Чи був Голодомор 1933 р. геноцидом?
10 листопада 2003 року 58-а сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла як офіційний документ «Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Голодомору — Великого голоду 1932 — 1933 років в Україні» (Joint Statement on the Great Famine of 1932 — 1933 in Ukraine (Holodomor). Внаслідок непоступливої позиції Російської Федерації рівень документу було понижено з Резолюції ООН до Спільної заяви, а з його назви вилучено слово «геноцид».
Беручи до уваги позицію РФ, палата представників і сенат США в своїх заявах про 70-ту річницю Голодомору в Україні теж вилучили це ключове слово. Однак лютого 2005 року в спільному біллі обидві палати Конгресу США дозволили українській громаді спорудити в окрузі Колумбія до 75-річчя Голодомору меморіал, «щоб віддати шану жертвам голоду-геноциду». У цьому документі Конгрес США звернув особливу увагу на те, що 1988 року він створив комісію для розслідування голоду 1932 — 1933 рр. в Україні і після розгляду її звіту визнав, що Сталін та його оточення використали проти України зброю геноциду.
Указом Президента України «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні» від 4 листопада 2005 року створено на чолі з прем’єр-міністром України Організаційний комітет, який здійснить ряд заходів до 75-ї річниці Голодомору 1932—1933 рр. Як вказав Ющенко, головним завданням Оргкомітету є «здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду українського народу».
Чому такою важливою є кваліфікація Голодомору 1933 р. як геноциду? Які підводні камені ми знаходимо на шляху до визнання цієї трагедії геноцидом? Чому так багато людей, як в нашій країні, так і за кордоном, відмовляються повірити в те, що радянська влада в часи Й.Сталіна була здатна нищити людей? Чи мають історики в своєму розпорядженні факти, які можуть довести, що Голодомор 1933 р. був геноцидом українського народу?
«День» надрукував у жовтні-листопаді 2005 року цикл із шести статей С.Кульчицького «Чому Сталін нас нищив?» Не повторюючи сказане тоді, цей же автор шукає в новому циклі статей відповідь на поставлені запитання.
ГЕНОЦИД
Голодомор 1932 — 1933 рр. залишив незагоювані рани на тілі українського народу. Якщо уявити сукупну чисельність населення у вигляді діаграми за роками народження, то утворюється вікова піраміда, в основі якої — діти перших років народження, а на вершині — довгожителі. Неприродні втрати населення утворюють у такій піраміді вищербини. Вищербина внаслідок Голодомору є найглибшою, і вона в дедалі згладженому вигляді повторюється в кожному наступному поколінні. Тепер не народжуються онуки й правнуки тих, чиє життя було перерване на початку 30-х рр.
Сучасне покоління громадян України пам’ятає своїх померлих від голоду дідів та прадідів. Ось тільки причина голодних смертей у 1932 — 1933 рр. залишається для багатьох нез’ясованою. Хтось прагне дізнатися: чому? Хтось залишається безпам’ятним, і таких багато.
70-та річниця Голодомору стала подією світового значення. 10 листопада 2003 року в Генеральній Асамблеї ООН була оприлюднена Спільна заява 36 країн, в якій висловлювалося співчуття українському народу. Трохи раніше, 20 жовтня, Конгрес США прийняв коротку резолюцію з точним визначенням природи трагедії й висновком такого змісту: «Голодомор був спланований та втілений радянським режимом як зумисний акт терору та масового вбивства, скерованого проти українського народу». Однак ні в Спільній заяві 36 країн, ні в Резолюції Конгресу США нема головного: визнання голоду 1932— 1933 рр. геноцидом.
Геноцид є категорією міжнародного права. Відповідно до «Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року міжнародне співтовариство зобов’язується притягати до відповідальності за цей злочин осіб, які були в своїй країні наділені за конституцією вищою владою. Виходячи з норм Конвенції, був притягнутий до відповідальності колишній сербський лідер Слободан Мілошевич. Нам не треба притягати до відповідальності винних за голод-геноцид. Винні в могилі. Йдеться про інше: ЧОМУ? Треба, щоб наше суспільство і весь світ знали, що відбулося насправді.
Виходячи якраз з цього, Президент України своїм указом від 4 листопада 2005 року утворив Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 75-ою річницею Голодомору. Комітет повинен так організувати свою діяльність, щоб ООН 2008 року визнала Голодомор геноцидом.
Чи є у нас шанси добитися цього від міжнародного співтовариства? Ця стаття має своїм завданням оцінити реальну ситуацію. Щоб переконати міжнародну громадськість (а заодно й українську), залишається приблизно два роки.
1. Суть питання
Чи є геноцидом будь-який злочин проти людства, вирішує тільки міжнародне співтовариство, тобто, парламенти інших країн. Остаточний вердикт проголошує Організація Об’єднаних Націй. Кваліфікація злочину як геноциду — справа серйозна, і міжнародне співтовариство підходить до нього з особливою відповідальністю.
Визнання голоду 1932 — 1933 рр. в Україні геноцидом не може тягнути за собою конкретних дій з боку Ради Безпеки ООН. Трагічна подія відділена від сучасності на довжину людського життя. Проте ця обставина мало допомагає успішному розв’язанню проблеми. Історія міцно пов’язана з політикою, а тому часто політизується. Не уникла політизації й проблема голоду. Її треба деполітизувати, зробити абсолютно прозорою й забезпечити переконливими обґрунтуваннями.
У першу чергу міжнародній громадськості треба пояснити, чому народ, проти якого була застосована зброя голоду-геноциду, не виказує яскраво вираженого й одностайного бажання вважати цей злочин дією, спрямованою на припинення його існування в організаційних, тобто державницьких формах. Треба пояснити, чому кілька складів обраного цим народом на вільних виборах парламенту уникали розгляду питання про голод-геноцид. Можливо, вся справа в тому, що вищербина від геноциду торкнулася не тільки фізичного тіла українського народу, але й також історичної свідомості?
Усі ми разом узяті, є постгеноцидною людською спільністю, як твердив уже покійний професор Джеймс Мейс, у минулому — виконавчий директор комісії Конгресу США з голоду 1932 — 1933 рр. в Україні. Постгеноцидне суспільство не усвідомлює здійсненого проти нього насильства. Те, що жертвою такого насильства є вже неіснуюче покоління, ще більше ускладнює справу.
Українські вчені та краєзнавці спромоглися донести до свідомості свого народу зовнішній вигляд Голодомору. Це зроблено з деталями, від яких перехоплює подих. Але вони, можливо, не були такі переконливі в розкритті логіки подій, що розгорталися в селі від початку суцільної колективізації сільського господарства.
Мабуть, на саму колективізацію слід подивитися ширше — як на один з елементів творення більшовиками такого соціально-економічного ладу, який суперечив інтересам переважної більшості населення, тобто, був від природи штучним і міг виникнути тільки в силовому полі терористичної диктатури.
І останнє завдання — ключове для визначення геноцидної природи голоду в Україні й на Кубані. Треба довести, чому для Кремля регіони з найбільшою концентрацією українського населення становили особливу небезпеку, внаслідок чого тільки проти них була застосована найтяжча форма терору — терор голодом.
Поза сумнівами, голод охопив 1932 — 1933 рр. більшу частину радянських регіонів. Не викликає суперечок серед науковців й те, що ступінь ураження голодом двох українських регіонів був найбільшим (за винятком Казахстану, про який буде мова пізніше). Щоб голод у цих регіонах визнати геноцидом, треба пояснити причину їхньої відмінності від решти.
Ця стаття не претендує на те, щоб розв’язати проблему голоду-геноциду. В ній лише поставлені питання, які мають відношення до визначення українського голоду 1932 — 1933 рр. геноцидом. Слід визнати, що тут більше зробили іноземні вчені, ніж ми.
Однією з головних є проблема лікування історичної свідомості українського народу. Необхідність цього зрозуміли й на державному рівні. Покладено початок створенню Українського інституту національної пам’яті. В його рамках повинна здійснюватися координація діяльності багатьох організацій, спрямованої на відродження історичної пам’яті.
2. Переосмислення історії радянської доби
У Радянському Союзі відбулося дві кампанії десталінізації. Хрущовську назвали боротьбою з культом особи, а горбачовську — демократизацією. Обидві кампанії мали конкретну мету — реабілітацію жертв сталінської сваволі, у першу чергу — компартійно-радянських діячів. Попутно перед суспільством почала розкриватися загальна картина терору, за допомогою якого більшовики у продовж 1918 — 1938 рр. побудували лад, названий радянським.
Колосальна кількість введених у широкий обіг документів про масові репресії переконувала багатьох у Радянському Союзі в тому, що в його історії не залишилося «білих плям». Однак це була ілюзія. Короткий курс «Історії ВКП(б)», який 1938 року підсумував здобутки комуністичної революції, був вилучений після смерті Сталіна з обігу, але звичні постулати залишилися у свідомості тих, хто вивчав історію, і тих, хто навчав історії.
У країнах, які постали на місці СРСР, переосмислення спільної історії радянської доби продовжувалося, але з різною швидкістю й навіть під різними векторами. Зокрема, російські історики робили наголос здебільшого на позитивних аспектах — перетворенні порівняно відсталої країни в наддержаву. Українські історики поділилися в основному на два табори. Одні не бачили у минулому нічого позитивного, а другі — майже нічого негативного. На офіційну політику в галузі історії (яка виявлялася, зокрема, у змісті рекомендованих державними органами навчальних програм і підручників) дуже вплинула антикомуністично настроєна північноамериканська діаспора. Антикомунізм діаспори й колишньої компартійно-радянської номенклатури, яка не втратила влади у незалежній Україні, мав різні причини, на яких зупинимось пізніше. Тут слід зауважити, що він тільки заважав осмисленню історії комуністичного будівництва.
Порівняно нечисленні дослідники, які прагнуть підходити до минулого без комуністичних або антикомуністичних критеріїв, досить успішно працюють над переглядом концептуальних засад історії радянського ладу. У дослідженнях їм допомагає відсутність тиску з боку державних органів і відкритість архівів.
Тридцять третій рік не можна назвати «білою плямою», про голод знали всі. В кінці 80-х рр., коли інформація про злочини сталінської доби почала лавиноподібно наростати, вона сприймалася в суспільстві по-різному. Немало громадян не могли об’єднати в своїй свідомості сформоване з дитинства позитивне ставлення до радянської влади з твердженнями про те, що ця влада здійснювала терор голодом, тобто свідомі дії, спеціально розраховані на винищення населення голодною смертю.
Викласти набір історичних фактів в їх послідовності набагато легше, ніж дослідити вплив тих або інших подій на свідомість людини. У розпорядженні історика обмаль джерел, за допомогою яких можна вивчати свідомість — індивідуальну й колективну. Історія радянської України вже добре вивчена під кутом зору опису подій, у тому числі, й Голодомору. Але ми мало знаємо, як змінювалася свідомість людей в ту революційну епоху, наскільки адекватно вони реагували на терор і пропаганду, за допомогою яких їх заганяли у «світле майбутнє».
Поряд з терором і пропагандою радянська влада інтенсивно використовувала такий чинник впливу на населення, як виховання підростаючого покоління. В газеті «День» я відгукнувся нещодавно на 50-річний ювілей XX з’їзду КПРС, але не підкреслив тоді думки, що дуже важлива в контексті цієї статті: з’їзд примирив із владою вихованців радянської школи. Тоді, у перші повоєнні десятиліття, випускниками радянської школи вже стали майже всі громадяни СРСР (без населення територій, приєднаних з 1939 року). Злочини більшовицького режиму, який за допомогою терору й пропаганди побудував у передвоєнні роки радянський соціально-економічний лад, стало можливим списувати на Й.Сталіна.
Ми (я маю на увазі своє покоління) можемо оцінити ефективність комуністичного виховання, аналізуючи власну свідомість тих часів. Ще під час навчання в університеті (1954 — 1959 рр.) я дістав доступ як професійний архівіст до нецензурованої інформації — українських газет окупаційного періоду, перших праць про голод 1932 — 1933 рр. в журналах української діаспори та ін. Але подібна інформація відштовхувалася свідомістю і не впливала на вже засвоєні світоглядні позиції.
Терором можна нав’язати спосіб життя, але не світогляд. Світогляд — це результат виховання і пропаганди, які обов’язково мусять спиратися на доступний для розуміння і позитивний символ віри. Хто скаже, що комуністична доктрина в її пропагандистському вигляді не була принадною? Варто перечитати дуже щирого поета — Володимира Маяковського, щоб зрозуміти всю її силу.
Після закінчення Одеського університету я потрапив в Інститут економіки АН УРСР і захопився радянською економічною історією 20 — 30-х рр. Я стежив у ті часи й за науковою літературою з фаху, яка виходила на Заході, намагався регулярно читати авторитетний серед радянологів теоретичний журнал «Problems of communism». Заочне спілкування з «українськими буржуазними націоналістами» не призводило до роздвоєння свідомості. Наш світ був відмінним від Заходу в найглибших своїх вимірах, тобто цивілізаційно іншим. «Залізна завіса» нагадувала скло акваріуму, що відділяло одне від одного два різні середовища. Той наш світ був по-своєму логічним і мав зрозумілі для кожного цінності. Він був наскрізь фальшивим, але саме через цю наскрізність мало хто міг зрозуміти його фальш. Для мене, зокрема, залишалися незрозумілими ані причини голоду 1932 — 1933 рр., ані причини невизнання самого факту голоду радянською владою. В літературі діаспори стверджувалося, що Сталін виморював голодом український народ, але повірити в таке було просто неможливо.
Незручно постійно говорити про себе, але не вистачає іншого емпіричного матеріалу для аналізу світоглядної революції, що відбулася у нас. Моя особиста світоглядна революція була прискорена дослідженнями з теми голоду 1932 — 1933 рр. і пройшла через два етапи. На першому етапі, який тривав сім- вісім років, йшло нагромадження архівного матеріалу, відтворення фактичної картини Голодомору. Довелось повірити «українським буржуазним націоналістам», які розповідали, як Сталін виморював голодом український народ. На другому етапі відділ, в якому я працюю, здійснив впродовж дев’яти років системні дослідження природи радянського тоталітаризму. Голод 1932 — 1933 рр. увійшов у загальний контекст подій, що відбувалися в опанованій більшовиками країні у 1918 — 1938 рр. Стало можливим відповісти на питання, ЧОМУ Сталін виморював голодом український народ. Якраз це потрібне для визначення природи Голодомору як голоду-геноциду відповідно до критеріїв, встановлених Конвенцією ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року.
3. Вірогідність геноциду в комуністичному будівництві
Відомі історикам випадки геноциду відбувалися в умовах війни й стосувалися іноетнічного соціуму. Спілкуючись з деякими зарубіжними дослідниками українського Голодомору, я бачив, що вони не можуть усвідомити можливість геноциду, здійснюваного в мирний час і всередині власного соціуму. Щоб вони повірили фактам, природу Голодомору треба аналізувати, повторюю, на ширшому тлі, не відриваючи це явище від цілісного процесу комуністичного будівництва 1918 — 1938 рр.
Марксизм мав багато принципових відмінностей від вчення, названого в Радянському Союзі марксизмом-ленінізмом. Найважливішим, мабуть, було те, що К.Маркс вважав комуністичне суспільство закономірним продуктом об’єктивного природничо-історичного розвитку. В його працях ми не знайдемо виразу «комуністичне будівництво». Натомість В.Ленін вважав, що чекати визрівання комунізму не варто. Будівництво комунізму він розглядав як головний обов’язок пролетарської (але своєї й тільки своєї) партії після її приходу до влади й встановлення «диктатури пролетаріату» (тобто, знову-таки, диктатури власної партії). На його думку, комунізм можна було побудувати, причому в дуже стислі строки.
Ми й досі, дотримуючись засвоєних у радянську добу стереотипів, шукаємо корені ленінсько-сталінської комуністичної революції в тій народній революції, яка почалася в Росії у березні (за новим стилем) 1917 року. Насправді революція в Росії мала тільки два відмінних один від одного струмені — буржуазно-демократичний і радянський, які в різних пропорціях були представлені в кожному регіоні багатонаціональної імперії. Більшовики влилися в радянський струмінь аніскільки не змішуючись з ним і на плечах рад захопили владу, після чого залишили від революційних рад одну лише оболонку. Ніхто з діючих осіб революції 1917 року, крім керівників більшовицької партії, не прагнув зробити того, що було зроблено в Росії і в поневоленій більшовиками Україні між Першою і Другою світовими війнами. Та й керівники більшовиків 1917 року тримали комуністичну доктрину при собі, а для завоювання влади скористалися зовсім відмінними від неї політичними гаслами революційних рад. Лише зміцнившись при владі й тільки весною 1918 року, вони почали власну, комуністичну революцію.
Після провалу 1921 року першого комуністичного штурму більшовики відсунули комунізм у віддалену перспективу й вип’ятили в ньому не виробничі, а розподільчі відносини. Одночасно розподільчим відносинам було присвоєно максимально ефективне, під кутом зору пропаганди, формулювання: «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Будівництво радянського ладу, яке тривало з 1918 року, оголошувалось не комуністичним, а соціалістичним. Термінологічна суперечність була розв’язана дуже просто: соціалізм оголошувався першою фазою комунізму.
Ми й тепер називаємо комуністичну революцію 1918 — 1938 рр. будівництвом соціалізму. Варто залишити, однак, термін «соціалізм» за його західноєвропейськими першовідкривачами, які визнавали об’єктивну необхідність капіталістичного підприємництва й приватної власності. Суть соціалістичної політики на Заході полягала в тому, що капіталісти зобов’язувалися ділитися прибутками з верствами соціуму, які потребували допомоги. Така політика подобалася населенню, яке мало право обирати органи влади. Тому до влади в Європі почали приходити соціал-демократичні партії (з соціал-демократів вийшли й більшовики). З часом країни, які у нас називали капіталістичними, стали іншими, але за «залізною завісою» ми не розгледіли їхнього нового вигляду. Тим більше, що самі вони не називали себе соціалістичними. Цей популярний термін був приватизований спочатку В.Леніним, а потім А.Гітлером. До речі, гітлерівська приватизація Сталіну не сподобалася, і коли Німецька націонал- соціалістична робітнича партія стала урядовою, він звелів називати нацистів фашистами. Хоч між італійським фашизмом і німецьким нацизмом існує принципова різниця, ми й досі дотримуємося оприлюдненої на XVII з’їзді ВКП(б) сталінської директиви.
Західноєвропейський соціалізм спирався на капіталістичне підприємництво й допомагав підтримувати в суспільстві класовий мир — основу демократичного устрою. Він являв собою динамічну й високоефективну соціально-економічну систему, поки враховував протилежні інтереси працюючих і працедавців. Радянський комуносоціалізм, навпаки, нищив вільний ринок і приватне підприємництво, заміняючи їх плановим розподілом виробленої продукції. Знищення вільного ринку як природного регулятора економічних процесів апріорно позбавляло виробництво можливості ефективного господарювання. Одержавлена економіка оживала тільки під впливом бюрократичних команд, які надходили до неї іззовні й не могли забезпечити її ефективності.
У «Маніфесті Комуністичної партії» К.Маркс і Ф.Енгельс безапеляційно заявили: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» (Твори, видання друге, том 4, стор. 422). Західноєвропейські марксисти відмовилися від цього постулату як передчасного й обрали своїм методом боротьби за краще майбутнє політику реформ замість революційного насилля. Завдяки цьому вони спромоглися трансформувати свої країни. Навпаки, більшовики взяли на озброєння ранній марксизм і декларували знищення приватної власності на засоби виробництва. Що з цього вийшло?
Приватна власність є історичною категорією, тобто має початок і кінець. Але в наші часи, так само як і в добу К.Маркса, передчасно говорити про її відмирання. Треба почекати ще кілька сотень років, можливо, й більше. Зовсім інша річ — гасло знищення (а не відмирання!) приватної власності. Його реалізація не знищує саму власність, а тільки змінює власника. Комуністичне будівництво в СРСР призвело до концентрації всієї власності на засоби виробництва в руках купки олігархів — політбюро ЦК КПРС.
Ці олігархи переконалися вже під час першого штурму 1918 — 1920 рр., що десятки мільйонів селян не відступляться від своєї землі та інших засобів виробництва. Тому новий комуністичний штурм, який розпочався 1929 року, спирався передусім на терористичні способи впливу на селян. Саме через те, що силова складова в комуністичному будівництві була пануючою, стали можливими такі жахливі трагедії, як Голодомор і Великий терор.
Поєднання в руках компартійно-радянської олігархії політичної диктатури з диктатурою економічною перетворювало суспільство в атомізовану, безпорадну, інертну масу. З поневоленим населенням можна було робити все, що завгодно: влаштовувати штучний голод, щоб уникнути стихійних заворушень, здійснювати масові репресії — навіть з допомогою заляканих родичів репресованих.
Багато громадян відмовляються вірити тому, що радянська влада могла використовувати терор голодом для цілеспрямованого нищення людей. Вони шукають інші причини голоду 1932 — 1933 рр. — посуху, надмірні хлібозаготівлі, падіння врожайності через кризу, в яку потрапило сільське господарство після здійснення суцільної колективізації села.
Скажу одразу, що ці причини справді існували (крім посухи). Вони справді призвели до голоду як в зерновиробляючих регіонах (через надмірні хлібозаготівлі), так і в хлібоспоживаючих (внаслідок недостачі продовольства у держави). Але треба відрізняти голод, який панував майже всюди в СРСР, від Голодомору в УРСР і на Кубані. На жаль, десятикратна різниця в кількості жертв багатьох наших сучасників не переконує.
Продовження — в наступних номерах «Дня»
