ЩОДЕННИК 11 лютого
Якось ми з донькою розмовляли про шкільні справи, друзів, подруг, ганчірки тощо — у світлі очікуваної дискотеки обговорювали, що б їй отакого надіти — дівчинка росте, і це питання стає актуальним.
Розмова плавно перетекла в площину (хочеш — не хочеш) обговорення «хто в чому буде», отже, «хто в чому може», у кого які батьки. Виявляється, є вельми своєрідна ієрархічна градація професійної діяльності предків. У Ліни, приміром, «мам, ну таке багатство в оселі, мені навіть незручно її запрошувати до нас». Я трішки зажурилася — мені либонь здавалося, що в нас удома досить пристойно. Ну то й що, що вся двокімнатна квартира за площею менша, ніж у поважаючого себе «нового українця» ванна кімната. Адже все необхідне начебто є... Спробувала урезонити своє чадо: «Ну, доню, батьки Ліни, певно, удатні бізнесмени. І це нормально, коли люди, котрі мають цікаві ідеї, ризикують своїми грошима для реалізації цих ідей, мають і відповідну винагороду». «Та ні, — заперечила мені донька, — не бізнесмени: мама — податковий інспектор, а тато працює в міліції». Для себе відзначила — бюджетники. Додам і розхожий штамп — бідні бюджетники.
А Світлані єдиній дозволили не платити за школу, в них у родині дуже тяжке матеріальне становище. Вони просто бідують. Її мама лікар-окуліст. І знову я відзначила — ті самі бюджетники.
З четвертого класу, коли в мене з’явилася короткозорість, я постійний пацієнт окулістів. І ставлюся до них із мало не генетичним пієтетом. Утім, як і до всіх лікарів. І вчителів, і вчених, і працівників культури...
Усе змішалося в домі українському. Точніше, перекинулося. Очевидно, нам усім необхідна допомога окуліста, щоб нарешті роздивитися, де істинні цінності.
