Чому Сталін нас нищив?

Після скасування сталінського табу радянські історики почали вивчати голод 1933 року з наростаючою інтенсивністю. Було б помилкою твердити, що тільки з відкриттям цієї «скриньки Пандори» розпочалася агонія тоталітарного режиму та створеної ним імперії. І все-таки, тема голоду, що переростала в тему Голодомору-геноциду, потужно зазвучала в українському суспільстві.

Від своєї діаспори ми були відділені «залізною завісою», її доробок у дослідженні Голодомору майже не впливав на радянських істориків. «Залізна завіса» стояла не лише на кордонах СРСР, а й у наших головах.

Менш за все я хотів би перелічувати в цьому розділі кількісні досягнення радянських істориків із тематики українського голоду. Напрям викладу детермінований загальною постановкою питання: чому Сталін нас нищив? Тому йдеться не про виявлені факти, а про вплив їх на свідомість дослідників. Вплив цей полягав у набутті дослідниками здатності відмовитися від стереотипів радянської епохи, щоб виявити істинні причинно-наслідкові зв’язки в проблемі Голодомору. Обраний напрям змушує мене звернути особливу увагу на власну свідомість і власний життєвий досвід. У цій делікатній сфері важко знайти інший матеріал для потрібних узагальнень.

Одинадцять років я працював в Інституті економіки АН УРСР, де досліджував історію народного господарства, переходячи від одного хронологічного періоду до іншого. Структура Інституту історії визначалася хронологією вітчизняної історії, і я перейшов до нього, щоб підготувати докторську працю в рамках так званого міжвоєнного періоду — від 1921 до 1941 рр. Коли став доктором наук і завідуючим відділом історії міжвоєнного періоду, то мусив, за науковою спеціалізацією та службовою посадою, зайнятися темою голоду 1933 року, коли ця тема стала актуальною.

Історією доколгоспного й колгоспного селянства у відділі займалися інші люди, сам я спеціалізувався на проблемах індустріалізації та історії робітничого класу. Про голод знав, як і всі інші. Більше того, маючи доступ до закритої в спецсховах демографічної інформації, я знав, що українське село втратило мільйони людей, і втрату не можна пояснити урбанізацією. Але не розумів причин голоду. Навіть у жахітті мені не могло наснитися, що радянська влада здатна знищувати не лише ворогів народу (це поняття тоді існувало для мене без лапок), але й дітей та вагітних жінок. Лише після кількох років роботи над тематикою голоду я обрав найбільш багатотиражну у своїй республіці газету, щоб виступити з гострою статтею «Чи потрібна нам радянська влада?». Головний редактор «Сільських вістей», дякую йому, опублікував статтю без купюр (7 червня 1991 року), але назву змінив на «Яка влада нам потрібна?» На жаль, пієтет перед радянською владою ще й досі поширений серед багатьох людей мого покоління.

До світоглядного перевороту, спричиненого дослідженнями над Голодомором, я був таким, як і всі інші, радянським ученим. Тобто на історію дивився з класового погляду, розглядав капіталізм і соціалізм як суспільно-економічні формації, вважав неколективізоване селянство дрібною буржуазією, вірив у те, що колективна власність на засоби виробництва може існувати, а колгоспи є колективною власністю селян.

Спецсхови в бібліотеках й архівах, тобто поділ інформації на відкриту та закриту, я вважав нормальним явищем. Але саме через це не міг зрозуміти, чому голод 1933 року був забороненою темою. В Україні не існувало людини, яка б не знала про нього, то навіщо цю інформацію закривати? Мій старший колега, який теж завідував відділом в Інституті історії АН УРСР, у хвилину відвертості зізнався, що в його селі всі знали, хто кого з’їв. Так і жили з цим усе життя…

Коли добре відомі мені відповідальні особи в апараті ЦК Компартії України почули про утворення комісії Конгресу США з українського голоду, вони потрапили у стан безперервно триваючого стресу. У згаданій вище доповідній записці секретаря ЦК із ідеології та голови КДБ УРСР від 11 лютого 1983 року містилася адресована нашим фахівцям за кордоном рекомендація: у полеміку з приводу голоду не вступати. Було зрозуміло, що полеміка є програшною за всіх обставин. Тепер, однак, ховати голову в пісок не виходило.

Восени 1986 року ЦК КПУ створив так звану «антикомісію». Опинився в ній і я. Від учених чекали досліджень, здатних «викрити фальсифікації українських буржуазних націоналістів».

У спецсховах я працював і раніше, але «особые папки» компартійних комітетів стали доступні лише тепер. Радянські архіви мали одну особливість: дослідник міг мати доступ до 99,9% справ, але все істотне для історії тоталітарної держави було у недоступних для нього 0,01% справ.

За півроку праці в архівах я вивчив становище в сільському господарстві на початку 30-х рр. Після цього у моїй свідомості деякі звичні з шкільної лави причини помінялися місцями з наслідками. Нові причинно-наслідкові зв’язки часто збігалися з тим, що доводилося читати в «антирадянській» літературі.

Поки працював в архівах, робота комісії зійшла нанівець. Мабуть, у верхах зрозуміли, що перед вченими поставлене нереальне завдання. Вже від власного імені я звернувся до ЦК із аналітичною запискою, в якій запропонував визнати факт голоду.

Тепер розумію, що вимагав від цекістів неможливого. Справді, чому так довго тривало сталінське табу на визнання факту голоду? Наступники Сталіна після ХХ з’їзду КПРС легко пішли на засудження політичного терору 1937—1938 рр., тому що від нього постраждала, перш за все, правляча партія. На відміну від індивідуального терору, який здійснювався органами державної безпеки, терор голодом у 1932—1933 рр. здійснювався партійними комітетами, комсомолом, профспілками, комнезамами. Як можна було визнати, що Сталіну вдалося використати систему влади, яку всі називали «народовладдям», для нищення народу, тобто геноциду? Викриваючи голод, не можна було розмовами про сталінізм ховати органічні вади радянської влади за широку спину вождя.

Пам’ятаю, що писав записку, ще не позбувшись багатьох стереотипів офіційної історичної концепції. Це допомагало, як тепер розумію, так вибудовувати аргументацію, щоб вона не здавалася надто вибуховою для тих, хто мав приймати політичне рішення про визнання факту голоду.

Думаю, йшлося тільки про визнання факту голоду. Якщо я, фахівець у галузі історії міжвоєнного періоду, в 1987 році ще не міг інтерпретувати цей загадковий голод як геноцид, то наші начальники в компартійних комітетах іще далі стояли від подібної інтерпретації. Так, були відомі видані на Заході книжки, в яких жертви голоду 1933 року розповідали, що влада мала намір знищити їх. Але такі розповіді завжди сприймалися в СРСР як антирадянська пропаганда й відкидалися.

Перечитуючи текст про здатність чи нездатність наших тодішніх можновладців визнати факт голоду, упіймав себе на протиріччі: стверджую, що вимагав від цекістів неможливого й одночасно наполягаю на тому, що вони не могли ототожнювати голод із геноцидом.

Я читаю курс методології історії майбутнім магістрам і завжди загострюю їхню увагу на явищі презентизму: людина наділяє минуле рисами сучасності, яких там насправді немає, й не помічає в тому минулому рис, відсутніх у її власному житті. Щоб минуле засвітилося властивими тільки йому барвами, треба підходити до нього, маючи фахові знання.

Думаю, проте, що люди з певним життєвим досвідом, навіть не будучи фахівцями-істориками, можуть згадати, що саме вони думали про голод 1933 року півтора десятиліття тому, та як змінилися їхні погляди тепер, коли маємо опублікованими тисячі жахливих документів.

Ті, хто був при владі наприкінці 80 х рр., мали й тоді доступ до цихдокументів. Проте насмілюсь твердити, що вони не могли їх належним чином оцінити, тому що не були сучасниками Сталіна і не брали участі в його злочинах. Вони були такими ж вихованцями радянської школи, як і я. А я покажу далі на конкретних прикладах, що осмислення голоду як геноциду вимагало від людей мого покоління і часу, і великої розумової роботи. Люди з попереднього покоління, які вижили після голоду, не розуміли, а тільки відчували, що їх мали намір знищити. Та розуміння і відчуття — це різні речі. Суддя заслуховує свідків злочину (в цьому випадку — геноциду), але виносить вирок тільки тоді, коли встановлює всю послідовність подій, які обумовлювали склад злочину. Апелюючи до міжнародної громадськості з проханням визнати український Голодомор геноцидом, треба відмовитися грати на емоціях, що ми робили досі, і надати в її розпорядження аргументовані докази злочину.

Отже, я переконаний, що ніхто з керівників Компартії України не усвідомлював справжньої суті подій 1933 року, але всі вони розуміли, що тоді коїлося щось страшне та гидке. З іншого боку, вони відчували, що сталінське табу на згадку про голод уже неможливо зберігати.

Кілька місяців моя записка блукала кабінетами Центрального комітету. Врешті мені було дозволено передати її як наукову статтю «Українському історичному журналу», але після оприлюднення політичного рішення про визнання голоду таким, що існував. Оприлюднення призначалося на 25 грудня 1987 року, коли перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький мав виступити з доповіддю, присвяченою 70-річчю утворення УРСР.

Тим часом лібералізація політичного режиму, що почалася після проголошення М. Горбачовим курсу на «перебудову», ставала все відчутнішою. Змова мовчання навколо проблеми голоду почала руйнуватися сама собою. В газеті «Літературна Україна» 16 липня 1987 року були надруковані дві статті, в яких голод згадувався між іншим, як загальновідомий факт. Про голод заговорили й у Москві. 11 жовтня 1987 року відомий учений із Інституту історії СРСР АН СРСР Віктор Данилов, який уже мав немало неприємностей у партійних органах за «викривлене» висвітлення аграрної історії радянського періоду, виступив у газеті «Советская Россия» з твердженням, що взимку й навесні 1933 року голод забрав величезну кількість жертв. Московський демограф Марк Тольц у невеликій замітці «Скільки ж нас тоді було?», надрукованій у грудневому числі журналу «Огонек», уперше розповів про репресований Всесоюзний перепис населення 1937 року. Разом із переписом були репресовані його організатори, яких звинуватили у шкідницькому недообліку населення. Причиною «недообліку» Тольц назвав голод 1933 року.

Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов виступив 2 листопада 1987 року в Кремлі з доповіддю, присвяченою 70-й річниці Жовтневої революції. Олександр Яковлєв згадував, що існувало кілька варіантів доповіді, які готували консерватори й ліберали в оточенні генсека. Перемогла консервативна версія оцінки історичного шляху, й про голод Горбачов не згадав.

Володимир Щербицький не міг наслідувати приклад патрона, адже в Україні лютував не голод, а Голодомор! Та й комісія Конгресу США готувалася оприлюднити перші результати свого розслідування. Тому в ювілейній доповіді Щербицького містилося шість-сім рядків про голод, викликаний нібито посухою. Уперше за 55 років член політбюро ЦК КПРС порушив сталінське табу й вимовив це слово — голод. Історики дістали можливість вивчати та публікувати документи про Голодомор.

Моя стаття «До оцінки становища в сільському господарстві УРСР у 1931—1933 рр.» була опублікована в березневому номері «Українського історичного журналу» за 1988 рік. У скороченому варіанті статтю надрукували ще в січні 1988 року обидві радянські газети для української еміграції — «Вісті з України» і «News from Ukraine». У травні цього року. МЗС УРСР передало Інституту історії АН УРСР одержані від радянського посольства в США матеріали комісії Конгресу. Англомовна версія моєї статті майже вся була процитована й проаналізована. Загальний висновок Дж. Мейса був такий: «Масштаби голоду мінімізовані, Комуністична партія зображена як така, що робила все можливе, щоб покращити становище, а дії Комуністичної партії і Радянської держави, які загострювали голод, ігноруються».

Висновок об’єктивний, адже я навмисно не включив у статтю, яка насправді була доповідною запискою в ЦК Компартії України, матеріали, вже знайдені в партійних архівах. Не можна було утруднювати Щербицькому прийняття рішення, яке назрівало в ситуації зростаючої гласності й підштовхувалося організованим у Конгресі США розслідуванням.

Тим часом на авансцену громадсько-політичного життя з темою про голод виступили українські письменники. 18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації СПУ. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, О. Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на ХIХ конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933- го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».

У листопаді 1988 року засновник руху зелених в Україні, письменник Юрій Щербак дав інтерв’ю московському тижневику «Собеседник», у якому багато уваги приділив проблемі голоду. Він не сумнівався, що голод 1933 року був таким самим методом тероризування незгодних із колгоспним рабством селян, як і розкуркулювання. Водночас він першим висловив припущення, що репресивна сталінська політика в Україні мала й іншу мету: попередити небезпеку широкого національно-визвольного руху. Селянство завжди було носієм національних традицій, твердив він, і голод 1933 року саме тому став ударом, спрямованим проти нього.

Дж. Мейс опублікував в американському квартальнику «The Ukrainian quarterli» (літо 1993 року) аналітичну статтю «Як Україні дозволили згадати». Висвітлюючи процес осмислення проблеми Голодомору, я певною мірою й в окремих сюжетах йду за цією працею, хоча роблю самостійні оцінки. З одним його твердженням погодитись не можу.

У липні 1988 року Спілка письменників України доручила Володимиру Маняку підготувати книжку-меморіал на основі свідчень тих, хто пережив трагедію Голодомору. В. Маняку, як писав Мейс, не дозволили звернутися через пресу до свідків голоду, й ця місія була доручена Кульчицькому. Останній у грудні 1988 року звернувся до читачів газети «Сільські вісті» й опублікував анкету для опитування.

Насправді ні Маняку, ні мені ніхто не доручав працювати над книжкою-меморіалом. Керівників республіки ця проблема не хвилювала. Ініціатором був Маняк. Заручившись підтримкою Спілки письменників, він прийшов до Інституту історії АН УРСР із пропозицією об’єднати зусилля. Ми в цей час активно виявляли документи про голод, які відклалися в архівах радянських органів влади. Зібраного сенсаційного матеріалу виявилося так багато, що робота над ним пішла паралельними шляхами: окремо — спогади, окремо — документи. Опублікувати підготовлені рукописи одразу не вдалося. Тільки в 1991 році видавництво «Радянський письменник» надрукувало упорядковану Володимиром Маняком і його дружиною Лідією Коваленко колосальну підбірку спогадів «33-й голод. Народна книга-меморіал». У видавництві «Наукова думка» в 1992 і 1993 рр. вийшла друком збірка документів із Центрального державного архіву вищих органів влади й управління. Її упорядниками були Ганна Михайличенко й Євгенія Шаталіна.

Тим часом зміст і навіть лексика моєї статті в «Українському історичному журналі» одразу після її появи в березні 1988 року стали предметом гострої критики у пресі. Пройшов лише рік після її написання, а суспільство вже по-іншому розглядало фундаментальні питання радянського буття.

У 1988 році я написав брошуру для товариства «Знання УРСР». Поки брошура готувалася до друку, я з дозволу товариства передав текст для публікації в газету «Літературна Україна». Тоді ця газета користувалася найбільшою популярністю в колах радикальної інтелігенції й у діаспорі. Текст, опублікований у чотирьох номерах газети в січні-лютому 1989 року, був результатом півторарічної роботи в архівах. Показана в «картинках із натури» робота надзвичайної хлібозаготівельної комісії В. Молотова викликала в суспільстві шок.

У червні 1989 року товариство «Знання» надрукувало в кількості 62 тис. примірників цю мою брошуру — «1933: трагедія голоду». Як не дивно, вона друкувалась в серії «Теорія і практика КПРС». Художній редактор зробив своєрідну обкладинку: павутиння, в центрі якого — назва брошури білою та червоною фарбами. Перечитуючи її зараз, я бачу, що в ній добре розкриті соціально-економічні наслідки примусової колективізації сільського господарства й головний із них — голод у багатьох регіонах СРСР. Та специфіки українського голоду я ще не розумів. Зокрема, в брошурі перелічувалися всі пункти постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932 року, прийняті під диктовку Молотова. Ці постанови — запалена свічка Голодомору. Найбільш зловісний пункт постанов теж наводився в брошурі — про запровадження натурального штрафування (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами). Однак я ще не мав фактів про те, які наслідки цей пункт викликав. Тому голод в Україні розглядався як результат помилкового економічного курсу, а не свідомо здійснюваної конфіскації продовольства під прикриттям кампанії з хлібозаготівлі: «Гласність у боротьбі з голодом означала б визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації. І Сталін обрав інший шлях — шлях боягузливого і злочинного замовчування становища в сільській місцевості». З цих слів випливає, що я не бачив у замовчуванні голоду ознак геноциду.

Детальний аналіз власної брошури виявився потрібним, щоб зробити тло для розповіді про головний здобуток радянської доби, яка вже стрімко відходила в минуле. Йдеться про книжку «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Книжка з’явилася у вересні 1990 року в «Політвидаві України» під грифом Інституту історії партії при ЦК Компартії України. В ній були статті, серед них моя, але йдеться про документи з архівних фондів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Упорядниками документальної частини були Р. Пиріг (керівник), А. Кентій, І. Комарова, В. Лозицький, А. Соловйова. Оголошений тираж становив 25 тис. примірників, фактичний виявився вдесятеро меншим. Коли стало зрозуміло, що книга буде надрукована, хтось вирішив зробити її бібліографічним раритетом...

Документи, виявлені в партійних архівах Москви та Києва командою Руслана Пирога, я бачив за рік до їхньої публікації. На підставі кількох із них можна звинувачувати Сталіна в злочині геноциду, і я їх використаю в наступних статтях. Проте тепер моє завдання полягає у виявленні того, як осмислювався Голодомор. Скажу, що справжнього змісту цих кількох документів тоді ніхто не побачив, і слава Богу! Якби побачили, то їх могли б вилучити з рукопису збірника. Нічого дивного в недооцінці їхнього змісту нема. Я теж не міг оцінити значення натуральних штрафів у брошурі 1989 року.

Навколо рукопису цього збірника боротьба розгорнулася на найвищому в республіці щаблі — в політбюро ЦК Компартії України. На засіданні політбюро ЦК в січні 1990 року (мене запросили як експерта) дискусія щодо доцільності публікації тривала довго. Склалося враження, що присутні зітхнули з полегшенням, коли перший секретар ЦК Володимир Івашко взяв на себе відповідальність і запропонував друкувати документи.

Чому політбюро ЦК прийняло рішення опублікувати документи великої вибухової сили? Є щонайменше дві причини. По-перше, в 1988—1989 рр. бюрократична «перебудова» вже перетворювалася на народний рух. Конституційна реформа позбавила правлячу партію влади над суспільством. Щоб утриматися на гребені революційної хвилі, керівники партії повинні були відмовитися від сталінської спадщини. По-друге, комісія Конгресу США вже закінчила роботу й опублікувала заключний рапорт, у якому знаходилося немало вражаючих деталей. Із конкретними результатами роботи комісії Дж. Мейса члени політбюро ЦК Компартії України були знайомі. Я впевнено свідчу про це, тому що маю в у своїй бібліотеці цей том обсягом у 524 стор., надрукований у 1988 році у Вашингтоні. На обкладинці книги — червоний штамп загального відділу ЦК КПУ з датою надходження — 5 вересня 1988 року. До мене вона потрапила під час передачі документів ЦК до державного архіву після заборони партії (як чужорідний для фондоутворювача матеріал).

На згаданому засіданні політбюро ЦК Компартії України 26 січня 1990 року була прийнята постанова «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних із ним архівних матеріалів». Безпосередньою причиною голоду визнавалася згубна для селянства хлібозаготівельна політика, що так само не відповідало істині, як і твердження В. Щербицького про посуху.

У січні 1990 року в Україну вперше приїхав Дж. Мейс. Мені він привіз комп’ютерну роздруківку всіх свідчень про голод, зібраних комісією Конгресу США. Тритомник свідчень обсягом 1734 стор. вийшов друком у Вашингтоні лише в грудні 1990 року. Тоді ж, у першій половині грудня я надрукував у журналі «Під прапором ленінізму» статтю «Як це було (читаючи документи створеної при Конгресі США «Комісії з голоду 1932—1933 рр. на Україні»). Власний досвід аналізу архівних документів і зібрані американськими дослідниками свідчення дали мені можливість зробити такий висновок: «Поряд із хлібозаготівлями і під виглядом їх було організовано репресивне вилучення будь- яких запасів продовольства, тобто терор голодом». Висновок про геноцид спирався вже не тільки на емоційні свідчення свідків голоду, а й на аналіз архівної документації.

У березні 1991 року з’явилася моя підсумкова книга «Ціна ». Кінцевий висновок формулювався цілком визначено: «голод і геноцид на селі були запрограмовані завчасно» (стор. 302). У наступні роки я дивувався, чому ця книга невідома багатьом дослідникам проблеми Голодомору. Але врешті зрозумів, що оголошений тираж (чотири тисячі примірників) міг бути так само здесяткований, як і збірник документів із партійних архівів. Хоча видавництво вже називалося «Україною», це був той самий «Політвидав України».

Переглядаючи книгу через півтора десятиліття, я по-новому оцінюю її переваги та вади. Перевагою був детальний аналіз соціально-економічної політики Кремля, яка призвела до економічної кризи, здатної порушити політичну рівновагу. Це пояснювало, чому Сталін застосував терор голодом проти України в один цілком визначений період — період максимальної глибини економічної кризи. Вадою монографії була відсутність аналізу національної політики Кремля. Без такого аналізу висновок про геноцид зависав у повітрі.

У ті далекі роки ми з Дж. Мейсом нерідко полемізували в доволі гострій формі. Однак полеміка була відстороненою, тобто стосувалася проблем, а не персон. Я критикував його за недостатню увагу до соціально-економічного курсу Кремля, він мене — за ігнорування національної політики. Час показав, що обґрунтування Голодомору як геноциду вимагає однакової уваги до соціально-економічної та національної політики.

Проте в цій полеміці Дж. Мейс мав перевагу. Йому не доводилося, як мені, міняти на ходу під тиском неспростовних фактів світоглядні позиції, прищеплені школою, університетом, усім життям у радянському суспільстві. Він бачив у мені офіційного історика, яким я й був. Але в цитованій вище статті «Як Україні дозволили згадати» Мейс закінчив підрозділ про еволюцію моїх поглядів такими словами: «Він підійшов до розробки теми (про голод. — С. К. ) як радянський історик, праці якого були настільки ж політичними, наскільки науковими. Коли можливості у вивченні архівів розширилися, він перестав бути радянським істориком і став просто істориком».

Той світ, у якому ми живемо тепер, не кращий і не гірший, аніж комунізм брежнєвської доби, він інший. Не треба жалкувати чи радіти, що він прийшов, слід розуміти, що комуністичний лад вичерпав свій життєвий ресурс, і його подальше існування обов’язково було б пов’язане із силовим тиском держави на суспільство, властивим для перших двох десятиліть радянської влади. Тобто міг повторитися й Голодомор. Не можу тут не згадати добрим словом Олександра Яковлєва, який у жовтні цього року пійшов від нас. Він знайшов оптимальний шлях швидкого й керованого розкладу комуністичного ладу.

Радянський комунізм давно розклався як імперія і як лад. Тепер треба швидше долати в собі його світоглядну спадщину. На жаль, через півтора десятиліття після зникнення комунізму ця проблема все ще актуальна. Вирішити її допоможе знання справжньої історії України в радянську епоху, у тому числі знання дійсних причин Голодомору. Це я можу стверджувати, виходячи з власного життєвого досвіду.