Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Кому вигідно експлуатувати мовне питання

9 червня, 2007 - 00:00

Днями в Українському домі відбувся круглий стіл під назвою «Мовне питання в Україні: Стратегічний та прогностичний вимір», де експерти обговорювали сучасний стан та майбутні перспективи української мови в Україні. Організатором заходу був Центр соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського. Мовна ситуація в Україні обговорювалася вченими-експертами, слухачами були нечисленні журналісти та науковці.

Предмет обговорення був не новим — йшлося про державну українську мову, задекларований у Конституції статус якої аж ніяк не відповідає її дійсному сучасному вжитку і значенню (що помітно навіть іноземцям). Окрім усього, сьогодні українська мова стала перманентним знаряддям політичної боротьби, що аж ніяк не може сприяти ні розвитку мови, ні нормальним стосункам між носіями української та російської мов, не згадуючи вже про мовно-політичне протистояння між політичними партіями країни — деякі політики постійно розмахують мовною проблемою, як голоблею.

Лариса МАСЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія вважає парадоксальною рисою мовної політичної боротьби в Україні те, що, як свідчать дослідження, у нас «фактично немає мовного конфлікту між українськомовною і російськомовною частинами населення» (якщо, звичайно, не брати до уваги політиків). Більше того, опитування свідчать, що переважна більшість громадян України — як україномовних, так і російськомовних — визнають, що статус державної повинна мати саме українська мова. Так вважають, зокрема, кияни, хоча Київ — переважно (як це не сумно!) російськомовне місто. А щодо задоволення інформаційних та культурних потреб російськомовних громадян України, то вони перебувають сьогодні у значно вигідніших умовах, ніж україномовні — хоч би що там твердили упереджені політики.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор НаУКМА, заслужений юрист України досліджував мовні підходи до проблеми в країнах Заходу, де існує, загалом, три головні моделі їхнього розв’язання: 1) беззастережне визнання однієї офіційної (те саме — державної) мови; 2) можливість існування, поряд з державною мовою на всій території держави, інших офіційних мов в окремих регіонах країни; 3) третя модель передбачає існування в державі кількох державних (офіційних) мов (як у Швейцарії, наприклад). Переважна більшість європейських держав (Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція та ін.), а також всі держави центральної та східної Європи (за винятком Білорусі, Фінляндії та ще кількох інших країн) тримаються першої моделі. Тобто визнають державною мову титульної нації, яка історично сформувалась і автохтонно існує на території держави, становить більшість її населення і дала назву цій державі. Друга модель вживається тоді, коли у певних регіонах компактно живуть громадяни автохтонних етносів.

Українські дослідники проблеми особливо наголошують, що статус офіційних мов та засади мовної політики держави обов’язково фіксуються в перших розділах Конституції країни — поряд із тими законами, які визначають державний і конституційний устрій країни. Таким чином особливо підкреслюється, що державна мова є важливим інструментом підтримки державного управління і забезпечення політичної єдності країни. Тож надання російській мові статусу регіональної — за рішенням деяких органів місцевого самоврядування — є антиконституційним, оскільки статус мов і порядок їх застосування можуть визначатися лише законами України (відповідно до Конституції України). А що стосується критики деякими політиками чинного законодавства України щодо його невідповідності європейським нормам, то вона (критика) пояснюється вельми просто — причиною є або повне незнання західних стандартів, або навмисне їх спотворення. Особливо безпідставними і небезпечними є намагання окремих політиків чи партій надати — поряд з українською — статус офіційної (державної) мови російській мові. Посилання на європейські стандарти тут недоречні, оскільки у переважній більшості держав статус офіційної має тільки одна мова. А устрій тих країн, в котрих функціонує кілька офіційних мов (як, наприклад, в Швейцарії), вельми відрізняється своїм устроєм від України.

Олег МЕДВЕДЄВ, шеф- редактор інтернет-холдингу «ОБОЗ.ua оприлюднив для журналістів дані статистичних та соціологічних даних (листопад—грудень 2006 року), які характеризують мовну ситуацію в Україні. Ці дані ще раз показали, що Україна є двомовною державою, в якій найбільшими групами населення є 1) українськомовні, 2) двомовні і 3) російськомовні громадяни. Характерно те, що двомовними є, головним чином, українськомовні українці. Етнічні росіяни, а також ті, хто своєю рідною мовою вважає російську, є здебільшого одномовними — понад 80% цих громадян говорять виключно російською. Серед етнічних українців частка двомовних майже в 3 рази перевищує частку двомовних громадян серед росіян. Навіть серед тих росіян, які вважають рідною українську мову, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російською. Було також відзначено, що громадяни України добре знають як українську, так і російську мови — українською володіє 86%, російською — 92%.

Особливою рисою нашого суспільства є й те, що — всупереч деяким політикам — всі неросійські мови, поширені в Україні (зокрема й українська) були і залишаються й сьогодні донорами російської мови. Так, майже 20% етнічних українців спілкуються виключно російською мовою. Винятком є тільки українські поляки, які користаються українською. А щодо мовної дискримінації, про що постійно твердять деякі українські та російські політики, то, згідно зі статистикою, українські етнічні громадяни в Україні все ще залишаються більш дискримінованими, ніж російськомовні.

Цікавою ознакою нашого фантастичного суспільства є й те, що — попри наведені вище дані — громадяни України в цілому не вважають мовне питання пріоритетною проблемою (за винятком деяких регіонів Сходу й Заходу). У загальному переліку 30 найгостріших суспільних проблем України, питання статусу російської мови українці поставили на 26 те місце, а української — на 24 те. Понад 54%громадян вважають мовне питання «неактуальним і взагалі неіснуючим»! Вочевидь, сьогодні мовне питання конче потрібне виключно політикам; неабияким дестабілізуючим фактором є також втручання Російської Федерації у внутрішні справи України (Схід та Південь Ураїни). Ці втручання носять такий агресивний і послідовний характер, що деякі вчені говорять про «зникнення української мови» в найближчому майбутньому. Тому сьогодні українська мова потребує захисту, зокрема, в межах європейської Хартії регіональних мов та меншин. А поширена серед політиків теза «насильницької українізації» не витримує жодної критики.

Глибокий соціологічний аналіз показує також, що більшість громадян України виступає за збереження існуючого статусу мов, основою якого є державність української мови, та сприяння російській та іншим мовам. Однак більш як третина громадян виступають за державний статус російської мови на всій території України. Інші ж — за надання російській офіційного статусу в окремих регіонах (опитування в грудні 2006 року Українським демократичним колом та USS). Як бачимо, українці не дуже поспішають стати монолітною одномовною нацією.

На підставі отриманих результатів Олег Медведєв робить висновки, що сьогодні доречним є збереження статус-кво, зафіксованому в компромісному законі про мови 1989 року та в нормах інших законів. За цим нерадісним висновком йдуть, однак, такі слова: «В основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного життя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу. Одночасно мають бути гарантії вільного розвитку російської та інших мов».

Микола КАРПЕНКО, головний консультант Інституту стратегічних досліджень посилається на проведені їх інститутом аналізи матеріалів з мовного питання, опублікованих протягом 2005—2007 років. Результати показують чітку кореляцію цих матеріалів з інтенсифікацією політичних процесів в Україні. Іншими словами — йде постійна, політично забарвлена експлуатація мовного питання. Авторами відповідних матеріалів були, головним чином, представники Партії регіонів, КПУ, Блоку Вітренко та подібних, а також — численні світські та православні проросійські рухи. Всі вони, як правило, переймаються не розв’язанням мовної проблеми, а виключно політичною риторикою.

Сергій ГНАТЮК, старший консультант Інституту стратегічних досліджень серед іншого зупинився на проблемі створення в Україні власного, зокрема розважального медіа-простору та медіа-продукту, який би став чинником колективної ідентичності і консолідації соціуму. Зокрема — й мовної. Це давно вже робиться на Заході. Наприклад, телеканали ВВС у Великій Британії показують не лише телесеріали чи голлівудські фільми, а приділяють неабияку увагу кінокласиці, зокрема британській. Те саме можна сказати про більшість країн Західної Європи.

P.S. Темою круглого столу експертів про який iшлося вище, була одна із найбільш болючих і важливих проблем сучасного українського суспільства. І не тільки сучасного — також майбутнього, принаймні найближчого майбутнього. Та попри всю стратегічну важливість і невідкладність мовної проблеми, у маленькій «Кобзарській світлиці» Українського дому зібралася якась дюжина вчених і журналістів. Головна ж армія журналістів працювала, безумовно, десь «на головному плацдармі» — штурмувала депутатів, яким нічого сказати, членів уряду (російськомовних), прокурорів та в сотий раз показувала нам пригоди політиків, а також — понад усе — її величність рекламу.

Клара ГУДЗИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments