Шлях індивідуального спасіння
Він народився в Києві. Його предки поховані на Дворянському кладовищі, яке було тоді поблизу Аскольдової могили. Дім Бердяєвих стояв над яром, на схилах якого доктор Мерінг розвів величезний сад; потім місто викупило цей сад і проклало тут Миколаївську вулицю, в глибині якої побудовано театр «Соловцoв» (нині імені Франка). Давно немає старого будинку Бердяєвих, їх маєтку в Обухові, квартири, яку вони пізніше наймали: все збудовано заново, лишились від того Києва лише горби та долини, рельєфи давньої землі, що мовчать нам крізь серпанок років про забуті таємниці людей, яких давно вже немає.
Бердяєв був дуже красивий чоловік. Навіть у старості, коли чорні кучері посивіли і порідшали, коли збліднув рум'янець, який так переможно відсвічував на його смаглявому обличчі, і молодими залишались тільки очі під густими чорними бровами. У ньому відчувались і аристократична породистість, і фізичне та духовне здоров'я, яке надавало його поведінці невимушеності й безпосередності. Він не мав потреби в дружбі, звіряннях, розраді; не мав ані вчителів, ані учнів — і не відчував самотності, не знав комплексу неповноцінності. Найближчою людиною залишалася дружина, яку він не надовго пережив. Із тим, що він мав за душею, Бердяєв просто і прямо звертався до людей, не пом'якшуючи виразів і оцінок, бував жовчний і недобрий, але здебільшого це нікого не ображало. У його різких судженнях не було зверхності; просто це була Особистість.
Життєпис Бердяєва не надто складний; таємниця цього філософа в тому, що його світогляд не піддається класифікації. Життя, щоправда, саме розпоряджалося, до кого і на якій підставі його віднести; найбрутальніше це зробили чекісти 1922 року, насильно відправивши його разом з іншими російськими інтелігентами в еміграцію. Бердяєв у Парижі не почувався чужим. Його мати, княжна Кудашева, була напівфранцуженка, з роду графів Шуазель; взагалі як спадковий аристократ Бердяєв мав різні корені, в тому числі й польські через Браницьких, й українські. Улюблений старший брат його писав вірші українською мовою, їх родич Сергій Подолинський вважав себе українцем і був близьким співробітником Драгоманова.
Російським філософом Бердяєва робило не походження і не громадянство, а приналежність до культури «срібного віку». До речі, саме Бердяєв у середині 30-х років підхопив і витлумачив цей термін, після чого він став загальноприйнятим.
Бердяєв навчався в кадетському корпусі, маючи право перейти в пажеський корпус до столиці, але вступив до Київського університету. Як для людини його середовища це був рідкісний вибір цивільної кар'єри, але для Бердяєва, зрештою, означав вибір культури. В університеті він увійшов до марксистського гуртка й часто в ньому сперечався з молодим Луначарським. Ці суперечки продовжувалися й у Вологодському засланні, де опинилися такі різні люди, як Бердяєв, Луначарський, Сергій Булгаков, Савинков. Не мине й двох десятків років, і Бердяєв із Булгаковим організовуватимуть християнський рух в еміграції, Савинков шукатиме зв'язків з італійськими фашистами, а нарком освіти Луначарський консультуватиме операцію чекістів із його захоплення.
Парадоксально не те, що долі інтелігентів Росії так непоправно розійшлись, а навпаки, те, що при цьому всі ці люди продовжували мати щось спільне.
Тільки на схилі ХХ століття, в перспективі часу, використовуються контури того широкого культурного масиву в Росії, який був охоплений хвилюючим передчуттям чогось нового і породив, зокрема, ренесанс «срібного віку». Ті, хто належав до цієї культури, були переповнені вірою в силу особистості, в її покликання віднайти і побудувати в собі увесь світ, навіть Бога.
Усіх їх, таких різних за долями, об'єднувала ідеологія богошукання і богобудівництва, яка виростала з віри в силу і свободу людини. У варіанті, близькому до містики, це був символізм під сильним впливом теософії Блаватської і Штайнера. В атеїстичному варіанті цю ідеологію поділяли ультраліві більшовики Богданов, Луначарський, близький до них Горький. Плеханов і Ленін належали до іншого покоління — традиціоналістів, що народницьку віру в елітарну Партію доповнили марксисткою ортодоксальністю.
По-своєму ідею богобудівництва прийняв і Бердяєв. Від марксизму він залишив відчуття об'єктивного значення історичного процесу. Точніше, упевненість у тому, що за побутовими реаліями життя існує якийсь прихований сенс, який відблискує в подіях і речах, ніби Марксова субстанція вартості в речовій оболонці товару та в його ціні. Усе творче життя Бердяєва було протестом проти безсенсовності й безглуздя навколишнього світу, прагненням знайти в ньому смисл, невидимий байдужому й бездуховному погляду.
Бердяєв був наділений гострим проникливим розумом, а непокірливий характер протиставив його всім офіційним інституціям, до яких він із дитинства почував непереборну відразу. Ці риси наближали його до властивого російській культурі типу пророка. Бердяєв напророчив Росії тривале захоплення марксизмом, він ще напередодні 1905 року сказав, що в російській революції переможе не демократія, а Ленін. Він відчував як наближення катастрофи неминучість і Першої, і Другої світових війн. Він пророкував прихід Гітлера до влади. У цих пророчих здібностях не було містики; Бердяєв мав надзвичайно розвинене відчуття i трагічного хаосу, й світової гармонії.
Бог, як його розумів Бердяєв, і був цією гармонією в світі і людині. Він не приймав уявлень про Бога як подобу людської істоти чи соціального інституту; Бердяєв говорив, що Бог має влади менше, ніж поліцмейстер. Світ, у якому ми живемо, відпав від Бога, і Бог не владний над його процесами; Бог, за Бердяєвим, тільки являється людині в явищах краси, гармонії, добра. Людина сама мусить і відкрити ці явлення, і утвердити їх в особі і у світі.
Такі неортодоксальнi погляди створили Бердяєву проблеми з офіційною православною церквою. В еміграції йому були ближчі, може, католицькі філософи кола Марітена і Жільсона.
Попри трагічність пророчого бачення світу, Бердяєв залишався тверезою людиною. Часто йому закидали захист соціальної нерівності; так, Бердяєв твердив, що люди не однакові за своїми здібностями і що тому вони не будуть рівними й соціально. Але це не означає, що слабших не треба захищати. З усією силою переконання він виступав проти елітаризму, проти фашистського поділу націй і людей на вищих і нижчих; він був пристрасним ворогом антисемітизму.
Прах Бердяєва покоїться у землі Франції, країни, що дала йому притулок, разом із народом якої він пережив лихоліття війни й окупації, культура якої була надзвичайно близька його світобаченню. Власне, витоки персоналізму Бердяєва — в Декартовому «я мислю, отже, я існую». Для Бердяєва висхідним є не буття, а свобода вибору й рішення; він міг би сказати «я мислю, страждаю і люблю — отже, я вільний». Його називали екзистенціалістом, але Сартрове «людина приречена на свободу» звучить, радше, песимістично. Бердяєв по суті оптиміст. Його трагічне й есхатологічне бачення відкриває горизонти активної боротьби зi злом. «Апокаліпсичні пророцтва умовні, а не фатальні, і людство... може уникнути руйнування світу», — писав він у своїй автобіографії-заповіді, опублікованій після його кончини.
Бердяєв повернувся на батьківщину і в своє місто.
Бердяєв — це та Росія, яка залишається для сучасної України своєю, близькою. Бердяєву була абсолютно чужа потреба в великодержавних «лжесвятинях» і «лжевеличі», які так необхідні ницим людцям, що прикривають свою духовну порожнечу імперськими символами.
Велич людини — лише в ній самій.
