Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

«У кожної пострадянської країни різні болі»

Що об’єднує безлади в Москві та Мінську й безпрецедентну колотнечу в українському парламенті?
21 грудня, 2010 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

На перший погляд може здатися, що абсолютно нічого, адже ситуації у трьох країнах абсолютно різні. До того ж різні не лише з погляду позиції влади, а й із урахуванням народних настроїв. Проте якщо дивитися не на телевізійну картинку — яскраву, але частенько порожню з точки зору «їжі» для розуму, точку зіткнення цих подій можна знайти. Але про це пізніше.

Напевно, кожен пам’ятає той неприхований страх президентів Росії та Білорусі в період «помаранчевих» подій у нашій державі. Варто погортати сторінки не настільки далекої історії й почитати коментарі Лукашенка й Путіна про події на головній площі української столиці. Сказано було стільки, що впору спільний російсько-білоруський двотомник видавати з умовною назвою «Росія-Білорусь — не Україна, або Як не допустити поширення «вірусу кольорових революцій».

Але, хай які величезні очі у страху, життя показує: те, чого ти понад усе боїшся і хочеш уникнути, неодмінно рано чи пізно станеться. Тим більше, якщо йдеться про страх почути думку власного народу.

У РФ це призвело до недавніх подій, в описі яких у російських ЗМІ найчастіше можна зустріти слово «фашизм». Чи варто продовжувати далі, коли одне лише слово може замінити десятки сторінок, надрукованих дрібним шрифтом? Тепер Білорусь... Ситуація в іншій державі-сусідці вчора жваво обговорювалася в блогосфері.

Відомий журналіст Віталій Портніков, наприклад, написав на своїй сторінці у Facebook: «Не знаю, чи можна дивуватися тому, що відбувається в білоруській столиці в день президентських виборів. Врешті-решт, так і мало бути, коли в центрі Європи політик прагне утримувати владу до безкінечності, міняючи під себе закони і примушуючи співгромадян голосувати за свій страх. Так і повинно бути, коли збереження влади Лукашенка — його єдина мета». Коментатори розвинули думку Портнікова, в один голос запевняючи, що це і мета, і засіб, і метод одночасно. Складно не погодитися, чи не так? При перегляді відеороликів вечірніх недільних подій у Мінську, якими буквально переповнений інтернет, запам’яталися слова одного з кандидатів у президенти. Без мікрофону він голосно звернувся до протестуючих: «Щойно передали, що нас не заарештовуватимуть! Нас просто лякають. Не бійтеся, це не страшно! Страшно жити при диктатурі!» Але люди і не боялися, боялася знову-таки влада. Так, поза сумнівом, легше за допомогою міліції розігнати 20-тисячний мітинг (!), ніж завоювати довіру громадян. Як довго буде силовий метод улюбленим засобом від усіх «бід і незручностей» білоруської влади — покаже час.

У Білорусі за 20 років виросло нове покоління, яке навіть на суто фізичному рівні потребує змін. І зовсім не факт, що всі п’ять років уже четвертого президентства ці люди з якісно новими запитами сидітимуть і чекатимуть.

То що ж об’єднує безлади в Москві та Мінську і безпрецедентну колотнечу в українському парламенті? Те, що у трьох країнах єдиним виходом впливати (успішно чи ні — окрема тема) на дії/бездіяльність влади є протести. Щоправда, в Києві це зводиться до міжсобойчиків у Раді. Але це лише поки що. Буквально всі вітчизняні політологи все частіше говорять про наростання протестного потенціалу в Україні. Пояснень можна знайти масу, але якщо абстрагуватися від побутово-цінових проблем, можна виділити наступне. Як відомо, Віктор Янукович переміг Юлію Тимошенко з невеликою перевагою. І коли сьогодні браві депутати-регіонали як котенят викидають із сесійної зали бютівців, вони закривають двері не перед Бондаренком, Волинцем або Кожем’якіним. Вони закривають двері перед інтересами мільйонів українців, які віддали свої голоси іншому кандидатові і його команді. Поки що народ спостерігає. Як люблять постійно повторювати парламентські «балакаючі голови» з усіх фракцій, народ України мудрий. І це факт, з яким справді неможливо не погодитися. Проте зовсім не факт, що якщо й надалі перед народом будуть із таким самим нахабством і замашками в стилі «диких 90-х» закривати двері, він задовольниться роллю пасивного глядача. Протестний настрій в українському суспільстві зростає, як снігова грудка. Це перш за все мають розуміти Янукович та його команда. І не просто розуміти, а докласти максимум зусиль, аби налагодити співпрацю з опозицією, а не бити її по голові ніжкою від масивного стільця.

За великим-то рахунком від співпраці з опозицією залежить і те, скільки ця команда протримається у владі. Адже неможливо без довіри народу проводити непопулярні реформи. А величезна кількість українців не вірить цій владі. Проте влада замість того, аби щодня завойовувати довіру українців, які не голосували за діючого Президента, б’є лоби своїм опонентам. Тим самим втрачаючи довіру не лише «чужих», але й «своїх» виборців. Про що, до речі, свідчать результати місцевих виборів-2010, а точніше — результат партії влади на південному сході.

Закінчення на стор. «Подробицi»
Наталія РОМАШОВА, «День»
Газета: