Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Скам’янілі шрами

Публічні простори Берліна і Будапешта — як приклад роботи з власною історією ХХ століття
14 грудня, 2018 - 11:32

Під час першого візиту туристи ледве встигають пробігтися між основними пам’ятками історії та архітектури. Про занурення в повсякденність, пошук проблем і больових точок нового міста зазвичай не йдеться. Утім, допитливій та обізнаній в історії людині навіть стіни і скульптури здатні оповісти багато цікавого.

Моя коротка подорож до Берліна та Будапешта, крім вражень від величних будівель і пейзажів, музики та присмаку Різдва, була наповнена спостереженнями про те, як німці та угорці намагаються «перетравити» власне минуле.

ОСТАЛЬГІЯ

Рештки Берлінського муру, який упав майже 30 років тому, — одна з головних туристичних атракцій міста. На півночі району Мітте — меморіал, який дає уявлення про зовнішній вигляд муру. На півдні — Чекпойнт Чарлі, блокпост на межі американської та радянської зон впливу, театралізоване місце для туристів. Там же — відтворена панорама муру і розташований музей. І, звичайно, Істсайдська галерея вздовж річки Шпреє.

1990-го, після об’єднання ФРН і НДР, понад сотню художників із усього світу нанесли на кілометровий залишок муру графіті про свободу, мир та поступ уперед. Символ галереї та найпопулярніше тло для селфі — «братній поцілунок» генсеків Брежнєва та Хонеккера. Але є й інші портрети, і набагато глибші та актуальніші малюнки. Мене, наприклад, вразило зображення закутої руки в’язня, яка чомусь нагадала про Сенцова, та голуба, котрий тримає ланцюжок наручників у дзьобі. Або тваринок, які в різних точках планети бачать із вікна стіни.

Якщо руїни Берлінського муру нині є експонатами, які не містять загрози, то його ментальний привид досі робить свою справу. Сорок років різних режимів просто так не минулися — німці поділилися на «оссі» та «вессі». Це до болю знайомі українцям поняття — «східняки» і «західняки», тільки з дещо іншим змістом. За анекдотичними стереотипами, перші начебто здебільшого лінуються й ниють, звикли жити по команді, очікують подачок від держави та успішніших братів із Заходу, а другі — холодні й меркантильні прагматики, які свого не упустять і ставлять гроші вище за любов та дружбу. Не беруся судити, наскільки це правда, але те, що тоталітарний режим погано впливає на звички й побут, спосіб мислення і навички комунікації, — це очевидно. Швидкий та психологічно складний процес об’єднання, безробіття і зниження рівня життя породили на колишніх землях НДР таке явище, як остальгія — смуток за «старими-добрими», буцімто безтурботними часами за соціалістичної влади.

Остальгія — це не лише приватні розмови, а й книжки, фільми ба навіть тематичні вечірки. Специфічний її прояв — відродження (насправді підробка і гра на популярності) продуктів, які асоціюються з НДР. Останнім часом тенденція пішла на спад, але одна річ надійно закріпилася в низці символів Берліна. Йдеться про Ампельмана (або Ampelmannchen) — зображення людини на світлофорах, біля пішохідних переходів. Чоловічка в капелюсі розробив Карл Пеглау, який багато років вивчав трафік та психологію учасників дорожнього руху. Дослідник прагнув зробити безлику фігуру максимально схожою на реальну людину, а її дії — максимально зрозумілими. Розкинуті руки означають «стояти!», чоловічок у русі — «біжи за мною!».

Після об’єднання Німеччини ці світлофори хотіли замінити. Врятував чоловічків від забуття житель Західного Берліна Маркус Хекхаузен. Він зібрав скло зі знятих світлофорів і вирішив робити власні продукти з цим символом. Так на початку 1990-х народилася «імперія» сувенірної продукції AMPELMANN, крамниці якої й сьогодні є по всьому Берліну. Маркус потоваришував із Карлом Пеглау. Чоловіки активізували дослідження історії символа та громадські кампанії, які в підсумку повернули Ампельмана на берлінські світлофори.

Інші, менш популярні символи та явища тієї епохи представлені в інтерактивних експозиціях берлінського музею НДР та музею «Штазі» — місцевої служби державної безпеки. Перший, до речі, радо приймає від громадян артефакти тих часів для поповнення експозиції.

МІСЦЕ СОРОМУ

З дитинства я чула історії про героїчних радянських солдатів, бої в Берліні та захоплення Рейхстагу. Десь там 1945-го перебував і мій прадід, можливо, навіть залишив свої ініціали на тих стінах. 70 із гаком років потому всередині тих споруд опинилася і я.

До Бундестагу можна потрапити безкоштовно, заздалегідь зареєструвавшись на екскурсію. Я обрала лайт-варіант — підйом на купол та огляд панорами Мітте, а взагалі можна навіть побувати в сесійній залі. Яким же виявився мій подив, коли я почула, що нацисти в цій будівлі майже не засідали — через велику пожежу на початку правління Гітлера, 1933 року. Той парламент працював у Кролль-опері, яка стояла навпроти Рейхстагу, тож радянські солдати помилилися з місцем тріумфу.

Після переділу Берліна столицю ФРН перенесли до Бонна. Розмови про відбудову Рейхстагу велися, але цю ідею втілили в життя лише після об’єднання Німеччини. Тепер велична будівля щороку приймає мільйони туристів. Зовні — жодних слідів буремного минулого століття. Кажуть, що деякі написи з травня 1945 року досі збережені всередині, але їх покаже лише екскурсовод.

Про злочини нацизму нагадує «Топографія терору» — інформаційно-виставковий комплекс і музей під відкритим небом на місці штаб-квартири СС. Він діє з 1987 року, але сучасна будівля зведена лише 2010 року. Там можна побачити підвальні застінки гестапо, рештки тюремного двору, колишні житлові бараки для підневільних робітників і 200 метрів Берлінського муру. Одна з популярних екскурсій — своєрідний квест 15-ма станціями, під час якого розповідається про діяльність нацистів і життя Берліна в роки їхнього правління. Поступово перед відвідувачами розкривається увесь ланцюжок знищення демократії та загалом злочинів того режиму.

МЕМОРІАЛ УБИТИМ ЄВРЕЯМ ЄВРОПИ У БЕРЛІНІ. НІМЕЧЧИНА

 

Утім, картина буде неповною без меморіалу жертвам Голокосту, який розташований за квартал від парламенту. Виглядає вражаюче: понад 2700 прямокутних темно-сірих бетонних стовпів різної висоти на двох гектарах, між ними — вузькі прямі провулки з хвилеподібними доріжками. Цей проект Пітера Ейзенмана було реалізовано у 2004 — 2005 роках, а ідею німецька публіцистка Лея Рош почала просувати ще на межі 1980—1990-х.

Трактувати задум можна дуже по-різному: чи то своєрідні надгробки, чи то метафорична реконструкція гетто, чи то бетонне відображення амплітуди ескалації насильства. Але щоб остаточно зрозуміти все, з меморіалом потрібно взаємодіяти, а саме — поволі заходити вглиб, туди, де стовпи найвищі. Ширина доріжки — лише на одного, тож на фізичну підтримку супутників сподіватись не доводиться. Поступово наростає страх: а раптом зараз хтось вискочить просто на тебе з-за рогу? Над головою — шматочок неба, десь попереду — вулиці, будівлі й нормальне життя, до якого так далеко. Самотність, переляк, небезпека, невідомість, обмежений простір, який тисне на відвідувача меморіалу — реалії життя багатьох тисяч жертв Другої світової.

У перші дні меморіал викликав шквал критики з різних причин. Навіщо ставити пам’ятник власному сорому? Чому замовчуються інші знищені й депортовані (до речі, неподалік є меморіали жертвам із числа ромів і сінті, а також гомосексуалістів)? Чому ігноруються злочини інших тоталітарних режимів? Де імена, назвіть всі! Ну, досить уже пам’ятників, збереження концтаборів для пам’яті досить!

Але пізніше випливло ще одне болюче питання: меморіал — це місце для вируючого життя чи безумовної скорботи? Активізував обговорення фотопроект Yolocaust ізраїльського фотохудожника Шаака Шапіри. Нещодавно, 2017 року, його настільки роздратували численні фото стрибків, танців, біганини та сміху на місці меморіалу, що він обрав 12 фото і наклав їх на архівні знімки нацистських таборів смерті. Вийшло вражаюче жахливо, це викликало величезну хвилю обурення. А ось автор меморіалу не побачив у такій поведінці нічого крамольного. «Люди завжди стрибали по стовпах, засмагали на них, обідали тощо. І я думаю, що це круто, — прокоментував він журналістам Бі-Бі-Сі. — Це місце зустрічі, як католицька церква, наприклад: діти бігають, навколо продають всякі дрібнички. Це повсякденність, а не священна земля». Пітер Ейзенман також наголосив: концтабори — зовсім інше середовище і досвід, порівняння недоречне. Утім, багато відвідувачів, особливо представники єврейської спільноти, все ж сприймають меморіал як місце пам’яті й тихо віддають шану загиблим.

Звісно ж, були випадки вандалізму та нанесення свастики на деякі стовпи. Але творці заздалегідь подбали про це, обробивши меморіальні стовпи антивандальною речовиною, з якої фарба змивається водою.

КАТ ЧИ ЖЕРТВА?

Автори будапештського Меморіалу жертвам Голокосту знайшли для нього зовні більш витончене, але не менш потужне і жахаюче за змістом рішення. Після усунення регента Горті до влади в Угорщині прийшла нацистська партія «Схрещені стріли». У виснаженій війною країні-союзниці Німеччини встановився небачений терор. Саме «стрілочники» винищували єврейське населення в 1944 — 1945 роках. Щоб не займатися похованням і економити набої, кати привозили людей до річки, сковували кількадесят із них ланцюгами і стріляли в першого. Падаючи, той тягнув за собою у воду решту нещасних. Приреченим на смерть наказували зняти взуття, яке потім продавали чи використовували для власних потреб.

МЕМОРІАЛ ЖЕРТВАМ ГОЛОКОСТУ «ВЗУТТЯ НА БЕРЕЗІ ДУНАЮ» В БУДАПЕШТІ. УГОРЩИНА

 

Тож сорокаметровий ряд металевих туфель автентичних моделей 1940-х років встановили 2005 року на набережній Дунаю, неподалік від угорського парламенту. Деякі заповнені галькою, в інших тремтить вода від дощу, який пройшов пару годин тому. Кілька пар зв’язані між собою стрічками кольорів угорського прапору, з трьох чобітків стирчать червоні троянди. А на одному зав’язана українська стрічка... Похмурими листопадовими днями нечисленні туристи прогулюються тут мовчки і надовго не затримуються. Але в більш погідні сезони сюди приходять і галасливі життєрадісні компанії, і ті, хто сприймає пам’ятник моторошним убивствам як «прикольну» інсталяцію, не помітивши табличок і не поцікавившись контекстом...

На околицях Будапешта ще на початку 1990-х було створено Memento Park. Сюди звезли демонтовані пам’ятники комуністичної епохи. Є тут і стандартний пам’ятник Леніну, і Марксу та Енгельсу у стилі кубізму, і кам’яному болгарину Димитрову, і «чоботи Сталіна». А також численні монументи угорським комуністам, убитим гітлерівцями парламентарям Остапенку і Штейнмецу, пам’ятники робітникам, мученикам, бійцям інтернаціональних бригад та іншим. У кількох будівлях на тутешній площі Свідків розміщені художній, туристичний і навчальний центри.

У своєму зверненні на сайті парку його архітектор Акош Елед розповідає: «Ці статуї — водночас нагадування про антидемократичне суспільство та елементи нашої історії, символи влади й витвори мистецтва, частина пропаганди, яка втратила свою актуальність. Цей парк — про диктатуру, але як тільки ми можемо вільно говорити, описувати і будувати тут, він буде про демократію. Адже демократія — єдиний режим, який визнає, що наше минуле з його помилками досі належить нам, тож ми мусимо це вивчити і проаналізувати».

На думку архітектора, іноземець, який знає про диктатуру лише з книжок, матиме зовсім інші відчуття, аніж той, хто вижив під тоталітарним гнітом і намагається в такому парку розібратися зі своїм поламаним життям.

Утім, реальність виявилася складнішою. Деякі «діти» диктаторських режимів досі свято вірять у їхню велич. Як приклад — реакція на будапештський «Дім терору», що стоїть на центральному проспекті Андраші. Його ні з чим не переплутаєш завдяки козирку з аналогічним написом. На відміну від німецького простору, тут зібрана інформація про два тоталітарних режими. На двох поверхах ілюструється співпраця з німцями, діяльність «Схрещених стріл» та Угорської партії трудящих, а в підвалі відтворені камери для тортур із комуністичних часів.

На популярному сайті відгуків TripAdvisor чимало негативних думок про музей. Але їхні автори — переважно російські туристи, не задоволені «однобоким» висвітленням місцевої історії. Як же так, пишуть вони, угорці були спільниками Гітлера, стільки горя принесли на радянські землі, та й своїх громадян мордували, а тепер тільки комуністи погані, а самі вони — безневинні жертви?

Закиди щодо позиції «безневинної жертви» своїй владі адресують і самі угорці. Щоправда, у зв’язку з монументом «Німецька окупація Угорщини», який було встановлено 2014 року всупереч волі громади. Композиція така: на архангела Гавриїла нападає чорний імперський орел. Птах символізує нацистську Німеччину, а ось янгол — нібито розтерзану військами безневинну Угорщину. Ці скульптури були встановлені вночі, меморіал так і не було відкрито офіційно. Родичі постраждалих від терору виходять на протести щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці з п’ятої до шостої вечора вже кілька років. Вони категорично не погоджуються з однобоким трактуванням історії і наголошують: угорська влада не чинила опору гітлерівським військам, більш того, виконувала їхні розпорядження, зокрема знищувала євреїв. Уздовж бордюру незгодні з ідеєю пам’ятника створили живий меморіал з фотопортретами родичів, їхніми особистими речами, іншими архівними пам’ятками. Сюди щодня приносять свіжі квіти і знов запалюють згаслі лампадки.

«ПОДОЛАННЯ МИНУЛОГО»

Оголений нерв історичних конфліктів на площі Свободи в Будапешті впадає у вічі одразу. Усього кількасот метрів до згаданої Алеї туфель на набережній. З містка пильно спостерігає за парламентом бронзовий Імре Надь — лідер демократичної революції 1956 року, брутально придушеної радянськими військами. По дорозі до монументу загиблим радянським солдатам тебе «обганяє» пам’ятник Рональду Рейгану, який в Угорщині не бував, але дуже шанований тут за вклад у звільнення Східної Європи від комунізму.

МЕМОРІАЛ ЖЕРТВАМ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (СЕРЕД МІСЦЕВИХ — ПАМ'ЯТНИК НІМЕЦЬКІЙ ОКУПАЦІЇ) В БУДАПЕШТІ. УГОРЩИНА

 

«Пам’ятник жертвам нацистської окупації», який стоїть спиною до радянського меморіалу, поставив остаточну крапку в цій мішанині героїв та окупантів, правих і винуватих. Своїм протестом проти нього угорці засвідчили: музеї та пам’ятники остаточним вердиктом минулому бути не можуть. Тож діалог потрібно продовжувати.

У німецькій мові з’явилися для цього навіть спеціальні поняття — Geschichtsaufarbeitung і Vergangenheitsbewaltigung. Перше означає «аналіз власної історії», друге більш абстрактне — «подолання минулого». Цей процес став для сучасних німців не лише «роботою над помилками», а й пошуком нової національної ідентичності. Починалося все із судових процесів над очільниками Третього рейху та реабілітації жертв нацизму, потім довелося розбиратися ще й із прикордонниками НДР, які вбивали втікачів, та архівами «Штазі», де були накопичені досьє мало не на всіх жителів обох німецьких республік. Роботодавці самостійно вирішують, чи хочуть наймати колишнього агента «Штазі», але, за статистикою, багатьом із них розкриття архівів не завадило зберегти свої посади та налагоджене життя. Крім того, Кримінальний кодекс Німеччини в параграфах 86 і 86-А передбачає заборону та кримінальну відповідальність за пропаганду націонал-соціалістів та інших неконституційних організацій.

В Угорщині свого часу ухвалили закон про злочини під час революції 1956 року, який застосовував до тих подій положення міжнародного кримінального права про злочини проти людяності. Люстраційна комісія вивчала співпрацю тих, хто претендував на найвищі посади, з колишніми органами держбезпеки. Але навіть обнародування таких фактів не означало автоматичної відставки чиновника.

Взагалі в Угорщині, як і в інших країнах Східної Європи, усталеної позиції щодо болісних моментів ХХ століття немає. Різні трактування історії в суспільстві, посилення правих рухів, протести без реакції свідчать про те, що історичні уроки не засвоєні повною мірою.

Дар’я ТРАПЕЗНІКОВА, «День». Київ — Берлін — Будапешт — Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ