...Від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить підсумок боротьби.
Юрій Горліс-Горський, український військовий і громадський діяч, письменник

Невправні

14 грудня, 2005 - 00:00

Нещодавно, мов на замовлення, випала нагода подивитись три фільми на приблизно одну й ту ж тему. Хоча ні, не так. Першими були дві картини, дійсно дуже близькі за проблематикою та й рівнем, а потім — зовсім інший витвір, парадоксальним чином дотичний до тих, перших.

Спочатку — наукова фантастика. В першому фільмі дія відбувається у далекому майбутньому, ХХV, чи що, столітті, в другому — в наші, певним чином теж фантастичні, часи; але тема, як було вже сказано, спільна — клонування.

В першому — це начебто панацея від зникнення людства — адже після якоїсь страшної епідемії жінки втратили можливість народжувати природним шляхом. У другому — до вбитих горем батьків приходить такий собі геній медицини (його виконує, до речі, Роберт де Ніро), що обіцяє відродити до життя їх загиблого сина — у той же інженерно- генетичний спосіб.

Зрозуміло, все кінчається не так добре, як здавалося спочатку. В першому випадку станцію клонування доводиться просто знищити, оскільки вона служить лише для продовження життя владних узурпаторів, а репродуктивні властивості у населення почали потроху відновлюватися. В другому — герой де Ніро виявляється дуже нечистим на руку і користується чужою бідою, аби відродити власного сина, котрий має всі задатки серійного вбивці. Обидва фільми — посередні, якщо не сказати гірше, за винятком хіба що гри де Ніро, котрий навіть не напружуючись, на одних лише акторських штампах створює досить переконливого диявола від науки. Прикметні ці стрічки лише тим, що, зняті в різний час і різними режисерами, розглядають штучне продовження роду людського як царину для жахливих зловживань і злочинів: технологію можна поліпшувати безмежно, але останнє слово лишиться за недосконалими людьми, що тою технологією керують.

Оскільки третій фільм на кілька порядків кращий за вище описані, варто тут його назвати — «Поламані квіти». Це останній на сьогодні твір одного з найкращих американських режисерів, Джима Джармуша. І джерелом усіх подій у ньому якраз і слугує людська недосконалість — без будь- яких технологій. Підстаркуватий донжуан (його і звуть схоже, а грає його просто геніальний Білл Мюррей) отримує анонімного листа — на рожевому папері, червоним чорнилом — від однієї з його колишніх пасій, — що начебто він вже 20 років має сина. Після деяких коливань Дон складає список своїх жінок, з якими він мав тоді близькі стосунки, і вирушає у подорож по власному заплутаному минулому. Робить чимало не завжди приємних відкриттів — як про себе, так і про своїх жінок, кожна з яких має помітно дивакуваті звички у побуті і поведінці. А дитина є лише в одної, донька, та й ту звати Лоліта...

Так і лишається незрозумілим — чи насправді є у старого Дона продовження у віках, чи той лист був лише помстою однієї з обдурених подружок.

І віднині Дон приречений кидатись до будь-якого юнака, пропікати поглядом простір — чи то не він? В автомобілі? На протилежному боці вулиці? Не той самий? А, можливо, цей?..

Не віруси і не війни. Не клони і не мутанти. Не раптовий вибух Сонця і не парниковий ефект. Лише сміх з феллінієвських «Вісьми з половиною»:

«Він не вміє любити».

На тому і закінчимося.

Жодних кроків Командора.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: