«Отряд не заметил потери бойца»

Останнім часом дехто з не дуже добросовісних аналітиків і недостатньо інформованих журналістів намагається звести ситуацію навколо вже здійсненого відходу з Блоку Юлії Тимошенко Олександра Зінченка й очікуваного — Олександра Волкова до елементарної внутрішньопартійної чвари на рівні особистих амбіцій (Томенко проти Зінченка, Бродський проти Волкова). А насправді ми маємо справу з іншим, хоч і цілком типовим для українських реалій протистоянням «командних гравців» із «блукаючими зірками». Точніше — з цілком звичайними політиками, які вважають себе такими…

Почнімо з того, що перемога командних гравців не здатна ослабити команду і тільки йде на користь спільній справі. По-друге, всі ці «блукаючі зірки» помилково впевнені в тому, що вони приносять блоку додаткові голоси. Що ж, у Олександра Зінченка з’явилася чудова нагода достовірно дізнатися величину особистого рейтингу 26 березня 2006 року.

Зрозуміло, Олександр Олексійович цілком знадобився б у БЮТ як людина, здатна «закрити» інформаційно-пропагандистський напрям виборчої кампанії блоку. Але ж він був щиро впевнений у тому, що має повне право конвертувати міфічні відсотки своєї електоральної підтримки в цілком конкретну кількість прохідних місць для своєї, такої ж міфічної, Партії патріотичних сил (ППС). Причому амбіції пана Зінченка не обмежувалися тільки загальнонаціональними виборами (де для себе особисто він не мислив місця поза першою п’ятіркою), квоту для своїх «патріотів» він вимагав і на виборах до місцевих рад. (Зате тепер у пана Зінченка з’явиться можливість дізнатися всю правду про свій рейтинг також і на місцевому рівні.)

З огляду на відсутність у ППС реальних політичних фігур, крім її лідера, дехто висловлював цілком нормальні побоювання, що загальнонаціональна та регіональні квоти цієї партії в рамках блоку можуть бути банально продані. Причому особам, м’яко кажучи, нездатним підвищити респектабельність БЮТ…

Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння соратників, стало заявлене паном Зінченком бажання балотуватися на посаду мера Києва за підтримки Блоку Юлії Тимошенко. Хоча самому Олександру Олексійовичу цілком щиро здалося, що це соратники переповнили його чашу терпіння, коли заявили йому, що БЮТ не може встрявати в політичні авантюри, роблячи ставку на непопулярних політиків і ризикуючи втратити голоси київських виборців як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях. Такого найреальніший кандидат у мери — за особистою самооцінкою — пробачити не міг і вважав за краще йти власною дорогою.

Зломовці стверджують, що Олександр Зінченко досі щиро здивований — чому до його партії не вишикувалася черга спонсорів, які бажають отримати жадані депутатські мандати різних рівнів?

До речі, не можна не відзначити, що головний опонент пана Зінченка — Микола Томенко — намагається позиціонувати себе як командний гравець. Він разом із Юлією Тимошенко пішов у відставку та продовжив відстоювати правоту «команди Тимошенко». А коли рідна партія Миколи Томенка — ПРП — остаточно заплуталася у своїх відносинах між владою й опозицією, він вирішив питання досить просто — увійшов до БЮТ на індивідуальній основі, не чекаючи закінчення епопеї з блокуванням. Цілком імовірно, що Микола Томенко може претендувати на роль, якої так і не довелося виконати пану Зінченку — організатора та керівника передвиборної пропагандистської кампанії Блоку Юлій Тимошенко. Тож щодо пана Зінченка напрошується цитата з незабутнього Свєтлова: «Отряд не заметил потери бойца»...

Переходячи до конфлікту за лінією Бродський — Волков, ми і тут бачимо зіткнення двох різних підходів до розуміння «командної гри». Можна що завгодно говорити про політичний стиль і особисті амбіції Михайла Юрійовича, але не можна не визнати, що він уміє підпорядкувати і перше, і друге колективним інтересам та досягненню спільної мети.

З іншого боку, Олександр Михайлович особисту «індульгенцію» (мовляв, і таким, як Волков, треба надати шанс) зі сторони Юлії Тимошенко витлумачив як можливість реанімувати звичні схеми політичної боротьби.

Тут, як невеликий відступ, слід нагадати, що міф про політтехнологічні дива колишнього «директора парламенту» (перемога Леоніда Кучми в 1999-му й успіх «референдуму» 2000 року нібито за допомогою фонду «Соціальний захист», відділення якого були відкриті в усіх районах України) повністю розвіявся в ході парламентських виборів-2002. Тоді добряче спонсорована паном Волковим партія «Демократичний Союз», яка організаційно спиралася на структури вищезазначеного фонду, набрала менше 0,9% голосів.

Останнім часом Олександр Михайлович активно експлуатував ще один міф — про те, що він, нібито як зв’язний між «лондонським сидьком» Борисом Березовським і лідерами «помаранчевої революції», зробив особливий внесок у «повалення злочинного режиму». Утім, «торгівля» міфами й особистий самопіар були б цілком простими для такої неординарної особистості, якби пан Волков не почав вибудовувати власні організаційні структури, паралельні партійним («Батьківщина») та блоковим (БЮТ). Причому опорою «лінії Волкова» в БЮТ стали «уламки» структур того ж фонду «Соціальний захист». Але, що найголовніше, саме волковські структури з посиланням на деякі «вищі домовленості» були оголошені центрами формування передвиборних списків до місцевих органів влади. І до них потяглися потенційні «політичні спонсори», неабияк здивувавши місцевих партійців (у тому числі й у Києві) «сформованими» списками — з людей, які не мали ні до партії, ні до блоку жодного стосунку.

Дуже швидко локальні конфлікти місцевих партійців зі ставлениками «Соціального захисту» переросли в глобальний скандал, що дійшов до керівництва партії «Батьківщина». Обізнані джерела стверджують, що основою для вкрай різкої реакції пана Бродського стало його знайомство зі списком кандидатів у місцеві списки «від Волкова» та його фонду.

Підбиваючи підсумки останніх партійних баталій усередині Блоку Юлії Тимошенко, можна відзначити, що вельми поширене розуміння «командної гри» як приведення за собою своєї команди починає давати осічку. Насамперед тому, що українське партбудівництво ввійшло в стадію досить потужних і розвинених (застосовно до наших реалій) партій, здатних цілком безболісно позбуватися чужорідних елементів.