Єжи Гедройц: проект для нової Європи

Iм’я великого польського мислителя-гуманіста, громадського діяча, багаторічного редактора й видавця польського журналу «Культура», який виходив у Парижі з 1947 року, видатного прихильника ідей нової, демократичної та цілісної Європи Єжи Гедройця (27.07.1906— 14.09.2000) ще, на превеликий жаль, дуже мало відоме громадянам України. Якщо запитати пересічних наших співвітчизників: чи знають вони, ким, власне, був Гедройц, що він зробив для народів Польщі, України, всієї Східної Європи — є підстави очікувати (подивімося правді у вічі), що лише декілька відсотків «охоплених» соціологами людей змогли б дати більш-менш конкретну відповідь й бодай щось сказати про Гедройця — діяча міжнародної культури, почесного доктора десятків європейських університетів, лауреата найвищих державних нагород Польщі, Франції, Литви, Естонії, Бельгії, Румунії, низки інших країн (Україна 1998 року визнала за необхідне відзначити Гедройця аж ніяк не найвищою державною нагородою — відзнакою Президента — орденом «За заслуги»...). Зрештою, можна сказати коротше й простіше: йдеться саме про ту людину, завдяки інтелектуальній чесності та мужності якої Польща зараз має дружні, довірливі стосунки зі своїми безпосередніми східними сусідами (Україною, державами Балтії), подолавши криваву, трагічну спадщину минулих століть, а народи Східної Європи (і не тільки вони!) повною мірою стали складовою загальної системи безпеки, котра базується на спільних демократичних цінностях, фундаментом яких є права людини.

Пам’яті Єжи Гедройця, актуальності його ідейної спадщини для Польщі, України, інших східноєвропейських держав було присвячено міжнародну конференцію «Європа — минуле і майбутнє. Візії та ревізії», яка працювала цими днями в Києві. Вагу цього поважного заходу підкреслював не лише той факт, що він відбувався під почесним патронатом Президентів України і Польщі Віктора Ющенка і Леха Качинського, але й те, що 2006 рік був проголошений ЮНЕСКО Роком Єжи Гедройця (ще одне абсолютно правомірне визнання заслуг цього видатного польського демократа!). Відкриваючи конференцію, посол Польщі в Україні Яцек Клочковський назвав такий крок ЮНЕСКО цілком природним — адже йдеться «про найвидатнішого польського політичного мислителя ХХ століття, постать європейського та світового масштабу, людину, яка була не просто свідком подій історичного значення, але і впливала на ці події дуже великою мірою».

«Неможливо переоцінити роль Гедройця у переведенні українсько-польських стосунків у русло дружнього співробітництва та партнерства; величезною є його заслуга в тому, що саме Польща першою визнала в 1991 році незалежність України», — зазначив пан посол, додавши, що польські інтелектуали ніколи не забудуть про ту колосальну підтримку, яку свого часу надавала гедройцева «Культура» політичній та духовній опозиції в країні.

Після оголошення привітання учасникам конференції від імені Президента Віктора Ющенка (в якому, зокрема, наголошувалось, що «в Україні з величезною повагою згадують слова Гедройця: «Утвердження незалежної України та її участь у спільній Європі є для нас справою першочергового значення») слово взяв професор Гарвардського університету (США), директор Інституту критики Григорій Грабович. «Гедройц великий і цінний для нас тим, що він вивчав і постійно ставив питання цілісності Європи; саме зараз це питання набуває для нас виняткової актуальності, — підкреслив професор Грабович і продовжив свою думку: — Україна тільки тоді може увійти в Європу, коли вона саме буде Європою, створить Європу в своєму серці на своїй землі, отже зробить невідворотньою справу демократії. Про це думав, говорив і писав Єжи Гедройц».

Євген Бистрицький (Міжнародний фонд «Відродження») побажав конференції зробити в своїй роботі наголос на тому, що культура є основою, засадничим фундаментом будь-якої політики. «Ця конференція, напевне, виходитиме за межі лише відносин між двома націями, двома народами — Україною та Польщею — так само, як і Єжи Гедройц та його «Культура», які працювали у річищі проекту єдиної Європи, виходили далеко за ці межі», — сказав пан Бистрицький. А посол Франції в Україні Жан-Клод Везіан акцентував увагу присутніх на особливій глибині та злободенності розуміння Гедройцем «різноманітності національних культурних структур — яка, проте, виявляється в їх єдності». Посол Литви Альгірдас Кумжа розповів про «литовські корені» роду Гедройця (ще в середні віки його далекий нащадок Меркеліс Гедрайтіс активно займався книговиданням, вчився у багатьох європейських університетах), згадавши про відразу цього істинного гуманіста до будь-яких форм ксенофобії та національної нетерпимості. «І українці, і ми, литовці, — всі ми не забудемо цих слів Гедройця, які вплинули на свідомість поляків і, більше того, змінили хід історії: «Поляки мають остаточно визнати й зрозуміти, що майбутнє України — це Україна зі Львовом, майбутнє Литви — це Литва з Вільнюсом, а майбутнє Білорусі — це Білорусь з Гродно!». Міцкевич, Гедройц та Нобелівський лауреат поет Чеслав Мілош — ось ті постаті в царині духу, що єднають і єднатимуть всіх поляків, зауважив пан Альгірдас Кумжа.

Гостра актуальність ідей Гедройця стала ще відчутнішою та рельєфнішою для присутніх з виступу відомого російського громадського діяча, правозахисниці та письменника Наталії Горбаневскої. Вона винятково високо оцінила роль гедройцевої «Культури» як «спільного органу всіх східноєвропейських інтелектуалів, згодом в ідеалі — внутрішньої опозиції у східноєвропейських країнах». Наталія Горбаневська окремо й докладно зупинилася на унікальній ролі Гедройця у зближенні демократичних інтелектуальних сил не лише Польщі та України, але й України та Росії. Мається на увазі широко відома на Заході (але не у нас!) «Декларація в українській справі» («Культура», випуск 5, 1977 рік), прийнята за ініціативою Єжи Гедройця та підписана, зокрема ним самим, Віктором Некрасовим, Владіміром Максимовим, Владіміром Буковським, Наталією Горбаневською, Юзефом Чапським, Павлом Тігрідом, Домініком Моравським та іншими правозахисниками. Актуальність цього документа саме зараз, в момент свідомого роздування націонал-імперського психозу в Росії, є такою, що, мабуть, не обійтись без довгої цитати. Отже, «аналіз подібностей і відмінностей між російським імперіалізмом минулого сторіччя і сучасним совєтським імперіалізмом був би завданням другорядним, ба навіть таким, що затемнює суть справи. Бо суттю цією є сам імперіалізм, незалежно від того, в якій формі він виявляється, якою мотивацією чи маскою послуговується, за яких історичних обставин діє. Не можна не згадати тут і кривд, що їх заподіяв Україні багатовіковий польський імперіалізм. Незалежно від форм, цілей і передумов, імперіалізм чинить подвійне зло — і поневоленим народам, його жертвам, і імперським націям (! — І.С. ). Водночас не можна заплющувати очі й на одну фундаментальну різницю: на противагу царській Росії, Совєтський Союз є сьогодні останньою колоніальною імперією у світі, і раніше чи пізніше загальний рух національного визволення мусить завдати удару і його анахронічному існуванню... Поляки, чехи чи угорці мають незрівнянно більше можливостей для збереження своєї національної та культурної тотожності, ніж українці, білоруси, балтійські чи мусульманські народи. Перші підпадають під процеси совєтізації, але ще не русифікації. Других ще й русифікують, і то з кожним роком інтенсивніше. Проте долі і тих, і тих тісно переплетені: не буде по-справжньому вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців. І зрештою, без вільних росіян. Без росіян, вільних від імперських амбіцій, росіян, які розвивають своє національне життя, поважаючи право на самовизначення інших націй». Вчитаємось в ці тези Гедройця та його однодумців з Росії, Чехії, Польщі, інших країн. Чи не написано це в році 2006-му? Що стосується пані Наталії Горбаневської, то вона, висловивши величезну тривогу щодо того, що «люди цілком помірковані (я не назвала би їх навіть поміркованими націоналістами) реагують на бажання України бути реально, а не декларативно незалежною, неначе бик на червону ганчірку», тим не менше підкреслила, що покладає надії на нове, молоде покоління, бо «для справжнього українсько-російського порозуміння потрібні час та терпіння — так само, як вони були потрібні для українсько-польського порозуміння, якому віддав своє життя Єжи Гедройц». Додамо, що зараз пані Наталія Горбаневська є громадянкою Польщі...

Важко однаково докладно переповісти всі виступи блискучих інтелектуалів на конференції, яка тривала 3 дні й неначе «розпадалася» на декілька тематичних блоків-«панелей» («За новий кшталт Європи»; «Оновлене суспільство, оновлена держава. Опінієтворчі кола та інституції»; «Феномен гедройцевої «Культури» тощо). Проте до, як мінімум, двох промов хотілося б привернути увагу читача. Богдан Осадчук, український історик та публіцист, що живе в Берліні, співпрацював з журналом «Культура» впродовж багатьох років, особисто добре знав Гедройца. «В новітній історії Польщі, — сказав він, — було два великих візіонери — Юзеф Пілсудський та Єжи Гедройц. І тепер ми можемо зробити такий висновок: Пілсудський (за «вищим» історичним рахунком) програв, а Гедройц натомість виграв. Чому? Бо Пілсудський був передовсім практичним політиком, а це дуже важко — поєднувати шляхетні політичні ідеї та жорстку практичну доцільність. Гедройц же — унікальна, поодинока постать. Його ідеї без перебільшення стали сенсом політики сучасних урядів Європи (не самої лише Польщі!), тобто йому вдалося те, що свого часу, в ХIХ столітті, не вдалося Герцену і Мадзіні. А тим часом справа, котрій він віддав життя, була важка, невдячна; примирити між собою українців та поляків (на початку — емігрантів!) було винятково непросто, бо структура обох цих еміграцій в 40-і та 50-ті роки була вкрай обопільно ворожою (особливо — вихідці з Галичини, Волині). І все ж Гедройц, долаючи спротив «своєї» ж еміграції (серед поляків на вигнанні тоді поширилось прислів’я: «Одна бомба атомова — і ми вернемось до Львова...»), пішов на величезний ризик: заявив про необхідність зректися Львова, Вільнюса, Гродно. Йому щодня погрожували розправою, говорили: «Вас вб’ють націоналісти, журнал закриють!» — а він спокійно відповідав: «Я думаю, шановний пане, що Ви помиляєтесь!». Якби не Гедройц — ми мали б у польсько-українських відносинах «балканську модель», — резюмував Богдан Осадчук.

І нарешті, гранично гостро, без сумнозвісного згладжування «гострих кутів», а навпаки, явно прагнучи позбавити себе і присутніх будь-яких «заколисливих» ілюзій, хай навіть «спільноєвропейських», виступив відомий письменник і публіцист Юрій Андрухович. Зокрема, він підкреслив, що питання нової Європи, про яку мріяв і задля якої працював Єжи Гедройц, «не може вважатись цілком вирішеним, аж поки ми не з’ясуємо: де проходять східні межі Європи і де, отже, вже починається «Азія»: за Сяном або Бугом, за Дніпром, Кавказьким хребтом, Уральськими горами чи у Владивостоці, на березі Тихого океану?». Модерні «конструкції» деяких московських (і не тільки!) політологів, що вони відносять Україну до простору сумнозвісної «Євразії», Юрій Андрухович прокоментував вельми різко: «Ніяка Євразія нікого не заспокоїть, бо це, по суті, принизлива для України і Європи фікція, цілковитий абсурд; ця Євразія потрібна насамперед Росії, щоб вигадати собі певне місце у світі». Проте й про Європейський Союз пан Юрій висловився досить відверто, без зайвої дипломатії: «ЄС, на мою думку, виник як об’єднання держав і націй, в яких «не склались» справи зі світовим пануванням чи то домінуванням — Британії, Німеччини, Франції... ЄС став своєрідним фактором психологічної компенсації для них». І далі письменник торкнувся сприйняття образу новітньої України в Європі: «В момент перемоги помаранчевої революції український народ перетворював європейські цінності з декларації на реальність. У листопаді 2004 року Європа інтуїтивно відчула та вгадала, що в Києві йдеться саме про неї. А ось ЄС (не плутати з Європою!) теж відразу все вгадав і став виявляти свій лякливий спротив. Згодом же ми знову опинилися, як і в 1991 році, в «сірій зоні» добросусідства — тобто ніде! Проте хотів би зазначити, що в цьому насамперед винні всі ми, українці. Нас не стояло 300 тисяч 6 липня 2006 року біля Верховної Ради України (в день утворення «антикризової коаліції» та відомого вчинку Мороза), не стояло тоді навіть і 300 людей. Так само і 3 серпня цього року... Отож «донецькі» переконались, що з нами можна робити, що завгодно. Що ж до Євросоюзу, то визнаємо відверто: його, принаймні поки що, влаштовує саме така Україна, застійна та ізольована, більш того — вона йому необхідна як «буфер», «транзитна територія», «відстійник» для біженців зі Сходу. Це — наслідок інстинктивного загравання з Росією, визнання її права на «канонічні території». Росія ж, у свою чергу, ніколи не залишить поза увагою те, що «погано лежить». А Україна зараз «лежить погано» — не можна забувати про це» — підсумував пан Юрій.

Звичайно ж, кожен читач, відповідно до своїх переконань та сприйняття дійсності, вправі погоджуватись або ні з такими «непригладженими» думками. Зауважимо лише: все це — цілком у дусі Єжи Гедройця, який завжди був Великим Нонконформістом. Людини, яка абсолютно заслуговує на те, щоб поставити її пам’ятник у Києві, і не тільки там (наша газета вже писала про це). Людини, яка гранично чітко усвідомлювала: «Без незалежної України не буде і незалежної Польщі».