Підіймаючись сходинками Дніпра

«Та навіщо тобі те Дніпро?» — запитували мене тиждень тому чимало львівських знайомих, нарікаючи на те, що це місто: а) дуже далеко; б) там, кажуть, немає на що подивитися; в) там же небезпечно, бо близько до зони бойових дій. Словом, суцільні стереотипні твердження. Окрім пункту про відстань — від Львова до Дніпра справді далеко. У решті випадків судження були сформовані, за великим рахунком, на порожньому місці людьми, які жодного разу там не були. Звичайно, я не послухався порадників. Жага досліджувати Україну взяла гору, тому спакував наплічник і вирушив на чотири дні до Дніпра. Дві доби на додачу провів у дорозі. 19 годин у потязі — це чимало. Яка ж велика все-таки у нас Україна, чи не так? Чи це поїзди просто такі повільні?

Дніпро опинилося в моєму переліку must-visit міст три роки тому. Тоді це ще був Дніпропетровськ. Однак не назва, не зовнішня оболонка, а сутність цього міста змусила заговорити про нього всю Україну, коли на сході розпочалася війна.

Раніше це місто часто, якщо не сказати завжди, сприймалося як радянське. Ця стереотипна візія вкоренилася надзвичайно глибоко. Викорчовувати її почали під час Революції Гідності та початку воєнних дій. Ці події стали переломним моментом у сприйнятті Дніпра, як самими жителями міста, так і рештою українцями. У 2014 році тисячі українців вийшли захищати Україну в Дніпрі. Саме тут добровольчий рух був і є чи не найбільш потужним в Україні. Саме це місто не дало «русскому миру» просунутися далі вглиб України. Тут зупинили російську агресію. «Місто-форпост української державності» — красива метафора, яку закріпило за собою Дніпро, продемонструвавши приклад усій Україні.

У цьому місті насправді відчувається, що в сусідній області ведуться бойові дії. Про це нагадують десятки пам’ятних знаків, меморіали, Алея героїв Небесної Сотні, Алея пам’яті воїнів АТО, що розташована в одному зі скверів центральної частини міста. А на найбільшу увагу заслуговує перший в Україні музей АТО, який є філією історичного музею імені Дмитра Яворницького.

Музей «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО» складається з внутрішньої та вуличної експозиції. Остання називається «Шляхами Донбасу» і була відкрита ще в травні 2016 року. Тут можна пройтися символічною дорогою, уздовж якої встановлені вказівні знаки з назвами міст Донецької та Луганської областей. Також тут представлена бойова техніка, різноманітні зразки озброєння, карета швидкої допомоги, макет блокпосту з бетонних блоків. А велика металева конструкція, котра зображує понівечені залишки Донецького аеропорту, і є своєрідним монументом «кіборгам».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Внутрішню експозицію було відкрито наприкінці цього року в приміщенні діорами «Битва за Дніпро». Загалом тут зберігаються більше тисячі унікальних експонатів, що символізують події останніх років на передовій. Йдеться про особисті речі загиблих бійців, шеврони добровольців, речі із зони воєнної операції на Донбасі, дитячі малюнки, одяг капеланів, інструменти медиків, які рятували поранених бійців. Три музейні зали присвячено реальним історіям бійців, волонтерів, медиків, журналістів, котрі працювали в зоні бойових дій. Також є стенди про тих, чий дім забрала війна, вимушених переселенців, які тепер живуть на Дніпропетровщині.

Стіни музею вкриті макетами мобільних телефонів та листками із зображеннями сповнених тривоги та водночас надії смс-повідомлень, які надсилали бійці. Тут увагу до себе приковує ледь не кожен сантиметр музею, адже за кожним елементом експозиції є певний символізм, чиясь реальна історія.

Відвідувачі приходять до музею не лише подивитись експозицію, а й вшанувати пам’ять. У «Залі Пам’яті» представлені півтисячі портретів уродженців Дніпропетровщини, які віддали на Донбасі свої життя, захищаючи Україну. Тут емоції дійсно зашкалюють.

Окрасою музею є мультимедійна зала. Це перший музейний простір в Україні, який працює у форматі «360 градусів»: кінохроніку тут транслюють одразу на чотирьох стінах, створюючи для глядача ефект присутності та переносячи його в епіцентр подій. Тут відвідувачам пропонують переглянути 24-хвилинний фільм, у якому в хронологічній послідовності представлені події останніх трьох років — від окупації Криму до сьогодення. Чесно кажучи, хотілося б, щоби в цій кімнаті побував кожен українець. Настільки сильно проймають ці кінохроніки, які не можуть залишити байдужим жодного.

Музей «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО» вражає новітніми інформативними методами та стоїть на передовій музейної справи України. Без сумніву, музеї на кшталт такого зараз потрібні по всій Україні. Зловив себе на думці: нещодавно під час святкування Дня Європи на Львівському бронетанковому заводі відгриміло помпезне шоу, яке наповал вразило своєю «креативністю». Жодного мистецтва тут не було. Військова тематика просто була декорацією для недоречного шоу. Здогадуюся, що чималі кошти були витрачені на це дійство. Навіщо? Чому б не вкласти їх у щось насправді потрібне? Наприклад, у достойний музей АТО, якого бракує у Львові та решті українських містах.

Чи здатен Дніпро привабити українських туристів? Впевнений, що так, але для цього необхідно проробити ще титанічну роботу. Поки що місто лише на початку цього шляху, проте рухається в правильному напрямку. Буквально декілька місяців тому розпочався копіткий процес ребрендингу міста.

Місцева влада декларує початок роботи над забезпечення туристичної інфраструктури. Кажуть, що одним з пріоритетних напрямків розвитку туризму у місті може стати промисловий туризм. Особисто не впевнений, що саме промисловість може стати навіть при правильній подачі туристичною родзинкою Дніпра. Вважаю, що доцільніше було б зробити ставку на так званий напрямок «козацького» туризму, рівняючись на бренд Хортиці у Запоріжжі. Для цього тут насправді є всі можливості. Особливо потенціал відчутний в області, де вже є чимало козацьких хуторів, де можна відпочити та дізнатися чимало про побут козаків. Тут доречні, звичайно, цікаві тематичні заходи, фестивалі, такі як, наприклад Самар-Дніпро-Фест, Козак-Фест та інші. Це ефективний шлях до зацікавлення молоді.

Дніпро потребує змін: як косметичних, так і змістових. Так, вся будівля місцевої облдержадміністрації рясно обвішана прапорами України та Євросоюзу. На будівлі мерії жовто-блакитні прапори утворюють символічне буквосполучення «ЄС», яке вночі  підсвічують світлодіодними лампами. Одначе декомунізація тут, здається, відбулася більше на папері, ніж безпосередньо на справі. Наприклад, коли мені необхідно було дістатися до Центральної міської бібліотеки на вулиці Воскресенській, я не знайшов жодної таблички з назвою такої вулиці. Виявилося, що мій пункт призначення де-факто був на вулиці Леніна, 23. Совка ще дуже багато на вулицях Дніпра. Однак його стало куди менше у свідомості дніпрян.

У Дніпрі чимало будівель, побудованих у формі, котра нагадує сходи, якими, здається, можна піднятися до самого неба. Цими сходинками поступово і треба йти самому місту, розвиваючись та підіймаючись до чогось кращого.