Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань.
Михайло Сорока, український політичний діяч, дисидент, член ОУН

На лаві запасних

Українська політична еліта: що маємо і чого потребуємо
27 липня, 2004 - 00:00

2004 рік в історії Європи залишиться як час встановлення нових кордонів Європейського Союзу. Україна не потрапила до його меж. Що є Україна в ХХI столітті? Що заважає їй успішно розвиватися? Що робити, щоб зовнішній світ сприйняв нашу державу як нормальне цивілізоване явище і співпрацював із нею на рівних? Ці та багато інших важливих для українського суспільства питань стали предметом розгляду в новій книзі Миколи Михальченка «Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи».

У своїй новій праці один із найбільш впливових українських політологів — свого часу радник першого президента України Леоніда Кравчука, член-кореспондент НАН України, професор — звертається до таких детермінант цивілізаційного становлення і розвитку України в сучасному світопорядку, як історія і сучасність, політика і економіка, ідеологія і людський потенціал, геополітична стратегія і тактика.

Аналіз складних і здебільшого суперечливих трансформаційних процесів в Україні вчений здійснює на підставі неупередженого погляду і яскравих історичних прикладів. Серед інших видань працю М.Михальченка вирізняє розстановка нових акцентів. Насамперед щодо прагматичного підходу до питання про місце та роль сучасної України «...у глобальних і регіональних вимірах». Нового погляду, вважає дослідник, «вимагає не тільки сучасна політична нація, а загалом соціальна структура суспільства, Людина України (якою вона була, і якою стала в незалежній Україні)». Осмислюючи хід та результати українських реформ, вчений розглядає політичне життя в тісному зв’язку з економічною і духовною сторонами. Звертаючись до реальної історії слов’янських народів, тобто автохтонних народів України і Московщини, автор виходить із концепції існування Внутрішньої і Зовнішньої Київської Русі. Провідною тезою у книзі є та, що «кожна нація, формуючи себе, формує і свою цивілізацію як частину світової».

Структура книги продиктована логікою пошуку найбільш переконливої відповіді на головне питання: як «нам навчитися жити згідно зі своїми докорінними інтересами, а не чужими». Автор аналізує проблему політичних реформ, сталого економічного розвитку, ідеології стабільного суспільства та ролі національної ідеї, особливостей людського потенціалу України у вимірах ХХI ст., історичного феномену української цивілізації, стратегії і тактики геополітичного розвитку України, глобалізації та еволюції поглядів самих українців на своє місце в світі.

Однією з цілей цієї роботи, як зауважує сам автор, є «спроба створити концепцію розвитку, модернізації суспільств не тільки як результату розвитку теорії, але й виникнення, відтворення і згасання соціальних рухів (національних, політичних, релігійних, економічних і т. ін.), технологічних і науково-освітніх проривів». Просуваючись у цьому поступі, М.Михальченко розробляє методологію, що може називатися історико-соціологічною. Авторський підхід полягає в тому, що «важливо поставити реальні цілі суспільного розвитку», оскільки виявилося, що в ньому зламане щось глибинне, те, на чому воно трималося.

Під впливом ХХ ст. наш час відмічений великим протиріччям. Воно пов’язане з рушійними силами людського буття стосовно приватної та суспільної власності. Це є не тільки економічною проблемою. На цьому перетині виникає «війна всіх проти всіх», і здається, що Україна увійшла в стихію абсурдного існування. Вперто робиться наголос на другорядному, неістинному, і зовсім не зважається на те, що є найсуттєвішим чинником, що об’єднує все населення країни. В гонитві за оманливими й примарними цінностями людина не в змозі виробити для себе вірні орієнтири і перетворюється на об’єкт маніпулювання, в тому числі і політичного. Слід підкреслити, що автор вже давно теоретично обґрунтовує і послідовно відстоює в громадсько-політичному просторі країни та за її межами думку про місце і роль української нації як самостійного етносу й української політичної нації як співдружності етносів, що проживають в Україні.

На думку політолога, «щоб зрозуміти світові тенденції суспільного розвитку, теоретично обґрунтувати шлях України в XXI ст., науковцям і політикам, як кажуть, треба подолати «розруху» в головах, а потім помірковано і методично працювати на теоретичне і методологічне забезпечення практики суспільних перетворень». При цьому «західна суспільна наука, втративши свого головного супротивника — марксизм-ленінізм і більшовизм як практику реалізації марксистського суспільного ідеалу, теж опинилася в кризі».

Автор не тільки констатує цей факт, а й полемізує зі світовою суспільствознавчою думкою. Розглядаючи існуючі тенденції, М.Михальченко застерігає від спрощеного трактування та перенесення західних теорій на український ґрунт, водночас окреслюючи нові підходи до розгляду соціоісторичного виміру України як об’єкта пізнання. Прояв цього ми бачимо в низці теоретико-практичних висновків. Зокрема, розглядаючи процеси української модернізації, політолог справедливо підкреслює, що багато в чому вона «не осмислена і не подана як програма реалізації стратегії відтворення і розвитку людини — особи і громадянина, як реальний гуманізм». Автор констатує: «...в Україні дотепер не проведений серйозний аналіз якісних характеристик і кількісних показників людського потенціалу — еліт і основної маси населення (продуктивного і непродуктивного)».

Відстоюючи необхідність науково виважених підходів до керування суспільними процесами, М.Михальченко показує еволюцію української політичної еліти на різних її рівнях: «Падає довіра до української владної й опозиційної еліти, до її реформаторського потенціалу». В поле зору автора не випадково потрапляє низька оцінка якості української правлячої еліти «ззовні», особливо в ЗМІ демократичних країн Європи, у США і Канаді. Внаслідок звинувачень української еліти «у корумпованості, непатріотичності, відсутності ідейної і політичної позиції» «...для іноземних партнерів Україна втрачає привабливість як явище політичне, економічне і духовно- культурне». Таким чином, національне піднесення та український політичний ренесанс початку 90-х рр. ХХ ст. перетворилися на «політичні чвари й економічний хаос...».

М. Михальченко робить висновок, що «Україна й у 2004 році стоїть перед вибором, як у 1991 році: куди і як іти? Те, що країна впродовж більше ніж десяти років не визначилася в економічній і політичній стратегії, дуже турбує інтелектуальну еліту, яка значною мірою відсторонена від владних та інформаційних структур і щодалі менше впливає на громадську думку». Долання сучасного стану знесилення країни безстроковим перехідним періодом автор пов’язує з необхідністю прояву владною елітою політичної волі, розробки відповідної стратегії виходу з кризи.

Замість безкомпромісної боротьби за примхливу ідею зробити український простір своїм, мрії про гегемонію в політичному житті тощо повинна утвердитись відповідальність вітчизняної еліти, спроможність керуватися «насамперед національно-державними інтересами... потребами національної безпеки».

На думку автора, відповідальність за процеси, які відбуваються в українському суспільстві, несуть не лише можновладці, але й всі громадяни України. Хоча народ, який легітимізує владу, має можливість впливати на неї дискретно, тобто під час виборів і т. ін. Розуміння цього українською елітою зобов’язує її призупинитися на шляху з’ясування стосунків між різними її угрупованнями з метою узгодження своїх власних групових інтересів із інтересами всього суспільства. Оскільки досягнута та межа, за якою подальше їх розходження робиться небезпечним для всього економічного та суспільно-політичного ладу України. Автор зауважує: «Про державу судять за діями еліти, а не за нереалізованим потенціалом народу».

Книга спрямовує інтелектуальні зусилля на пошук шляхів виходу із ситуації, яку відомий дослідник із політичної історії, професор Юрій Шаповал визначив так: «Мовчить український народ, бо виживає. Мовчить український політикум, бо благоденствує». Поруч із іншими виданнями останнього часу монографія М.Михальченка «Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи» є суттєвим вкладом у розвиток сучасної суспільної думки. Думається, вона буде корисною не тільки для науковців, але й для широких кіл громадськості, всіх тих, хто цікавиться перспективами розвитку України в XXI столітті, від кого залежить вихід на поле «запасного гравця Європи».

Олег ТРАВЕРСЕ, кандидат історичних наук
Газета: 
Рубрика: