Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Полiтична нацiя та пам’ять

Луганськi ентузiасти дослiдили за чотири роки 170 сiл, що постраждали...
10 жовтня, 2007 - 00:00
«IЗ СЕРIЇ ПАМ’ЯТI ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ» / ФОТО ОЛЕКСАНДРА КОСАРЄВА

Незважаючи на те, що Голодомор 1932—1933 рр. листопадовим (2006 р.) рішенням Верховної Ради начебто отримав належну оцінку українськими законодавцями, рік, що минув після цього рішення, показав, що наше суспільство не змінило своє відсторонене ставлення на належне до цієї наймасштабнішої трагедії українства, ніж це було до цього.

Відомо, що в умовах ленінсько-сталінського більшовицького режиму історична правда про здійснювані ним терор і репресії відносно будь-кого або замовчувалася, або спеціально фальсифікувалася, перекручувалася і спрощувалася. За стіною тривалого мовчання, приховування документів (аж до недавнього часу), залякування і нищення свідків перебувала й правда про колективізацію, розкуркулення і голодомори українського селянства.

За того режиму це було закономірно. Але намагання применшити масштаби і замовчати жахи геноциду українців є відчутними й досі, в уже незалежній Україні. У результаті наше молоде покоління або мало знає, або зовсім не знає про причини, перебіг і наслідки Голодомору 1932—1933 рр., який був фізичним і духовним геноцидом українців.

На жаль, до сьогодні на державному рівні в Україні не фінансувалися системні дослідження теми голодомору. На думку дослідника цього геноциду І. Самійленка, головна причина блокування таких досліджень у тому, що в сучасній Україні є недоброзичливці, які чекають, поки не залишиться жодного свідка цієї трагедії.

Найпершою ознакою будь- якої цивілізованої нації є наявність у неї історичної пам’яті, передусім, — пам’яті про свої національні трагедії. Саме історична пам’ять є запорукою формування політичної нації, а на її основі вже громадянського суспільства. А в Україні, як показує життя, проблема історичної пам’яті покладена на плечі не державних інституцій, а громадських організацій. Що не кажіть, а впродовж нашої незалежності самі лише ентузіасти займалися копіткою працею зі збору спогадів очевидців Голодомору 1932—1933 рр. — головного джерела вияву історичної правди про цю трагедію.

Саме збір емпіричного матеріалу є основним завданням Всеукраїнської Асоціації дослідників голодоморів в Україні. 2003 року в Луганську створено філію цієї Асоціації. За чотири роки її членами здійснено обстеження 170 сіл Луганської області, населення яких найбільше постраждало від Голодомору 1932— 1933 рр., записано на відео- та аудіо-плівку свідчення його очевидців. Ці свідчення можна було б уже видати двома книгами, а на їх основі створити документальний фільм; і головна проблема — тільки у відсутності коштів на ці види роботи. І це, на мою думку, є ні що інше, як ставлення нашої держави до цієї кричущої проблеми нашого суспільства.

Переконана, що збирати і публікувати подібні матеріали, незважаючи на це, потрібно — з метою донести правду до тих, кому належить будувати нову Україну.

А про те, якою сьогодні є громадянська свідомість нашої молоді, може свідчити такий приклад. Нещодавно я запропонувала своїм вихованцям — студентам одного з луганських університетів — послухати розповідь про те, які біди приніс Голодомор 30 х роківселам Слобожанщини. І почула кілька активних заперечень: мовляв, треба жити сьогоденням і думати про майбутнє, а не про минуле. Одна дівчина сказала, що знає все про цей Голодомор із розповідей своєї вчительки, яка його пережила (за її словами, цій учительці 60 років). А друга додала, що читала про український голодомор у книзі Шолохова «Поднятая целина». Такі «глибокі» знання власної історії демонструють сучасні українські студенти-гуманітарії — наша майбутня «еліта». А що ж говорити про менш освічену молодь?

Отож, створення джерельної бази майбутніх об’єктивних історичних розвідок — першочергова мета діяльності нашої громадської організації.

Цього літа (у відпускний час) мені вдалося побувати у сорока чотирьох селах п’яти північних (сільськогосподарських) районів Луганської області, поспілкуватися з тими, хто пам’ятає голодні роки (більшість моїх респондентів під час голодомору були дітьми, небагато з них на той час були молодими людьми, але пощастило поспілкуватися і з тими, кому сьогодні 100 і навіть 105 (!) років) і зафіксувати на відеокамеру їхні розповіді. Тепер попереду тривала й нелегка робота з розшифровування цих записів.

А нещодавно нашій Асоціації довелося попрацювати в не зовсім властивій для нас функції. Ми отримали листа від професора одного з московських інститутів Володимира Монакова. У листі йшлося про те, що його мати, Анна Євгенівна Монакова, народилася 1925 р. у селі Литвинове Білолуцького (нині Новопсковського) району Луганської області. Жінка пам’ятає, як звали її батьків — Євген Платонович і Уляна Макарівна, їхнє прізвище — чи то Неласенки, чи то Неласови (дівоче ж прізвище її матері — Василиненко).

За свідченням В.Монакова, у 1932 р. від голоду померли батьки, брати і сестри його мами. Вона одна вижила з усієї родини й була віддана до дитячого будинку в цьому ж селі, де й виховувалась до початку війни. А вчилась у сусідньому селі Новобіла. У воєнний час дітей евакуювали спочатку до Саратова, а потім до Оренбурзької області; дорогою документи цих дітей загубилися.

З того часу Анна Євгенівна живе в Росії, а її син Володимир просить нас провести архівний пошук документів, які б могли пролити світло на історію його родини по лінії матері. Від себе додам, що бажання знати свій родовід є природним для кожної висококультурної людини.

Наш адресат написав, що його офіційне звернення до Луганського обласного архіву не дало результатів: йому відповіли, що таких відомостей в архіві немає. Наша ж Асоціація взялася за цю копітку справу.

Пошукову роботу здійснює член нашої Асоціації Ніна Михайлівна Сичова (пенсіонерка, за фахом історик-архівіст). Кілька місяців вона працювала з документами, які належать до фонду «унікальних» — із метричними книгами села Литвинове і сусідніх сіл колишнього Білолуцького району (раніше ця територія входила до складу Харківської губернії, пізніше — Донецької області, а тепер входить до Луганської).

Із цих книг Ніні Михайлівні вдалося встановити справжнє прізвище батька, діда й прадіда Анни Євгенівни — Неласий, а також їхні імена. Як філологу мені цікавою була етимологія цього прізвища. Відомо, що наші давні предки давали прізвище людині за якоюсь її характерною ознакою. А Борис Грінченко у «Словарі української мови» (Кієвъ, 1908—1909) серед власне українських слів наводить слово ласий із семантикою «лакомый, охотник до чего-либо» і подає приклади сполучуваності цього слова з іншими: «Ласий, як кіт на сало»; «До грошей я не дуже ласий»; «Найму собі цимбали, щоб ніженьки дримбали; найму ще собі баса, бо робити не ласа».

Встановлено також імена та прізвища декого з інших найближчих родичів Анни Неласої — як по батьківській, так і по материнській лінії (до п’ятого коліна), відновлено точні дати їх народження, смерті або вінчання. Тут, крім прізвища Неласих, фігурують прізвища Василиненків і Заратуйченків. Цікаво, що в усіх її родичів, як і в усіх без винятку їхніх односельців, у графі «національність» зазначено: «українець», а в графі «головне заняття (професія)» — «хлібороб».

Ще попереду нелегка робота з відновлення деяких документальних свідчень відносно родини Анни Неласої, зокрема — потрібно з’ясувати точну дату народження цієї жінки: вона досі не знає, коли народилася, бо в її паспорті зазначений тільки рік народження (і то ймовірний), а число й місяць народження взагалі відсутні.

Багато хто з дослідників перебував у стані захоплення важливою і цікавою справою, коли не можеш зупинитися на півдорозі й намагаєшся довести розпочате до кінця, незважаючи ні на які перешкоди. Саме тому з метою зібрати якомога більше інформації стосовно долі Анни Неласої я вирішила поїхати на її батьківщину — в село Литвинове, нині Новопсковського району Луганської області. Розв’язавши складну для себе транспортну проблему (а проїхати довелося майже 500 км), вирушила в дорогу.

З метою відшукати інформацію про дитячий будинок, у якому після смерті батьків виховувалась Анна, та про його евакуацію заїхала спочатку в районний архів. Його співробітники розчарували, повідомивши, що таких документів у них немає, і додали, що до архіву звертаються в основному з приводу пенсійних справ.

Наступна зупинка — в селі Новобіла, що поблизу Литвинового (у листі В. Монакова сказано, що його мама навчалась у цьому селі). Секретар сільради теж нічим не порадувала, а директор місцевої школи Андрій Богачов, який гостинно прийняв у себе вдома, запевнив, що ніяких документів, що підтверджували б існування в їхньому селі дитячого будинку довоєнного періоду, немає і бути не може. Школа нова, від попередників нічого не передано. До того ж, навіть старожили села про цей дитбудинок нічого не чули. Мій співбесідник, сам історик, розповів, що теж цікавиться темою Голодомору 1932—1933 рр. і останнім часом збирав свідчення місцевих мешканців про цю подію. Він розшукав інформацію про те, що до 1932 р. в їхньому селі проживало близько семи тисяч людей, а після 1933 р. їх залишилось не більше трьох тисяч. Андрій Олексійович люб’язно погодився бути моїм провідником.

Від Новобілої до Литвинового — 15 кілометрів. Дорогою ми заїхали на пасіку директора школи. Чудова літня картина — ліс, суниці, польові квіти… На нашому шляху була капітально збудована, але вже давно зруйнована (очевидно, в часи встановлення тут радянської влади) церква. Можливо, тут колись хрестили і Анну Неласу. Сфотографувала церкву, а також зробила кілька світлин із місцевими краєвидами, на яких — типова природа південно-східної Слобожанщини.

Заїхавши в село Литвинове (воно поки ще значиться на мапі області), ми побачили порожні хати-мазанки, часто без дахів, зарослі бур’янами. Сьогодні тут уже нікого немає, крім одного чоловіка. Живе він тут тимчасово в одній із покинутих хат, як на дачі. Має пасіку, косить для своєї худоби сіно. Цей чоловік розповів, що минулого літа із Росії (за горою кордон, там починається територія Кантемирівського району Воронезької області) вітром принесло пожежу, яка спалила вже спустілі хати, і вони тепер мають ще більш сумний вигляд, ніж до пожежі. На жаль, цей одинокий мешканець села Литвинове не зміг нічого розповісти про тих, хто тут жив раніше — він не з місцевих. Зате сказав, що останні старожили перебралися звідси до своїх дітей у сусідній хутір Козлів.

До Козлова — 7—8 кілометрів. Там нам порадили звернутися до кількох літніх жінок, які родом із Литвинового, а тому могли бути нашими потенційними інформаторами.

Перша з них — Трембач Меланія Яківна, 1925 р. народження. Зауважу, що недалеко від цих сіл розташоване село Трембачеве — до Голодомору 1932—1933 рр. наповнене людом, а сьогодні майже мертве. Меланія Яківна пригадала свою ровесницю Анну Євгенівну. Вони разом ходили в литвинівську школу, а коли в Литвиновому стало мало дітей (імовірно, після голодомору. — І.М. ) — ходили в козлівську школу. Згадала, що в Ані була тітка Дуся, а жила дівчина з батьками на околиці хутора, «на крайку», біля цвинтаря. Після того, як вона залишилась сиротою, жила в чужих людей. Наостанок бабуся додала, що вже мало що пам’ятає, і порадила звернутися до своєї старшої односельчанки — Пріськи Калмиченкової, яка розкаже більше.

Справжнє ім’я Пріськи Калмиченкової — Безкішкіна Єфросинія Федотівна, вона 1916 р. народження. У цієї бабусі напрочуд добра пам’ять і здоровий гумор, хоча їй уже за дев’яносто. Живе вона у своєї племінниці, за нею гарно доглядають. Єдина вада старенької — поганий слух, тому наші питання перекладала їй криком родичка. Єфросинія Федотівна докладно розповіла про весь рід Анни Неласої — її дідів, батьків, дядьків і тіток, братів і сестер. Пригадала, хто з ким був одружений, назвала всі їхні імена. Уточнила, що після того, як дівчина залишилась сиротою, її спочатку забрала до себе тітка Серафима, яка потім віддала її до притулку (його в селі називали «яслами»). Зі слів оповідачки, притулок був у тому ж Литвиновому, а до сусіднього Козлова діти продовжували ходити в школу. Аня була розумною дівчиною, гарно вчилася і прагнула знань.

Наступне твердження не стикувалося з наявною в нас інформацією від сина Анни Неласої. Останній писав у листі, що його мати разом з іншими дітьми-сиротами була евакуйована до Саратова, а наша співбесідниця (яка сама працювала в тих «яслах») переконана в тому, що дівчина покинула Литвинове саме через свій потяг до знань — «узяла книжку й поїхала вчитися далі». Забігаючи наперед, скажу, що історія з евакуацією є вимислом Анни Євгенівни, який ґрунтувався на її вже дорослих страхах.

І перша, і друга наші співрозмовниці сказали, що Анин батько Євген помер у землянці. Зі своєї досить великої практики збору інформації від очевидців голодомору я знаю, що радянська влада, організовуючи колгоспи, поділила селян на бідняків, середняків, куркулів і підкуркульників. Більшою мірою пощастило першим і другим — їх зігнали в колгоспи без особливих проблем. Третіх із сім’ями (як правило, це були багатодітні, працездатні, а тому й заможні селяни, які самі обробляли свою землю і лише влітку наймали сезонних робітників) відправили на Соловки. А «підкуркульників», теж досить забезпечених селян — розумних, роботящих і здатних продуктивно працювати — з дітьми вигнали голих і босих із села. Не маючи можливості нікуди виїхати або піти (у них не було паспортів, а в 1932 р. були виставлені збройні загони, які виловлювали таких утікачів і вертали їх назад помирати голодною смертю), вони змушені були рити в «ярках», за селом, землянки, щоби перезимувати там.

Коли восени 1932 року почався організований новою владою голод, ці люди ходили, як тіні, полями та збирали мерзлу картоплю або цибулю і, врешті-решт, умирали. Очевидно, такою печальною смертю померли й батьки, брати та сестри Ганни Євгенівни. Такий висновок я зробила завдяки згаданому в обох оповіданнях слову — «землянка». Дуже вже схожими виявилися історії, почуті мною в різних селах нашої області…

Наведу уривок розповіді Є. Безкішкіної (стилістику мовлення збережено):

«Сім’ю Неласих розкуркулили і виселили в землянки, там вони всі померли — батьки і четверо дітей. Залишилась одна дитина, Аня.

Ще пам’ятаю, як наші дєдушка й бабушка, і дядько, й тьотка од голоду померли — тут, у селі.

— А чому люди голодували?

— Та того шо викачали хліб та вивезли за гряницю, а тут і колхозники тоді подохли, і індідуали (індивідуалісти. — І.М. ). А тоді розкуркулювали їх… Так мертві підряд лежали, як снопи. Багато, багато тоді померло! У Литвиновому тоді багато хат було, а тепер нема нічого».

Мертвих людей не ховали, бо в живих не було на це сили. Така ж картина була і в сусідніх, і у віддалених від Литвинового селах.

Моє подальше листування з Володимиром Монаковим уже для мене пролило світло на окремі епізоди життя його матері.

В її особистій історії, як у краплі води, віддзеркалена історія загальноукраїнських трагедій ХХ століття…

Ірина МАГРИЦЬКА, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників Голодоморів в Україні
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments