Малюнок завбільшки з місто

   ІМЕНА   

Vratislav

Vratislavia

Wratislavia

Wrocіow

Brassel

Breslau

Бреславль

Wrocisіaw

Wrocіaw

Вроцлав

   ГОЛОВА

У центрі герба Вроцлава зображена відрубана голова. Справжня чоловіча голова, із заплющеними очима, відкритим ротом і розкиданим довгим волоссям. Герб відтворено на всіх трамваях і автобусах, у всіх офіційних установах.

Зрозуміло, що покровителем міста вважають Іоанна Хрестителя, але для людини, що виросла поза католицизмом з його культом тілесних страждань, це виглядає дещо зловісно.

Починаєш вигадувати, ким або чим можна було би замінити центральний елемент.

ГНОМ виходить на поле. Сотні мініатюрних бронзових гномиків можна знайти у найнесподіваніших місцях, на вулицях і в будинках, немає двох схожих, всі різних професій і уподобань, є навіть вершники, кіномеханіки, інваліди, ув’язнені та азартні гравці. А породив це плем’я Фрідріх Майор — талановитий хуліган і відчайдух, створивши на початку 1980-х в глухий час воєнного стану «Помаранчеву альтернативу», учасники якої, удаючи гномів, влаштовували знущальні антидержавні перформанси. Приміром, приїздили до міського зоопарку з плакатами «Свободу ведмедю». Міліція не знала, що робити з демонстрантами, а коли нарешті починала затримувати, з-за рогу прибігав натовп «гномських поліцаїв» — допомагати поліцаям комуністичним заарештовувати борців за волю ведмедя. Так і сміялись з комуністів, поки ті не згинули.

А у вільні часи почалось нашестя уже гномів бронзових. Гарний був би герб. Та сам Майор вже до того стосунку не має.

КИЦЬКА. Церква святої Єлизавети у центрі міста, побудована ще в Середньовіччі, сягала 130 метрів — найвища у тогочасній Європі. У ХVІ столітті її практично знищив руйнівний буревій, але, на диво, ніхто не загинув, крім чорної (якої ж іще) кицьки. Вона виглядала би дуже доречно, бо принесла себе в жертву, — у Вроцлаві тоді про це й говорили як про диво. Але не люблять чомусь Felis silvestris catus на гербах. Несолідно.

Ввечері на св. Єлизаветі лежить мереживна тінь від дерева, за яким ховається ліхтар, а якщо придивитись, то можна побачити і тінь кицьки, що крадеться гілками.

ЛІХТАРНИК. Може, єдиний і останній на всю Польщу. Залишився тільки на колишньому острові Тумському, серед церков, шпилів, червоних середньовічних стін. Одягнений у чорний костюм і чорний циліндр і широкий чорний плащ. В руках у нього чорна чарівна жердина, яка сичить і викидає з верхнього кінця диявольський блакитний вогник. Ліхтарник підходить до стовпа, жердиною прочиняє скляний багатогранник нагорі й торкається серця ліхтаря, після чого там запалюється жовтаве вечірнє світло, а ліхтарник іде далі і зливається з сутінками у своєму циліндрі, схожому на той, що так лякав Оскара Вайлда.

САМОТНІЙ КОРОЛЬ сидить на тротуарному троні на кордоні єврейського кварталу. Він має корону, жезл і круглого червоного носа. Самотній король  молодий, він грає в шахи, а поруч з шахівницею лежить мозок пурпурового кольору. Самотній король каже мені, що грає заради свідомості манекенів, яким потрібен мозок, бо як їх ще олюднити, бо так сказано у Бруно Шульца. Король прийшов у цю точку, в цей час, бо Шульц це написав. Шульц написав і його теж. Може, навіть, і мене.

«Доводилося вам чути ночами страшнюче виття воскових опудал, закритих на всі замки в ярмаркових будах, або розпачливий хор усіх тих фігур з деревини і порцеляни, що гатять кулаками об стіни своїх в’язниць?»

КАМІННЯ Й ЗЕЛЕНЬ. Треба довго їхати (вроцлавське «довго» — 15 хвилин; комфорт вроцлавських дистанцій: «швидка» прямує точнісінько за автом, що раптом врізається в іншу машину зі страшним гуркотом і стовпом пилюки, яка золотиться у вересневому сонці) до зупинки з нудною назвою «Економічний університет». Компостер у трамваї має примальовані очі, від чого утворюється мармиза навіженого андроїда, і напис: «Не бійся, руку не відкушу». Деякі зупинки оголошує нейтральний дикторський голос, а деякі — проспівує грайливе сопрано.

Від університету іти звичайним шосе. Знайти старий єврейський цвинтар.

Тиша стелеться навперейми з плющем, утворюючи інфернальний килим поміж вікових каштанів. Надгробки великі й маленькі, патетичні й ледь помітні, багато тих, що геть осипались, або потрощених, з написами й без, у вигляді стовбурів дерев, рицарських шоломів, обелісків. Двох схожих нема. Необов’язково читати написи, гадати, хто і коли тут похований, бо від цього каміння й зелені і так зупиняється подих, і ти сам перетворюєшся на привида.

ВСЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ: Шпількенштрасе. На площі Ринок є Ратуша, історичний ганебний стовп, годинники з опуклими золотими обличчями і багато туристів. Вимощена площа давньою бруківкою. Нещодавно на розпорядження мера її контур виклали плиткою — рівною, наче папір з гербовою печаткою, і в народі цю прямокутну доріжку назвали Шпількенштрасе. Тепер там можна, не ризикуючи, проїхати на інвалідному візку, перейтись  на високих підборах, на шпильках, шпилярах і підбориськах.

БАГАТОПОВЕРХІВКИ, до речі про народ, тут існують, варто трохи відійти від історичного центру. Не такі обшарпані, як та, в якій я живу в Україні, але впізнавані. Місто помірно ними травмоване й називає ці будинки «туалетами» через схожість з рулонами туалетного паперу. А ось для Національного форуму музики — немислимої постмодерної споруди, що гострою хвилею врізається в небо, однак своїм склом і карміновим камінням римується з довколишніми будівлями ХVІІІ століття, — прізвиська так і не придумали. Буттєвий розрив між червоною середньовічною цеглою, радянським бетоном та футуристичним міражем Форуму — це і є сьогоднішній Вроцлав.

ГРИФОН. Стоїмо в куті Ринку. «Це єдиний будинок у голландському стилі», — кажуть мені, вказуючи на подібну до старовинної перуки восьмиповерхову будівлю, прикрашену симетричними білими фігурами по боках, — левами, орлами і грифонами.

І тут з вікна біля грифона визирає звичайний, простий, як пивне черево, вуйко середніх років, лисуватий і в майці. Він не менш унікальний, ніж цей будинок, а його поява саме в цю мить здається настільки ж неймовірною, як от якби один з цих грифонів заворушився, з гуркотом розгорнув крила і, засипаючи занімілих туристів столітнім пилом, полетів би собі кудись на Тумський, в гості до ліхтарника.

1+1. Поблизу голландських грифонів перпендикулярно один до одного стоять два вузьких середньовічних будиночки. Один називають Ганзель, другий — Ґретель. Стіни Ганзеля вкривають різнокольорові — від срібного до лазурного — веснянки, нанесені анархічним пензлем, а над вхідними дверима висить барельєфний автопортрет самого художника в профіль. З чола в нього росте вказівний палець із золотими ґратками на кінці. Звати його Євгеніуш Ґет-Станкевич, він тут працював, створив новий вид філософії, тобто мистецтва, тобто ідеології, який можна було б назвати, ну, наприклад, математизм (бо всі інші «ізми» обгидились). Двома кварталами далі від Ганзеля на іншій стіні є витвір математизму: патетична мармурова табличка, захищена нахабними позолоченими гратами, а на табличці викарбовано «1+1=2», і немає на світі політичної сили, здатної це спростувати.

ТЕАТР ГРОТОВСЬКОГО, розташований в колишньому ресторані на Ринку, тепер став міжнародним мистецьким центром. Ти можеш пройти тими ж сходами, якими  люди ходили на вистави, і торкнутися тих самих темно-цегляних, таких звичайних для Вроцлава стін, серед яких 20 років поспіль грали «Стійкого принца», «Apocalypsis cum figuris» і «Акрополь».

Гротовський — людина, що повернула глядачеві актора. Що здерла з актора усі маски. Часто ледь не зі шкірою.

РЕКЛАМА. Мого останнього вроцлавського вечора до мене підходять на Ринку незнайомі панянки і цікавляться планами на вечір: «Якщо пан не особливо зайнятий, то, може, він завітає до нашого стрип-клубу? За вхід можна не платити». Виявляється, довкола площі аж дев’ять закладів, де дівчата роздягаються під музику. Розповідаю їм, що на Пляс-Пігаль у Парижі закликайлами працюють 50-річні дами домогосподарської зовнішності, які вчіплюються в перехожих мертвою хваткою, а на Бурбон-стріт у Новому Орлеані — діловиті містери з повадками менеджерів середньої ланки, але там нікуди особливо і не треба заходити, бо в дверях кожного салуну і так стоять двометрові  умовно одягнені красуні, котрі вигинаються у способи, череваті затьмаренням свідомості. Бажаю польським дівчатам удачі, тисну руки на прощання. Фігуру стриптизерки на герб, може, й не треба, а отаких стриманих інтелігентних закликальниць із золотими годинниковими масками на обличчях — чом би й ні?

ГОЛОВА

На думку спадають усе нові й нові образи та символи, загрожуючи зробити уявний герб завбільшки з сам Вроцлав. Хай уже буде голова. Зрештою, тут так затишно, що до цієї розслабленості потрібен якийсь контрапункт.

***

Кажуть, одразу після війни сюди приїхав Пікассо. Всім охочим малював і дарував поштівки. Жоден з малюнків не зберігся, бо був виконаний симпатичними чорнилами.

Автобус мого відбуття з Вроцлава — ранковий, за його вікнами підстрибують ланцюжки ліхтарів, а всередині мовчать багато людей, червоними літерами запалюються привітання з іменинами і сняться кольорові сни.

Зникає малюнок, зникають ліхтарі за вікном і ліхтарник у чорному, і зникає Вроцлав — як і личить зникнути усім містам, які майже встиг полюбити.

У тексті використано цитату зі збірки оповідань Бруно Шульца «Цинамонові крамниці» у перекладі Еппеля Асара