інших фундаментальних питань в усьому світі працюють великі наукові центри. Переважно такі дослідження, які не можуть мати прикладного застосування в ближчій перспективі, фінансуються державним коштом. Хоч, звісно, при виконанні таких робіт можуть бути отримані й важливі прикладні результати, створена нова техніка, що може мати й важливе прикладне застосування.
— Яким сьогодні є внесок України у цей вселюдський процес пізнання?
— Досі доволі значним. Від Радянського Союзу ми успадкували повноструктурну науку — наукові школи у більшості галузей знань, які розвиває сучасне людство. В цьому — наша перевага (лишень дуже небагато держав мають структуру науки, подібну до української, в принципі готову відповісти на будь-які виклики часу). В цьому ж — і наша проблема (адже більшість держав благополучного Євросоюзу не можуть дозволити собі фінансувати настільки масштабний науковий комплекс).
Звичайно, завжди є спокуса відмовитися від більшості ланок цього комплексу, зосередившись на окремих пріоритетах (про негативні наслідки такого кроку я вже говорив вище). Але значно перспективніше, як на мене, повною мірою використати успадкований нами потенціал, завдяки якому ми досі перебуваємо на передових позиціях за багатьма напрямами наукових досліджень.
Наприклад, через те, що принаймні половину основних радіотелескопів СРСР було споруджено в Україні (найвідоміші — під Харковом і в Криму), наша радіоастрономія досі лишається однією з провідних в Європі. А наша декаметрова радіоастрономія — взагалі перша у світі. У нас досі цілком конкурентоспроможне матеріалознавство, математика, теоретична фізика. Українські вчені користуються визнаним авторитетом у сфері інформаційних технологій. Ми відновлюємо трохи втрачені в кризові 90-ті позиції в сільськогосподарських науках. Маємо світового класу хіміків, біологів і фізіологів. І цей список можна вести далі й далі.
Це — попри те, що в абсолютних цифрах провідні держави Євросоюзу витрачають на свої дослідження в десятки, а часом (як-от ФРН) і в сотню разів більше від нас! На щастя, потенціал наших наукових шкіл ще такий, що цей розрив у фінансуванні не перетворився поки в нездоланний розрив у рівні самої науки. Але, звісно, сучасна наука — річ дуже витратна, і без збільшення рівня підтримки сподіватися на те, що така ситуація триватиме як завгодно довго — принаймні утопічно.
Приємно те, що протягом минулих двох десятиліть справжній ривок зробила українська гуманітаристика — розвиток якої стримувався в колишньому СРСР з політичних причин. Сьогодні ж українські історики, філологи, філософи на рівних виступають на найпрестижніших міжнародних форумах.
Але по-справжньому драматичною проблемою нашої науки є те, що її досягнення не переносяться в національну економіку, а відтак і фінансова ефективність досягнень та відкриттів лишається невисокою. Хоча там, де приватний бізнес виявляє компетентну зацікавленість, мають місце конкретні результати. Так, заводи українського підприємця Віктора Пінчука, що виробляють залізничні колеса, утримують значний сегмент світового ринку цієї продукції зокрема й завдяки втіленню розробок вчених Національної металургійної академії України.
— Втім, слід визнати, що металургія — це не електроніка, а ось у галузі справді високих технологій про якісь значні досягнення української науки чути не доводилося.
— Зараз триває найбільший спільний експеримент, який будь-коли здійснювала Європейська спільнота, та й людство загалом. Це — запуск Великого адронного колайдера. Не вдаючись у суто наукові подробиці, скажу, що це серія дуже складних, відповідальних експериментів, які, зокрема, мають наблизити людство до відповіді на питання щодо умов виникнення нашого Всесвіту та його еволюції у перші моменти після виникнення. У ній взяли і надалі братимуть гідну участь українські вчені. Харківські науковці виготовили сцинтиляційні пластини, які встановлено на одному з чотирьох детекторів колайдера під назвою Еліс (ALICE). Саме ці пластини допомогли зафіксувати результати перших після поновного запуску колайдера протон-протонних зіткнень. Серед авторів наукової статті у «Європейському фізичному журналі», присвяченої найпершому вдалому експерименту на колайдері (її було прийнято до друку через дві години після надходження до редакції!) є п’ятеро українських вчених, зокрема професор Геннадій Зінов’єв з Інституту теоретичної фізики імені академіка Миколи Боголюбова НАН України.
А щодо світового класу інноваційних розробок, які здійснено останніми роками нашими вченими, то я б відзначив розробку технології зварювання живих тканин та безшовного зварювання рейок, здійснені в Інституті електрозварювання імені Євгена Патона НАН. Дуже плідно працює Науковий парк Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».
— У який спосіб сьогодні здійснюється організація роботи над науковими інноваційними дослідженнями та приймаються рішення про їхнє фінансування?
— На жаль, ця сфера залишається найбільш проблемною. Про реальне державне фінансування інновацій зараз взагалі не йдеться через бюджетну скруту. Відтак залишається апробований світовою практикою механізм надання податкових пільг. Саме так діють усі технопарки світу.
Такий інструмент виявив свою ефективність і в нас. З 2000 року українські технопарки в рамках своїх інноваційних проектів виробили продукції на 11,8 млрд. грн., сплативши при цьому до бюджету близько 1 млрд. грн. (це — при тому, що сумарний обсяг наданих пільг не перевищив 510 млн. грн.). Але й по них було завдано дошкульного удару в середині минулого десятиліття, коли тодішній міністр фінансів Віктор Пинзеник назвав технопарки «механізмами фінансових зловживань». В результаті цілий профільний закон про технопарки було скасовано однією зі статей закону про зміни до Державного бюджету 2005 року. Пізніше закон про технопарки було відновлено — але в надто «куцому» вигляді. Відтак число виконуваних технопарками інноваційних проектів різко скоротилося.
Фактично з того часу ми дедалі сильніше відстаємо у цьому від Росії та Білорусі, вже не кажучи про Китай, Індію, Туреччину чи Бразилію. Коли так триватиме й надалі, то наша економіка стрімко перетвориться на економіку з розливу «Кока-Коли». Своя «NOKIA», базована на власних наукових та інженерних розробках, виникнути в такому несприятливому для інновацій середовищі не зможе.
— Усе так безнадійно?
— Ні, звісно. У нашому суспільстві порівняно високий відсоток молодих людей, які сенсом свого життя визначають пізнання природи. Тому у старшого покоління науковців ще є учні. Ще вдається зберігати наукові інтелектуальні середовища та передавати їхні традиції наступним поколінням. Іншими словами: ще є кому та в кого вчитися. А керманичі державних фінансів врешті решт зрозуміють, що курку, яка несе золоті яйця, різати не варто.
Хоча й з молоддю, правду кажучи, не все у нас добре. Тут ми часто впираємося у банальні побутові проблеми. Коли аспірант після закінчення аспірантури втрачає право на аспірантський гуртожиток, він просто не має фінансової змоги лишатися жити у великому місті — науковому центрі і змушений вдаватися до інших способів заробітку, щоб винаймати собі житло. Молоді вчені заради реалізації себе як вченого часто ладні миритися зі ставленням до науковців як до людей другого сорту з боку великої кількості так званих успішних людей. Вони не прагнуть відповідати сучасним споживацьким критеріям успішності, але коли вони втрачають фізичну змогу перебувати у науковому середовищі, то це є трагедією. Не лише їхньою особистою, але й суспільною, яку, втім, суспільство належною мірою не усвідомлює.
— Українська наука існує як частина загальносвітової. То ж як вона виглядає на тлі загальносвітових глобалізаційних тенденцій?
— Сучасний процес наукового пізнання світу також підвладний явищам глобалізації. Відтак надзвичайно важливо зробити нашу науку цілком відкритою світові та навпаки. Сьогодні йдеться вже не про якусь «залізну завісу» чи міркування секретності. Але в час, коли обсяг наукової інформації зростає з небаченою швидкістю, по-справжньому актуальною є та, що потрапляє до світових баз даних на кшталт Web of Knowledge чи SCOPUS. Із понад шестисот наукових журналів з природничих і технічних наук, які видаються в Україні, світовими науковими базами реферуються менше ніж півсотні. В решті п’яти з половиною сотнях можуть бути вартісні, навіть геніальні статті. Але шанси, що їх помітить світова наукова спільнота — мінімальні.
Тому ми домовилися з видавництвом Elsevier, яке підтримує базу SCOPUS, про інтенсифікацію реферування наукових статей, що видаються в Україні. Сформовано вже перший «транш» з наших журналів, які потраплять до бази. Сподіваюся, що за ним підуть наступні.
Іншою проблемою є доступ наших науковців до провідних світових журналів. Окремі паперові копії в кількох провідних бібліотеках вже справи не рятують. В принципі, кожен може сам зайти на сайт такого часопису і завантажити потрібну статтю. Але за це потрібно заплатити щось близько 30 доларів. А стаття для повноцінної роботи потрібна не одна.
Тому Міністерство започаткувало програму доступу до провідних світових журналів через Українську науково-освітню мережу УРАН, яка сьогодні об’єднує понад 80 провідних університетів і науково-дослідних інститутів. Ідея полягає в тому, що наші західні партнери погодилися розглядати УРАН як велику, але одну установу — а відтак вартість завантаження однієї статті вдалося зменшити на два порядки. Звісно, ми вдячні тим нашим партнерам, як-от провідному німецькому науковому видавництву Springer Verlag AG з його понад 2100 журналами з усіх галузей знань, які погодилися на пільговий режим доступу українських науковців до своєї продукції.
— Ми говорили про міністерство. А чи не могли б учені обійтися без допомоги Міністерства в організації своєї діяльності?
— Інтелектуальні середовища завжди виявляють високу здатність до самоорганізації. Мабуть, учені ведуть перед у кількості створення справді ефективних громадських організацій. Наприклад, Українська академія наук — громадська організація науковців, в інститутах якої працює понад три тисячі осіб. Її очолює доктор технічних наук професор Олексій Оніпко. Ця організація здійснює чимало прикладних наукових розробок, які користуються значним попитом у вітчизняного та закордонного бізнесу. Наприклад, саме вони запропонували, яку конкурентну наукомістку продукцію міг би виготовляти сьогодні відомий харківський завод імені Малишева. А буквально щойно УАН запропонувала міністерству прогнозне дослідження перспективних потреб народного господарства України у випускниках вищих навчальних закладів. На його підставі можна будувати політику державного замовлення для вишів.
З 1992 року успішно діє Академія наук вищої школи України, яку впродовж минулого десятиліття очолює доктор геолого-мінералогічних наук професор Микола Дробноход. Вона об’єднує провідних професорів наших ВНЗ — і протягом останнього року виступила співорганізатором найбільших українських наукових конференцій. Сьогодні АН вищої школи має амбітний проект висококласного англомовного журналу «Наукові обрії» — українського аналогу Science. І все це — без жодної копійки бюджетних коштів.
Своє обличчя мають і корисну справу роблять Українське фізичне товариство, Українська астрономічна асоціація та багато інших громадських наукових організацій. Сьогодні Міністерство уклало з найактивнішими й найавторитетнішими з них угоди про співпрацю. Але, звісно, розвиток самодіяльності вчених не може замінити необхідності державної підтримки наукової сфери.
— Скажіть, пане Максиме, чому має місце така парадоксальна обставина: чимало політиків, громадських діячів та інших публічних осіб усіма правдами та неправдами прагнуть отримати науковий ступінь і таким чином формально зафіксувати свою належність до середовища вчених — за кількістю «докторів-професорів» український політико-бюрократичний клас може претендувати на одне з перших місць у світі, але при цьому ставлення до справжніх науковців з боку наших «еліт» є чи не зневажливим?
— Марнославство — риса, притаманна далеко не лише українським політикам. У світі існують цілі індустрії з постачання охочим чванькам шляхетських титулів, гербів, родоводів мало не від Карла Великого або Рюрика й, звісно, наукових ступенів. Українська дійсність додає до цього світового тренду свою особливість. Через традиційну — з часів середньовіччя, — повагу українців до знань та високого рівня фаховості, за радянських часів в Україні також була суспільно престижною належність людини до кола вчених. Знання в очах людей мали самодостатню цінність.
Тому ще радянська чиновна верхівка свідомо чи підсвідомо прагнула отримати науковий ступінь для підвищення в очах співгромадян свого права на панівне становище. Мовляв: я ж розумніший, ось і посвідчення кандидата наук маю. Мені здається, що в сучасній Україні особам, які займаються публічною, зокрема політичною, діяльністю, не вистачає формального визнання свого інтелектуального лідерства. Тому й розплодилося в нас стільки кандидатів з докторами, абсолютна більшість яких (за даними Держкомстату) не працює в сфері науки чи вищої освіти. Однією із функцій розвинутої наукової спільноти є формування відповідного ставлення суспільства і до високопоставлених «колекціонерів ступенів», і до різноманітних постачальників «наукового контра факту» (які часом вимагають у політиків багатомільйонні суми на шарлатанські проекти, начебто здатні розв’язати всі проблеми України). Парадокс: Паризька академія ще в середині ХVІІІ століття ухвалила відхиляти проекти «вічних двигунів» без розгляду. А МОН України на початку ХХІ століття змушене створювати комісії для розгляду таких проектів, якщо вони надходять у супроводі депутатських звернень...
— Нехай їм грець, тим шарлатанам! Вони усе одно не дадуть відповіді на засадничі питання світобудови. А ці проблеми, сподіваюсь, для наших читачів є цікавішими за схеми їхніх оборудок під депутатськими «дахом». Дозвольте повернутися до початку нашої розмови — напрямків фундаментальних наукових досліджень у світі. Ви згадували про самоорганізацію живої та неживої матерії. То усе ж чи існує Той, Хто її організує?
— Це питання лежить у сфері площини не лише науки. Більше того, Альберт Ейнштейн якось зауважив: жодні наукові докази незастосовні в сфері теології, і жодні теологічні — у сфері науки. Проте більшість провідних вчених ХХ століття (говорю про фізиків, бо історію фізики знаю краще), якщо й не були віруючими в класичному церковному розумінні, то принаймні припускали існування Того, Хто встановлює лад світобудови. Назву лишень імена творців квантової механіки Макса фон Планка, Евріна Шредінгера, Вернера фон Гейзенберга. Перший з них був «за сумісництвом» пастором, другий і третій — авторами глибоких філософських текстів. Причому Гейзенберг був переконаний, що саме квантова механіка з її принципом невизначеності нарешті науково розв’язала давню суперечку матеріаліста Демокріта й ідеаліста Платона на користь останнього.
Наведу вам, Костянтине Степановичу, і такий ближчий для нас історичний факт: Микола Боголюбов — математик та фізик-теоретик, засновник наукових шкіл нелінійної механіки, статистичної фізики та квантової теорії поля, академік АН УРСР, академік АН СРСР заслужений діяч науки УРСР, лауреат Ленінської премії, тричі лауреат Державних премій СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці, був сином православного священика. І коли він обирав у середині 60-х місце для будівництва комплексу споруд Інституту теоретичної фізики в Києві, головним критерієм для вибору стала для нього близькість Свято-Пантеліївського Феофанійського скиту. А на оформленому з «благословення» академіка Боголюбова відомим українським художником Миколою Стороженком фасаді інституту впадають в око хрести, замасковані під електронні орбіти, що перетинаються під прямим кутом...
Що ж до переконаних атеїстів, які публічно декларували свій атеїзм, то їх серед великих фізиків ХХ століття було менше. Назву хіба одного з творців квантової механіки Вольфганга Паулі, винахідника транзистора Вільяма Шоклі, радянських фізиків-теоретиків Лева Ландау та Віталія Гінзбурга.
— Які наукові напрями є найбільш перспективними?
— Синкретичні напрями, які лежать «на межі» класичних наук. Як-от біофізика, яка досліджує фізичні основи живого. Нанотехнології, які ѓрунтуються на тому, що за розмірів однієї мільярдної частки метра звичайні матеріали набувають принципово інших фізичних властивостей — а відтак це відкриває дуже цікаві можливості для електроніки, матеріалознавства, біоінженерії, медицини, фармації. Велику практичну вагу мають дослідження причин глобального потепління й вивчення Космосу, зокрема й з огляду на астероїдну небезпеку. Знову-таки, список може бути продовжено.
У всіх цих напрямках українські вчені мають цілком предметні досягнення. Наша наукова думка є цікавою світові, а в нас, зі свого боку, також наявні наукові спільноти, які здатні на рівних брати участь у світовому поділі наукової праці. Саме такий потенціал є або незабаром буде головною ознакою цивілізованості нації.
— Хіба ж реалізація цього потенціалу не є головним завданням, точніше — місією Міністерства освіти і науки?
— Над тим і працюємо...
— Вітаю вас, пане Максиме, з прийдешнім — карколомним у своїй непередбачуваності — дві тисячі десятим роком!
— Нехай тієї карколомності меншає. Втім, пане Костянтине, як вам відомо: без ентропії, яка несе новизну, наш світ був би безнадійно детермінований, легко пізнаваний, і, відповідно, — нудний. А так, чим більшим стає обсяг людських знань, тим більш хвилюючим є відчуття того, що ми перебуваємо лише на початку захоплюючого процесу пізнання.
— Отож, казав сліпий: побачимо...
— Казав глухий: почуємо...
