Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Чому Сталін нас нищив?

Соціально-економічний і національний виміри геноциду
24 листопада, 2005 - 00:00
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Напередодні 70-х роковин Голодомору 1932—1933 років у Україні, в листопаді 2003 року, відомий науковець Джеймс Мейс запропонував вшановувати пам'ять жертв страшної трагедії запалюванням свічок. Два роки по тому на цю пропозицію, яка вперше пролунала зі сторінок газети «День», відреагувало керівництво держави: як уже повідомлялося, нещодавно Президент Віктор Ющенко підписав указ про заходи у День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій. (Цього року він відзначатиметься післязавтра, 26 листопада.) Тепер потрібно ще, щоб геноцидом проти українського народу Голодомор 30 х років визнав світ. Серед дослідників, які докладаютьдо цього зусиль, і відомий український історик, постійний автор «Дня» Станiслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ. Сьогодні ми завершуємо публікацію серії його статей, присвячену цій темі.

Щоб виявити причини терору голодом, його треба аналізувати в контексті комуністичної революції, що здійснювалася більшовиками. Ця «революція зверху» різко змінювала звичні форми життя суспільства. Зміни викликали опір, а опір — репресії з боку держави.

Комуністична революція зайняла два повні десятиліття — від 1918 до 1938 рр. У ній виокремлюються два штурмові періоди — ленінський (1918 — 1920) і сталінський (1929 — 1933). Під час ленінського штурму удар спрямовувався проти поміщиків та буржуазії. Ліквідація великих власників радянською владою здійснювалася за цілковитої підтримки народних низів. Завдяки цьому створювалася ілюзія тяглості революційного процесу.

Ленінський штурм заклав лише кістяк «держави-комуни». Спроба поширити соціально-економічні перетворення на дрібних власників зазнала невдачі. Наштовхнувшись у селі на опір, який загрожував втратою влади, В. Ленін запровадив нову економічну політику й залишив селянство поза «державою-комуною».

Після тривалої підготовки комуністичний штурм був відновлений Сталіним. Характер і глибина репресій під час сталінського штурму різнилися у часі й по регіонах. У регіонах з найвищим опором Сталін застосовував найжахливішу форму репресій — терор голодом. Результатом такого терору став Голодомор.

МЕТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

Пропагандистський імідж комунізму відомий усім: суспільство, в якому люди користуються матеріальними й духовними благами за потребами. Але справжня сутність радянського комунізму, який назвався соціалізмом, тому що не міг запропонувати благ за потребами, визначалася відносинами власності, а не розподілу.

Ніхто з вождів більшовиків не ставив за мету прокласти в країні молочні ріки з кисільними берегами. Метою їх була ліквідація приватної власності на засоби виробництва, заміна її, висловлюючись мовою пропаганди, «загальнонародною» або «колгоспно-кооперативною» формами власності. Насправді ж приватну власність мала замінити власність радянської держави.

Ця держава ще не мала адекватного собі економічного фундаменту. Вона позбавила людей політичної свободи, але не спромоглася поневолити їх економічно. Комуністична партія у громадянській війні подолала опір великих власників, але експропрійована власність буржуазії і поміщиків була використана по-різному.

Більшовицькі вожді затаврували як «анархо-синдикалізм» спроби робітничих колективів приватизувати підприємства. Фабрики й заводи були оголошені загальнонародною власністю і перейшли в розпорядження держави. Держава назвала робітничий клас гегемоном революції і дала йому, слід визнати, широкі права в управлінні виробництвом. Але вона стала вершителем його долі. Робітничий клас залишився пролетаріатом.

Земля теж була оголошена загальнонародною власністю. Та селяни перешкодили перетворенню поміщицьких маєтків на державні підприємства й приватизували їх на зрівняльних засадах. Перші соціально-економічні перетворення радянської влади не наблизили, а віддалили селян від «держави-комуни». Поки вони залишалися економічно незалежними, кремлівські можновладці не могли реалізувати поставлені цілі.

Ми не зрозуміємо причин проявленого владою фанатизму в спробах колективізувати селянство, якщо не відповімо на запитання, якими були довгочасні цілі Кремля.

У «Квітневих тезах» довгочасними цілями В. Ленін назвав створення «держави-комуни» й Комуністичного інтернаціоналу. Після завоювання влади розпочалася вакханалія «експропріації експропріаторів», але більшовики налагодили найсуворіший облік цінностей, що конфісковувалися, — золота, алмазів, валюти. Потім ленінські емісари розбіглися по Європі з валізками цього добра, щоб створити місцеву мережу Комінтерну.

Коли закінчилася світова війна, у Європі пройшла масштабна демобілізація. Тим часом у радянській Росії тривала війна, і чисельність Червоної армії постійно нарощувалася — до п'ятимільйонної відмітки в 1920 році. Більшовикам здавалося, що настав час увійти в Європу. «Мы должны штыками пощупать — не созрела ли социальная революция пролетариата в Польше?» — говорив Ленін.

Після провалу спроб встановити радянську владу в Угорщині, Німеччині й Польщі вожді партії зрозуміли, що попереду має бути тривалий період мирного розвитку. Треба було створювати промисловість, яка не поступалася б промисловості великих держав Європи, щоб замінити примітивний багнет танками й літаками. У 1920 році Ленін ініціював розробку та затвердження державного плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), тобто відбудови та будівництва промисловості й транспорту, заснованих на електриці. План ГОЕЛРО провалився через відсутність коштів, але згодом було розроблено сталінські п’ятирічки, які вимагали ще більших ресурсів.

На ХIV з’їзді ВКП(б) у грудні 1925 року був затверджений курс на індустріалізацію країни. Одразу постала проблема коштів на капітальне будівництво. «Всесоюзний староста» М. Калінін заявив: треба зняти з себе останню свитину, щоб побудувати Дніпрогес!

«Останню свитину» збиралися зняти з селян. Держава не могла змусити селян-власників продавати їй хліб за невигідними цінами, і тому взяла курс на знищення цієї категорії виробників. Перетворення їх на колгоспників розв’язувало проблему. Колгоспники, так само як робітники, не мали відношення до реалізації продукції, яку виробляли.

Якщо накласти вектор комуністичних перетворень на вектор нормального розвитку, то виявляється цікава картина. Здійснювана в рамках першого комуністичного штурму спроба насадження комун в українському селі провалилася, і Ленін змушений був поставити виконання програми індустріалізації країни в постійну залежність від реквізицій селянського хліба. Схвалений VIII Всеросійським з’їздом рад у грудні 1920 року план ГОЕЛРО мав виконуватися за рахунок продрозкладки. Сподіваючись на те, що радянська влада зможе утворити хлібний фонд в 300 млн. пудів, Ленін на з’їзді зауважив, що без такого фонду неможливо підходити до завдань електрифікації Росії. Цей з’їзд схвалив також законопроект «Про заходи зміцнення і розвитку селянського господарства». Кожне селянське господарство повинне було одержувати обов’язкове завдання по засіву полів. Ленін заявив на з’їзді: «Суть законопроекту в тому, щоб зараз прийти до практичних заходів допомоги селянському одноосібному господарству, яке переважає, такої допомоги, яка полягала б не тільки в заохоченні, а і в примусі».

Результати трьох років індустріалізації (1926—1928) не задовольнили Кремль. Затверджуючи найнапруженіший за темпами варіант першого п’ятирічного плану, Сталін одночасно розпочав суцільну колективізацію сільського господарства. Колгоспи забезпечували незрівнянно більше вилучення створюваного в сільському господарстві національного доходу, ніж могли дати прямі й посередні податки з господарств економічно не залежних від держави селян-власників.

Вектор суспільно-політичного розвитку в країнах Європи спрямовувався від феодально-кріпосницьких форм організації праці до ринкових, які забезпечували демократичну побудову суспільства. Вектор комуністичної організації праці, попри всі заяви про соціальну справедливість і вищий тип демократизму порівняно з буржуазним, спрямовувався у протилежному напрямі — до примусової праці.

«ЛІКВІДАЦІЯ КУРКУЛЬСТВА ЯК КЛАСУ»

Капітальне будівництво в промисловості узгоджувалося з наявними ресурсами тільки в перший рік індустріалізації. Надалі його обсяги збільшувалися за рахунок введення в обіг грошей, не забезпечених товарами. Хитка ринкова рівновага, яка була здобутком відбудовного періоду, порушилася. В країні, де «командні висоти» економіки контролювалися державою, ціни залишалися більш-менш стабільними. Ринкова нерівновага виявлялася у формі товарного дефіциту. Промтовари одразу зникали з продажу, тому що попит перевищував пропозицію. Спроби держави стримати інфляційне зростання цін на сільськогосподарські товари призводили до того, що селяни відмовлялися везти їх на ринок.

Ці явища дістали в радянській історіографії назву «кризи непу». Мовляв, нова економічна політика уже вичерпала закладені в ній можливості, й уряд закономірно переходив до політики індустріалізації та пов’язаної з нею суцільної колективізації сільського господарства. Фактично ж «криза непу», яка найбільшою мірою проявлялася як хлібозаготівельна криза, була наслідком прорахованої політики керівників держави, які обрали своєю генеральною лінією курс на форсовану індустріалізацію. Дефіцит хліба допомагав компартійним комітетам готувати громадську підтримку для вже запланованого погрому селян-власників.

У надрукованій 7 листопада 1929 року статті «Рік великого перелому» Сталін твердив, що в колгоспи селяни пішли «цілими селами, волостями, районами, навіть округами». Це був блеф, але він зіграв свою роль. У місцевих начальників створювалося враження відставання від сусідів, адже самі вони мали жалюгідний відсоток колективізації. Стаття передувала пленуму ЦК ВКП(б), який офіційно поставив питання про здійснення суцільної колективізації. Пленум ЦК рекомендував перейти в районах суцільної колективізації до політики «ліквідації куркульства як класу».

З метою попередження опору суцільній колективізації чекісти повинні були поділити заможну частину селянства на три категорії — куркульський актив (підлягав ув’язненню в концтаборах або негайній фізичній ліквідації), інші елементи куркульського активу (підлягали висилці у віддалені місцевості), усіх інших куркулів (після конфіскації основної частини засобів виробництва їм дозволялося селитися за межами колгоспних масивів). Кількість ліквідованих господарств трьох категорій повинна була становити від трьох до п’яти відсотків від загальної кількості господарств.

«ЗАПАМОРОЧЕННЯ ВІД УСПІХІВ»

Кремлівським вершителям селянської долі здавалося, що вони зможуть здійснити колективізацію за повною програмою. Такою програмою, як і в 1919 році, була комуна. Кампанія розкуркулення позбавляла селян волі до опору й змушувала їх включатися в «колгоспний рух». Тут ініціатори суцільної колективізації все розрахували правильно. Чому ж у перші місяці 1930 року керівники партії і держави раптом відчули, що радянська влада стоїть на краю загибелі?

Поки складалися списки на розкуркулення, кожний селянин готовий був написати заяву про вступ до колгоспу, щоб врятувати своє господарство. Коли виявилося, що від них вимагають віддати в колгосп останню корову й навіть дрібну худобу та птицю, селяни почали відчайдушно опиратися. Збройних виступів спостерігалося не так багато, тому що чекісти завбачливо викачали з села всю зброю, яка залишалася від воєнних часів. Але виступи проти влади, незважаючи на неорганізованість і стихійність, ставали все небезпечнішими.

26 лютого 1930 року в ЦК ВКП(б) прийшла панічна телеграма з Харкова від П. Любченка і Г. Петровського. Українські керівники повідомляли про масові хвилювання у прикордонному Плужнянському районі. В наступні дні подібні повідомлення почали надходити і з інших регіонів, але Сталіна особливо стурбувало становище на українсько-польському прикордонні. Опитуванням 28 лютого в протокол засідання політбюро ЦК від 5 березня було внесене рішення про уточнення Примірного статуту сільськогосподарської артілі. Нову редакцію статуту вимагалося надрукувати в газетах 2 березня, одночасно з роз’яснювальною статтею Сталіна.

Нова редакція статуту чітко формулювала, на відміну від старої, що треба усуспільнювати при утворенні колгоспу. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу й присадибну ділянку. У статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» без всяких обмовок стверджувалося: «артіль є основною ланкою колгоспного руху».

Замість комуни постала селянська артіль — «дволикий Янус». Одним ликом вона оберталася до економіки, що працювала за директивним планом, а іншим — до ринкової економіки, тобто до живого виробництва, яке існувало завдяки природній зацікавленості виробника. Артільна форма колгоспу вимагала утворення вільного ринку, на якому ціни формувалися за законом попиту та пропозиції. Вона вимагала наявності товарно- грошових відносин, причому не тільки в обмеженій сфері сільськогосподарського виробництва, а й в усій економіці.

Спочатку відступ до артілі вважався тимчасовим. У резолюції ХVI з’їзду ВКП(б), який працював у червні — липні 1930 року, підкреслювалося, що на даній стадії основною формою колгоспу є сільськогосподарська артіль, але висловлювалося припущення про те, що «колгоспний рух може підніматися до вищої форми — комуни — відповідно до підвищення технічної бази, зростання колгоспних кадрів і культурного рівня колгоспників». Проте Сталін більше не наважився посягнути на селянську корову та присадибну ділянку.

Ринковий лик колгоспного ладу пом’якшував диспропорції радянської економіки, які були органічно властиві плановому регулюванню. Він сигналізував плановикам, де і коли треба вжити заходів, щоб уникнути труднощів з реалізацією продукції, «отоварюванням» грошової заробітної плати тощо. Поряд із вільним вибором місця праці, яке було надане робітничому класу без зусиль з боку останнього, селяни у 1930 році вибороли собі присадибну ділянку з коровою й дрібною худобою. Ці два чужорідні для комуністичної економіки елементи зробили можливим її тривале функціонування. Вона завжди залишалася неефективною, але давала можливість Кремлю використовувати колосальний мобілізаційний ресурс, яким володіла в силу своєї природи.

КРИЗА КОЛГОСПНОГО ЛАДУ

Радянська історіографія визнавала наявність кризи колгоспного ладу в 1930—1932 рр. і викликаних нею «продовольчих утруднень». Вважалося, що криза була породжена невмінням колгоспників працювати колективно. З часом, мовляв, все налагодилося, партія і уряд здійснили організаційно-господарське зміцнення колгоспів і колгоспний лад вийшов із кризи.

Ці твердження нібито підтверджувалися урядовими деклараціями та постановами. У березні 1930 року Кремль відмовився від насадження комун під виглядом артілей. У квітні 1930 року уряд прийняв закон про хлібозаготівлі: колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті валового збору. Основна частина врожаю підлягала розподілу по трудоднях. У травні 1932 року була дозволена колгоспна торгівля за цінами, що складалися на ринку.

Дійсність, однак, виявилася іншою. У хлібовиробляючих регіонах держава фактично відновила продрозкладку часів громадянської війни. Три роки підряд у колгоспів забирали майже весь урожай, прирікаючи колгоспників на голодування. У хлібоспоживаючих регіонах держава зменшила постачання хлібом і позбавила продовольчих карток цілі категорії населення, що теж призвело до голодування. Куди подівся хліб?

У 1929 р. у світі спалахнула небачена за глибиною економічна криза, яку назвали Великою депресією. В умовах кризи впали ціни на промислове устаткування. Радянські зовнішньоторговельні організації радісно скуповували за валюту все підряд по низьких цінах і на пільгових умовах оплати. Та виявилося, що ціни на сільськогосподарську продукцію впали ще більше. Довгострокових позик ніхто не давав, щоб заробити валюту, доводилося продавати більше хліба. Зволікання з поставками хліба на експорт загрожувало великими неприємностями. Щоб знайти валюту для чергових платежів по векселях, радянський уряд поставив на аукціон музейні скарби.

Тим часом обсяг державних хлібозаготівель істотно скоротився. Селяни тільки імітували працю на колгоспних ланах, тому що майже нічого не одержували за вироблену продукцію. Кремль дав політичну оцінку цій недобросовісності — куркульський саботаж. З кожним роком хлібозаготівлі ставали все жорсткішими. Восени 1932 року Сталін утворив в основних хлібовиробних регіонах надзвичайні заготівельні комісії. В Україні комісію очолив голова Раднаркому СРСР В. Молотов. На Північному Кавказі комісія діяла під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича. У Поволжі головою комісії працював секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев. Результатом їх діяльності став голод в усіх перелічених регіонах.

СТАЛІНСЬКИЙ ВИЩИР

Сталін виглядав застібнутим на всі ґудзики навіть у найближчому оточенні. В державних справах він вважав потрібним тримати дистанцію. Тільки в поодинокі моменти найвищої схвильованості з-під його пера проривалися слова, які давали уявлення про темні глибини його пропащої душі.

Чому Сталін інколи змушений був власноручно писати підлеглим? На південних курортах не можна було іншим способом обговорювати конфіденційні питання з тими, хто залишався в Кремлі «на господарстві». 11 серпня 1932 року в листі Л. Кагановичу він висловив глибоке обурення тим, що десятки райпарткомів у Київській і Дніпропетровській областях наважилися заявити про нереальність хлібозаготівельного плану. У зв’язку з цим він заявив: «Если не возьмемся тепер же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе- хе ) обретается немало (да, немало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне ) партии, против партии. Самое плохое — это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей. Так дальше продолжаться не может».

Слід звернути особливу увагу на тривогу Сталіна, який боявся «втратити Україну» і мав намір «виправити становище», поки «справи не стали гірші». Володар Кремля ніколи не чекав, поки справи погіршаться. Упродовж 25-ти років сталінської диктатури використовувалися різні форми репресій, але всі вони мали одну спільну рису: були превентивними. Сталін діяв на випередження, пам’ятаючи вислів китайського мудреця Лао Цзи: «Наводити порядок треба тоді, коли ще нема смути».

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЧИ ГРОМАДЯНСТВО?

Німецький професор Стефан Мерль у статті, опублікованій в російському журналі «Отечественная история» (1995, № 1), заявив, що сам факт голоду в Україні у 1932—1933 рр. не доказує наявності геноциду. Загальна кількість жертв голоду для нього теж «не мала істотного значення». Від такого твердження моторошно, але доводиться списати його на недоліки правового визначення терміну «геноцид». Мерль радив Р. Конквесту та його однодумцям доказати на фактах, що українці гинули внаслідок своєї національної належності, що «Голодний мор був викликаний саме з таким умислом».

Мерлю вторив російський професор Віктор Кондрашин: «голод рівною мірою торкнувся села з російським і неросійським населенням і не мав «національної специфіки», тобто спрямованості проти якого-небудь одного народу».

Істина знаходиться не на боці Мерля і Кондрашина, і не на боці вчених, які заперечують висловлені ними твердження. Полеміка на полі, яке обрали для себе противники Р. Конквеста, обов’язково заведе в глухий кут. Неправильна нав’язувана нам сама постановка питання.

Розгляньмо наявну статистику. Статистика смертності в СРСР існувала в національному розрізі — окремо по місту та селу. Слід тільки взяти до уваги, що органи ЗАГС, по-перше, зареєстрували в Україні у 1933 році не більше половини реальних смертних випадків, і, по- друге, що смерть від голоду в цій статистиці окремо не виділена. Статистика фіксує ненормально високу смертність у сільській місцевості і однаковий рівень смертності на селі в національних групах, якщо співставити кількість померлих з кількістю всього сільського населення даної групи. Це означає, що люди гинули в Україні за місцем проживання, а не за ознакою національності. Від голоду постраждала сільська місцевість, а за соціальною ознакою — селянство.

Іншу картину дає співставлення офіційної статистики смертності по регіонах. У 1933 році смертність перевищувала народжуваність у семи регіонах Європейської частини СРСР. Найбільше перевищення спостерігалося у регіонах, де діяли надзвичайні хлібозаготівельні комісії: УСРР (1459 тис. осіб), Північно-Кавказький край (291 тис.), два краї Поволжя (178 тис. осіб). У Центрально-Чорноземній області кількість померлих була на 62 тис. більшою, ніж народжених, в Уральській області — на 35 тис., у Північному краї — на 5 тис. У хлібоспоживчих регіонах підвищена смертність спостерігалася в містах, де людей знімали з державного продовольчого постачання.

Співставляти Україну і Північно-Кавказький край ми не можемо. Серед шести округів краю є дуже постраждалий від голоду Кубанський округ, населення якого на дві третини складалося з українців (за переписом 1926 року). Інші округи постраждали істотно менше, внаслідок чого сумарні показники смертності виглядають не так жахливо, як в Україні.

Співставити можна Україну і Поволжя, причому не тільки за офіційною статистикою 1933 року, яка не дає повної картини смертності, а й за розрахунками прямих втрат від голоду, що спираються на аналіз переписів населення 1926 і 1937 рр. та демографічної статистики між двома переписами. Україна і Поволжя неспівставні за кількістю населення, але співставні за територією. Територія України до 1939 року дорівнювала 450 тис. кв. км., а Поволжя — 435 тис. кв. км. За підрахунками В.Кондрашина, у Поволжі померло від голоду 366 тис. осіб. За моїми підрахунками, в Україні прямі втрати від голоду становили 3 238 тис. осіб, тобто були на порядок більшими.

1933 року люди гинули від голоду в багатьох регіонах, але голодний мор з велетенською кількістю жертв спостерігався тільки у двох політико-адміністративних утвореннях, де українці складали більше двох третин загальної кількості населення — в УСРР і в Кубанському окрузі Північно-Кавказького краю.

Отже, голодомор торкнувся-таки українців, а точніше — українських селян в Україні і Росії. Таке уточнення потрібне, і ми не повинні дискутувати з С. Мерлем або з В. Кондрашиним на нав’язуваних умовах. Ми ніколи не докажемо онукам тих громадян України, які померли від голоду, й тим більше — світовій громадськості, що люди гинули в СРСР у 1933 році внаслідок своєї національної належності. Тобто так, як вірмени в Османській імперії у 1915 році або євреї в країнах Європи, окупованих гітлерівським рейхом. Доказувати це нема й потреби, бо механізм радянського геноциду інший. Застосований Сталіним терор голодом в Україні і на Кубані був геноцидом українських громадян, а не українців.

КРЕМЛЬ І ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ

Щоб зрозуміти, чому Сталін боявся «втратити Україну», треба розібратися в суті українського громадянства і національної радянської державності. Але не тієї державності, яку пам’ятають сучасні покоління, а тієї, якою вона була до Голодомору.

У процитованому листі Сталін повідомляв Кагановича, що хоче зробити його генеральним секретарем ЦК КП(б)У замість Станіслава Косіора. Каганович уже займав цю посаду в 1925—1928 рр. і чемно відповів: «Мне, конечно, легче будет приступить к делу прямо, ибо знаю страну, экономику и людей». На відміну від нас, Каганович називав Україну країною. Всі, хто пройшов через 1933-й і 1937-й роки, й тим більше — всі, хто народився пізніше, «країною» називали вже Радянський Союз. Україну вони звикли називати республікою...

Раніше ми дійшли висновку, що симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів давав Кремлю можливість упаковувати тоталітарний режим у шати «народовладдя»». Тепер слід зазначити, що подвійна природа радянської державності дозволяла представляти жорстко централізовану «державу-комуну» в оманливому вигляді країни без назви, що складалася з дев’яти іззовні незалежних радянських держав. Тим самим національно-визвольний рух пригноблених народів підривався зсередини. Після громадянської війни виникла ідея перетворити «незалежні» держави на автономні республіки Російської Федерації, але вождь радянської України Християн Раковський запротестував. В. Ленін по- дружньому обізвав його «незалежником», але врахував настрої периферійних компартійно-радянських керівників, які не бажали зменшення повноважень, і запропонував надбудувати в радянській федерації ще один поверх. Усі «незалежні» національні держави нарівні з Росією мали увійти у нове державне утворення — Радянський Союз. Громадяни кожної союзної республіки діставали конституційне право на вихід з СРСР. «Держава-комуна» скріплювалася тільки диктатурою комуністичної партії. Якраз партія повинна була слідкувати, щоб у громадян союзних республік не з’являлися небезпечні бажання.

Відразу після утворення СРСР головною лінією національної політики Кремля стала коренізація. Її український різновид назвали українізацією. Метою такої політики було укорінення радянської влади. Але існував побічний ефект. Переслідувану раніше власну мову українці почули у школах і закладах культури. В Україні почалося національне відродження.

За економічним і людським потенціалом УСРР дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. Через це вона користувалася підвищеною увагою конкуруючих політичних діячів у політбюро ЦК ВКП(б). «Кращим другом» України став Сталін, який спромігся посадити на найвищу посаду в цій республіці свого підручного Кагановича. Користуючись підтримкою Кагановича і Сталіна, нарком освіти Микола Скрипник витискував з політики коренізації максимум можливого. У 1927 році він публічно заявив, що УСРР «є П’ємонтом для всього українського народу на всій етнографічній території України». Йшлося не тільки про західноукраїнські землі у складі інших держав. Перепис 1926 року показав, що майже 8 млн. українців проживало в Російській Федерації.

Поки Сталін боровся за владу, він не звертав уваги на такі заяви. Але двома постановами ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 і 15 грудня 1932 року українізація за межами УСРР оголошувалася «петлюрівською». На Північному Кавказі, де українізація охопила майже половину районів, усі установи, школи і преса були негайно переведені на російську мову як «більш зрозумілу» для населення. Кубанцям та українцям в інших округах краю було наказано вважати себе росіянами. За Всесоюзним переписом 1939 року 86,8 відсотка населення Краснодарського краю були вже зареєстровані як росіяни. Тільки 150 тис. громадян (4,7 відсотка), які прибули в край у 30-х рр., могли заявити, що вони українці.

З одного боку, радянська національна державність була великим пропагандистським здобутком для керівників державної партії. З іншого — кремлівські можновладці не довіряли в Україні навіть власній партії ( згадаємо оце сталінське «хе-хе» ). В Кремлі не забували, що в 1917—1919 рр. Україну довелося завойовувати тричі. Не забували також про один-єдиний випадок непокори в майже столітній історії партії, яка була від народження паралізована принципом «демократичного централізму»: IV Всеукраїнська партконференція навесні 1920 року забалотувала рекомендований Леніним список членів ЦК КП(б)У і обрала своїх керівників за власним бажанням.

Незважаючи на газетний галас з приводу успіхів першої п’ятирічки, економічне становище СРСР невблаганно погіршувалося. Сталін розумів, що криза може послабити залізну хватку Кремля («как только дела станут хуже»...). За цих умов харківська компартійно-радянська номенклатура могла б перетворитися з червоної на жовто-блакитну і використати прикордонне становище України та свої конституційні права, щоб відділитися від Москви. Видатний український історик Іван Лисяк-Рудницький ще за життя Сталіна (у 1950 році ) опублікував у західноберлінському журналі статтю «Проти Росії чи проти радянської системи». У ній містився прогноз, здійснений тільки під час розвалу радянської імперії у 1989 і в 1991 рр.: «Скасування комуністичного устрою в сучасних радянських «союзних республіках», як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної національної індивідуальності».

Якраз для того, щоб попередити такий поворот, Сталін на тривалий період перетворив Україну в епіцентр репресій. «Без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения», — переконано писав він у 1925 році. Вивчаючи досвід української революції 1917—1920 рр., з цим твердженням цілком можна погодитися. Але суцільна колективізація селянських господарств підірвала базу визвольного руху в усіх національних республіках, а застосований проти УСРР і Кубані терор голодом ліквідував потенціальну загрозу Кремлю з боку найбільш могутньої.

Справившись з селянським питанням, яке було, на думку Сталіна, питанням національним, диктатор негайно переключив увагу на українську інтелігенцію — компартійну і позапартійну. Під його диктовку об’єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У в листопаді 1933 року прийняв тезу про націоналістичний ухил як головну небезпеку в партії і державі. ХVII з’їзд ВКП(б) у січні 1934 року підтвердив і розвинув цю тезу. Наймасштабніше винищення української інтелігенції розгорнулося після самогубства у липні 1933 року зацькованого М. Скрипника. Під прапором боротьби зі «скрипниківщиною» чисельність КП(б)У була скорочена за 1933 рік на 110 тис. осіб.

У жахливі для України роки (1932— 1938) у концтабори і тюрми потрапила більшість діячів української культури, у тому числі вже нової генерації робітничо-селянського походження. Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в українській революції 1917— 1920 рр. Одночасно Сталін почав перечищати власну креатуру в Україні. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраних ХIII з’їздом в червні 1937 року, 56 було звинувачено у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10.

ЯК ЦЕ БУЛО

Організувати смерть мільйонів людей непросто. Ця справа вимагала вправності, досвіду і десятків тисяч виконавців.

Заперечуючи сформульований Дж. Мейсом висновок комісії Конгресу США про голод 1932—1933 рр. в Україні, Ш. Мерль писав: «Вилучення зерна відбувалося, як правило, місцевими активістами української національності. І цей факт, який з жалем констатується у доповіді Конгресу, важко сполучити з тезою про геноцид». Навпаки, його співвітчизник Г. Зімон на основі тривалого дослідження національної політики КПРС сформулював такий більшовицький принцип: «жертви та вбивці повинні належати до одного етносу».

Безліч фактів свідчить, що рацію мав якраз Зімон. Та коли ми ставимо проблему в такому ракурсі, не слід грати на національній належності тих, хто віддавав і виконував накази, наслідком яких був геноцид. На жаль, крайні націоналісти не оминають можливості кинути тінь на народи, до яких ставляться негативно. Ні грузин Сталін, ні єврей Каганович, ні росіянин Молотов, ні поляк Косіор не обтяжують виною за свої злочини народи, з лона яких вийшли. Створений Леніним пекельний політичний режим був інтернаціональним.

Небажання селян працювати без оплати на колгоспних полях кваліфікувалося як «куркульський саботаж». Небажання компартійно-радянських працівників вибивати хліб у голодуючих селян розглядалося як «зрада». У циркулярі від 13 грудня 1932 року до місцевих парторганізацій С. Косіор пропонував негайно ставити питання про позбавлення «зрадників» партійних квитків з наступною їх висилкою на північ, ув’язненням на тривалі строки, розстрілом.

Косіорівський циркуляр був реакцією на ставлення місцевих керівників до інструкцій надзвичайних хлібозаготівельних комісій — Молотова в Україні і Кагановича на Кубані. Прийняті до виконання інструкції були продиктовані Сталіним і зводилися до терору голодом.

2—4 листопада бюро Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) розглянуло питання «Про хід хлібозаготівель і сівби по районах Кубані». Десять кубанських районів було посаджено на «чорну дошку»: за короткий час з них вивезли все зерно і майже все продовольство. 18 листопада під тиском Молотова була ухвалена постанова ЦК КП(б)У, а 20 листопада — постанова РНК УСРР, майже ідентичні за змістом і під однаковою назвою: «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Головним пунктом українських і кубанської постанов було запровадження натуральних штрафів. Колгоспам, колгоспникам і одноосібникам, які заборгували хліб державі, встановлювалося додаткове завдання по м’ясозаготівлях в розмірі 15-місячної норми і по заготівлях картоплі в розмірі річної або дворічної норми. Свою позицію Сталін озвучив уже після прийняття цих постанов. Виступаючи 27 листопада на об’єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б), він заявив, що Україна і Кубань приховують зерно в ямах, саботують хлібозаготівлі і загрожують голодом робітничому класу.

Місцева влада швидко справилася з поставленим завданням про вивіз хліба, м’яса і картоплі з колгоспів та радгоспів. Вивезти продовольство з селянських садиб було важче. Перебуваючи з інспекцією в Одеській області, Каганович 23 грудня інструктував секретарів райпарткомів: «В морду бить никогда не следует. Но умело проведенные обыски, и не только у единоличников, но и у колхозников, рабочих, коммунистов — это не перегиб. Надо село взять в такой «штосс», чтобы сами крестьяне раскрыли ямы».

До Кагановича підключився сам Сталін. 1 січня 1933 року він надіслав до Харкова телеграму, оформлену як постанова ЦК ВКП(б). У ній — весь Тридцять третій рік:

«Предложить ЦК КП(б)У и СНК УСРР широко оповестить через сельсоветы, колхозы, колхозников и трудящихся единоличников, что: а) те из них, которые добровольно сдают государству ранее расхищенный и скрытый хлеб, не будут подвергаться репрессиям; б) в отношении колхозников, колхозов и единоличников, упорно продолжающих укрывать расхищенный и скрытый от учета хлеб, будут применяться строжайшие меры взыскания, предусмотренные постановлением ЦИК и СНК СССР от 7 августа 1932 г. (об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении социалистической собственности)».

Жахливий зміст цієї новорічної телеграми стає зрозумілим тільки при аналітичному вивченні. Перший пункт був попередженням: здавайте хліб, інакше стане погано. Характер репресій не визначався. Другий пункт є зрозумілим у співставленні з першим. Він адресувався селянам, які проігнорували попередження. Але таких селян треба було визначити. Яким способом? Досі не придумали нічого іншого, крім обшуку. Отже, сталінська телеграма була попередженням про масові обшуки. В ході обшуків зерно могли знайти або не знайти. У першому випадку селян чекали репресії на основі закону від 7 серпня 1932 року. Які дії Кремль передбачав у другому випадку, не повідомлялося. Але з листопада 1932 року на всіх, у кого хліб не знаходили, накладали натуральні штрафи. Звідси випливав зрозумілий всім селянам висновок: у кого не знайдуть хліб, заберуть інші продовольчі продукти тривалого зберігання.

За браком газетної площі немає можливості показати картину обшуків за спогадами тих, хто вижив. Зазначу основне: забирали не тільки зерно, м’ясо з салом і картоплю, як передбачалося партійно-урядовими постановами. Забирали буряки, горох, квасолю, пшоно, цибулю, фруктову сушню і все інше, чим селяни запасалися до наступного урожаю. Під керівництвом уповноважених по хлібозаготівлях, чекістів та міліціонерів обшуки в кожному селі проводили члени комітетів незаможних селян. Засуджувати їх не можна, вони хотіли їсти. Як не можна засуджувати й тих обшуканих, які потім їли своїх дітей або батьків.

Державні заготівлі хліба з урожаю 1932 року розпочалися в липні. До кінця жовтня було заготовлено 136 млн. пудів. За три місяці діяльності комісія Молотова «заготовила» ще 87 млн. пудів. Яку частку в її доробку становило зерно, знайдене під час обшуків? Є довідка: органи ДПУ і НКВС за період з 1 грудня по 25 січня знайшли 14 956 ям і 1980 інших сховищ, з яких було вилучено 1,7 млн. пудів хліба.

Редакція газети «Правда» організувала в Україні декаду по боротьбі з крадіжками зерна. У рейді, який тривав з 7 по 17 серпня 1932 року, взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Кореспондент «Правди» по Дніпропетровській області закликав: шукайте, адже існує підземне «пшеничне місто»! Шукачі тоді нічого не знайшли, а подвірні обшуки в грудні і січні дали мізерну кількість хліба (слід додати, що в ці 1,7 млн. пудів входив також хліб, знайдений у перекупників). Під прикриттям легенди про підземні «пшеничні міста» в українських і кубанських селах була здійснена огидна акція вилучення хліба і всього незернового продовольства, яка не мала нічого спільного з хлібозаготівлями.

Мету цієї акції окреслює обмовка С. Косіора в листі до Сталіна від 15 березня 1933 року: «навчити колгоспників уму-розуму». Це судження збігалося із зробленим тоді ж висновком секретаря ЦК КП(б)У М. Хатаєвича: «Среди большинства тех колхозников, которые совсем еще недавно таскали и воровали колхозный хлеб, относились небрежно к колхозному имуществу, не хотели честно работать в колхозном производстве, замечается, что они все более осознают необходимость честно и старательно работать для колхоза». Такий же мотив звучить в адресованому італійському уряду рапорті консула в Харкові Серджіо Граденіго від 31 травня 1933 року. У розмові з ним високопоставлений чекіст заявив, що треба було «дати селянам урок» (per dare una lezione al contadino). Нарешті інший, уже зовсім страхітливий ракурс цього мотиву зустрічаємо у доповіді наркома землеробства А. Одинцова, який побував у селах Київщини. «Зростає свідомість людей, у тому числі голодуючих, і злість проти ледарів та злодіїв, — писав він у звіті. Добросовісні колгоспники — за смерть від голоду ледарів і злодіїв».

Чи відповідають істині наведені твердження? Безсумнівно! Метою сталінського терору було виховання вбивством. Це багатократно підтверджувалося бурхливою діяльністю Павла Постишева, якого Сталін призначив на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У. В кінці січня 1933 року він приїхав у Харків, залишаючись у ранзі секретаря ЦК ВКП(б). Від Сталіна він мав два головні доручення: по-перше, покінчити зі «скрипниківщиною» і по-друге — врятувати селян, здатних працювати на сівбі. Від 1 лютого хлібозаготівлі в Україні офіційно припинялися. Республіка почала одержувати продовольчі і насіннєві позички. Тих селян, які могли працювати, держава тепер годувала.

22 січня 1933 року Сталін і Молотов розіслали секретну директиву з вимогою не допустити масового виїзду селян в інші регіони. Всі шляхи виходу з України і Північно-Кавказького краю, у тому числі грунтові дороги, перекривалися органами ДПУ, міліції і місцевого комнезамівського «активу». Голодуючі селяни, за винятком тих, кого держава починала годувати на польових станах, повинні були вмирати повільною смертю у своїх власних селах.

Не знаючи того фактичного матеріалу, який тепер знаємо ми, І. Лисяк-Рудницький у статті «Новий Переяслав», вперше опублікованій у 1956 році в паризькому польськомовному журналі «Культура», дав на диво точну характеристику становища України в роки сталінської диктатури: «Політика Сталіна щодо України зводилася до гігантської спроби зламати спротив українського народу засобами фізичного насильства. При цьому, мабуть, не йшлося про тотальне вигублення українців, як це зроблено з кримськими татарами, волзькими німцями, калмиками та деякими північнокавказькими народами; для цього українці надто чисельні. Зате Сталін послідовно схиляв до того, щоб знищити всі активні українські суспільні групи, щоб таким чином обезголовивши націю, примусити її до капітуляції та зробити з неї покірне знаряддя в руках кремлівських можновладців».

Голодомор в Україні і на Кубані істотно вплинув на формування радянської економіки, якою ми її знаємо. Переконавшись у тому, що селяни не працюватимуть у колгоспах безплатно, Сталін ініціював постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 року «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами».

Чи могла одна-єдина постанова радикально змінити ситуацію в народному господарстві? Могла, і є приклад: рішення Х з’їзду РКП(б) про перехід від продрозкладки до продподатку. Постановою від 19 січня 1933 року держава визнавала, що вирощена в колгоспах продукція належить селянам. Визнавалося, що державі мусить надходити лише частка цієї продукції у вигляді податку. Податок мав бути відомий колгоспникам ще до початку сільськогосподарського року. Вся інша продукція належала селянам і могла бути використана ними на власний розсуд. Уперше це створювало зацікавленість у результатах колективного господарювання.

ПІСЛЯМОВА

Автору не вдалося в рамках навіть такого великого циклу статей викласти всі істотні аспекти проблеми українського Голодомору під обраним кутом зору. Проте сказаного вистачить, щоб відхилити поверхові аргументи противників концепції Голодомору як геноциду.

Тепер важливим завданням українських істориків є поширення здобутої аргументації в українському суспільстві і в усьому світі. Міжнародна громадськість повинна визнати Голодомор геноцидом українського народу.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, доктор історичних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments