Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Європейська хартія як інструмент розколу країни

6 вересня, 2012 - 00:00
ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, 2012 р. / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Парадоксальність української ситуації полягає в тому, що документ, призначений для порятунку міноритарних мов від остаточного поглинання їх мажоритарними державними мовами, агенти «Русского мира» використали з точністю до навпаки — щоб довести до стану міноритарної державну мову й зупинити процес утвердження України як суверенної національної держави.

У зв’язку зі скандальним ухваленням Закону про засади державної мовної політики наші засоби масової інформації рясніють згадками про Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (European Charter for Regional or Minority Languages), оскільки автори Закону запевняють, що він ґрунтується на положеннях Хартії.

Переклад назви цього документа в Законі України про його ратифікацію є неточним. Термін «міноритарна мова» вживається щодо малопоширеної мови, а не щодо будь-якої мови національної меншини, як його витлумачено в нас, тому точнішим є переклад — Європейська хартія регіональних або міноритарних мов, яку і вживатимемо надалі.

Історія створення, зміст та призначення Хартії відомі лише вузькому колу фахівців, тому варто висвітлити специфіку цього документа та його сприйняття в різних європейських країнах. Інформацію про це містить, зокрема, опублікована в першому числі журналу «Мовознавство» за 2010 рік стаття німецької славістки професорки Юліане Бестерс-Дільґер «Сильні та слабкі сторони Європейської хартії регіональних або міноритарних мов: західноєвропейський досвід».

Хартія була прийнята Радою Європи 5 листопада 1992 року. Головною мотивацією її створення було прагнення зберегти мовне розмаїття Європи. Філософія Хартії ґрунтується на концепції «розмаїття і стабільність», її призначенням є передусім захист мов, які мають невелику кількість носіїв, що загрожує їм зникненням з мовної карти світу. Річ у тім, що в усіх національних державах головним об’єктом піклування й підтримки впродовж тривалого періоду їх існування були передусім державні мови, яким належить важлива об’єднавча функція. Мови ж етнічних меншин на законодавчому рівні не захищались, а в авторитарних країнах, наприклад, в Іспанії часів франкістської диктатури, їх забороняли використовувати навіть у приватній сфері. Показовим у цьому зв’язку є досвід політичного розвитку Франції, де після Французької революції було впроваджено концепцію про ідентичність держави, нації й мови. На території всієї країни й у всіх сферах суспільного життя було поширено французьку мову. Мовні права етнічних меншин — бретонської, провансальської, баскської та ін. — на державному рівні ігнорувалися. В державних закладах освіти їхні мови дозволили викладати лише з 2000 року. Це призвело до обмеження вжитку цих мов і занепаду більшості з них. Подібною є доля меншинних мов і в інших країнах Європи. Тому в другій половині ХХ століття під впливом демократичних і ліберальних ідей, усвідомлення того, що кожна мова і створена нею культура належать до загальнолюдських цінностей, виникли рухи за збереження мов, яким загрожує зникнення. З’явилися навіть спроби відродити мертві мови, як наприклад корнську в Англії, хоча успішність таких проектів є вельми сумнівною.

Після об’єднання Європи ідеї еколінгвістики, очевидно, й спонукали фахівців із мовної політики створити документ, який би зобов’язав країни, що входять до Ради Європи, в законодавчому порядку сприяти захисту мов, які є під загрозою. З цієї метою й було розроблено та прийнято Європейську хартію регіональних або міноритарних мов.

Як зазначає Ю. Бестерс-Дільґер, на конференції в Більбао 20 квітня 2009 року генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс говорив, що Хартія сприяє збереженню політичної стабільності при територіальній цілісності: «В основі Хартії лежить визнане міжнародною спільнотою положення про те, що мовне розмаїття зрештою послабить напруження, які виникають у відносинах між більшістю й меншістю. Рада Європи та ОБСЄ, зокрема в контексті зростання їх співробітництва у сфері прав національних меншин, заявляють про свою підтримку Хартії за її внесок у збереження миру й стабільності в усій Європі».

Однак це твердження навряд чи відповідає дійсності, якщо врахувати дискусії, які супроводжували прийняття цього документа, той факт, що не всі країни його прийняли, а також не завжди успішний досвід впровадження Хартії в тих країнах, які її ратифікували.

Показовою тут є позиція Франції, де Хартія викликала широке обговорення, в результаті якого Конституційна рада Франції 15 червня 1999 року прийняла рішення не ратифікувати її. В рішенні зазначалося, що надання мовам національних меншин особливих прав на офіційне використання порушить конституційні принципи цілісності Республіки, рівності перед законом та єдності французького народу.

Дуже добре уявлення про дискусії, що точились у Франції з приводу Хартії, дає книжка Івон Больман під промовистою назвою «Мовні війни в Європі», яка повністю присвячена аналізу Хартії. В українському перекладі книжка вийшла у київському видавництві «К.І.С.» 2007 року. Французька дослідниця вбачає в цьому документі чималі загрози, які він становить для стабільності європейських національних держав. «Захист мов у Хартії, — пише І. Больман, — тільки культурне алібі для справжньої контрреволюції: перетворювати вільних і рівних індивідуумів на незначних представників етнічних груп у федеральній Європі регіонів» (с.11).

Можна навести й один із висновків цього політологічного дослідження, що конкретизує загрозу територіальній цілісності країни, яку може спричинити впровадження положень Хартії: «У Франції всі, хто дорікає єдиній і неподільній Республіці, хто покладається на Брюссель, аби послабити Париж, і хто чекає від Європи регіонів нового означення їхньої ідентичності, повинні подумати, що такий план приховує в собі для їхніх ельзаських співгромадян: панування Німеччини в цьому регіоні, безумовну асиміляцію його нібито «німецькомовних» жителів із «німцями» (с.126).

Не дивно, що Хартію не прийняла не тільки Франція, а й чимало інших країн. Не підписали й не ратифікували її, наприклад, Балтійські країни, проігнорувавши офіційну вимогу зробити це, яку Рада Європи поставила ще в 1993 році перед усіма новими членами Європейського Союзу. Не ратифікувала Хартію й Росія, хоча на її території є багато мов, яким загрожує вимирання.

У згадуваній статті Ю. Бестерс-Дільґер детально проаналізувала досвід тих європейських країн, які ратифікували Хартію, висвітливши позитивні й негативні наслідки її впровадження в мовне законодавство. Показово, що виявлені позитивні результати стосуються передусім міноритарних мов. Як зазначає авторка, Хартія пробуджує інтерес до мови, історії, літератури в середовищі самих меншин, мови яких занепадають; в окремих випадках спостерігається зацікавлення вивченням цих мов з боку носіїв мажоритарних державних мов, активізуються їх наукові дослідження. Крім того, пожвавлюються взаємини між представниками меншин, які живуть у різних країнах, наприклад між саамі в Швеції й Норвегії або між угорцями, які з часів Першої світової війни стали меншиною у п’яти неугорських країнах.

Однак, на думку німецької славістки, упровадження хартії виявило й низку її слабких сторін. Майже всі держави, які ратифікували документ, інтерпретують її по-своєму. У більшості країн поняття «регіональна» й «міноритарна» мова не диференціюють, трактуючи їх як цілісність, тобто означення мови, що має незначне поширення на певній території. В інших країнах, наприклад у Німеччині, ці поняття розрізняють. Польща надала статусу регіональної кашубській мові, яку до недавнього часу вважали діалектом польської, але відмовляється надати такий же статус сілезькій мові, побоюючись, що це може викликати розкол країни. «Ці різнотлумачення, — зазначає Ю. Бестерс- Дільґер, — є наслідком нечітких формулювань хартії, які в свою чергу спричинені дискусіями й навіть суперечками в процесі розроблення цього документа. Кожна держава сама ухвалює рішення щодо тлумачення відповідних понять, і це неминуче справляє враження свавільної чи умисної диференціації при підході до конкретних мов».

Постанови хартії здебільшого стосуються тільки частини території держави, і відповідні області, землі чи міста сприймають її як додаткове навантаження і не виявляють особливої зацікавленості імплементувати її. Крім того, вони часто не мають для цього необхідних коштів. Оскільки міноритарними мовами володіє незначна кількість людей, виникають проблеми з пошуком учителів і державних службовців, які її знають.

Наслідком, не передбаченим розробники документа, стала також конкурентна боротьба між меншинами, яку він спровокував у низці випадків.

І очевидно, що головний недолік хартії полягає в тому, що вона не виконує свого призначення — не спроможна врятувати мови обмеженого вживання від вимирання. Як приклад Ю. Бестерс-Дільґер наводить дві міноритарні слов’янські мови, які побутують на території Німеччини, — верхньо- і нижньолужицьку. Ці мови вмирають. Кількість носіїв нижньолужицької становить 5000 осіб, дещо більше носіїв верхньолужицької, але всі вони — люди старшого покоління, до того ж двомовні, усі володіють і німецькою. Свідчень того, що після впровадження положень хартії щодо підтримки цих мов люди частіше говорять ними або що батьки почали передавати їх дітям, немає.

«Західноєвропейський досвід показує, — зазначає Ю. Бестерс-Дільґер, — що із прийняттям хартії проблеми регіональних або міноритарних мов не зникли. Вона допомагає зберегти ці мови, але не дає жодних гарантій, іноді просто продовжує процес умирання. До того ж у деяких випадках суперечки між меншиною й державою чи між самими меншинами стали агресивнішими порівняно з минулим. Ця дискусія, напевно, закінчиться ще не скоро».

Що ж до України, то її досвід використання хартії виявився безпрецедентним. Цілком виправдано Ліна Костенко поставила закон Ківалова—Колесніченка, що ґрунтується на свавільному, сфальшованому тлумаченні документа, в один ряд із Валуєвським циркуляром 1863 року і царським Емським указом 1876-го. Закон надає статус регіональної не мовам меншин, а російській, із такими розширеними правами, які роблять вживання української на територіях, де впроваджено закон, непотрібним.

Те, що закон ухвалено не з метою виконання положень Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, а для продовження радянської русифікації, свідчить низка рішень місцевих рад, поспішно ухвалених одразу після того, як його підписав Янукович. Як повідомили українські видання, зокрема «Український тиждень», Ізмаїльська міська рада, ухваливши 15 серпня рішення про надання російській мові статусу регіональної в місті, відмовилася визнати аналогічні права за мовою болгарської меншини, хоча частка її представників в Ізмаїлі відповідає визначеній законом нормі — 10%.

Голова Донецької облради Андрій Федорук, коментуючи рішення про надання статусу регіональної російській мові, попередив: якщо в радах нижчого рівня з’явиться бажання запровадити як регіональні інші мови, наприклад грецьку, то вони мають спочатку добре подумати про джерела фінансування такої ініціативи. Нещодавно з’явилася інформація, що на Закарпатті відмовилися визнати регіональною мову угорської меншини.

Усі ці факти підтверджують реальну мету використання хартії в Україні, зрозумілу вже під час ратифікації її 2003 року у Верховній Раді, коли до переліку мов, які підлягають її дії, до речі, найдовшому порівняно з усіма іншими країнами, було внесено російську.

Наполегливість, із якою російські націоналісти, котрим удалося здобути більшість спочатку в місцевих радах Сходу й Півдня, а згодом, шляхом «тушкування», і у Верховній Раді, проштовхували з 2006 року зміни до мовного законодавства, які б запровадили статус регіональної для російської мови, свідчить про те, що це аж ніяк не передвиборчі ігри, як дехто вважає, а виконання добре продуманого за межами Української держави плану її ліквідації.

Парадоксальність, щоб не сказати ідіотизм, української ситуації полягає в тому, що європейський документ, призначений для порятунку міноритарних мов від остаточного поглинання їх мажоритарними державними мовами, агенти «Русского мира» використали з точністю до навпаки — щоб довести до стану міноритарної державну мову і зупинити процес утвердження України як суверенної національної держави.

У відносинах із колишньою імперією Україна вкотре виявилася одуреною. І простодушне зізнання торжествуючого Чечетова у Верховній Раді відразу після ухвалення закону — «Мы их развели, как котят» — лише підтверджує непорушність традиції, започаткованої ще Переяславською угодою 1654 року.

Лариса МАСЕНКО, професор НаУКМА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments