Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

«Супроти упирів минулого»:

Голодомор і формування історичної пам’яті в українській, польській та російській культурах*
19 листопада, 2008 - 00:00
АВТОР ПЛАКАТА ОЛЬГА СЕЛИЩЕВА

Продовження.Початок у №208

Специфіка української історіографії (попри приналежність, значною мірою, до контексту культури східного християнства) — від козацьких літописів до Костомарова і далі до Грушевського і до опозиційних радянському режиму вчених — саме в тому, що вона є виломом у цій традиції. Влада в Україні була завжди владою «чужих», тому історіографія мала, як правило, опозиційний до влади характер. Крім того, розвиваючись в ХVІ — ХVІІ ст. в єдиному культурному континуумі з Польщею, українська культура метаболізувала комплекс ідей стосовно влади, притаманний світу західного християнства. Критичне ставлення до влади, ідея «божественної» природи народу і «земної» природи влади, концепція прав людини стосовно влади і обов’язків влади стосовно людини — це константи і польської, і української історіографії (а також філософської та юридичної думки) від часів Гуманізму до сьогодні, з відповідними часовими кореляціями. Звідси — конфлікт історіографій, але насамперед — конфлікт різних моделей пам’яті між Польщею і Україною, з одного боку, та Росією — з другого.

Ці особливості, що детермінують різницю між європейським та євразійським світами, роблять неможливою спільну для народів, приналежних до відповідних ареалів, побудову історичної пам’яті як усвідомлення минулого — і відтак відповідальності за це минуле. Отже, не може бути і спільного уявлення про майбутнє. Відмінності в концептуалізації понять свободи, влади, батьківщини означують цивілізаційний розрив між Росією та Європою, а Польща і Україна в цьому протистоянні — мимовільні об’єкти цієї цивілізаційної сутички, передбаченої хантінгтонівською тезою «clash of civilizations», «сутички цивілізацій».

З особливою виразністю виявляються ці відмінності в момент, коли вимір пам’яті проектується на вимір Батьківщини: «універсалізм» євразійської моделі та «партикуляризм» моделі європейської виявляються несумісними. Без ідеї конкретної Батьківщини (та взаємодії між «малою» і «великою» батьківщинами) неможлива локалізація пам’яті, неможливе віднайдення так званих місць пам’яті, за висловом швейцарського історика П’єра Нора, тобто тих знакових подій і постатей в історії народу, які забезпечують становлення ідентичності через формування колективної пам’яті. Національна та релігійна багатовимірність Росії обумовлює пошук будівельних блоків для «колективної пам’яті» виключно у вимірі держави, державницької ідеології та всіх культурних елементів, які працюють на цю супер-Ідею. Але оскільки ця супер-Ідея не витримує тиску критичних ревізій, то в такий спосіб бачення минулого неминуче потрапляє в залежність від кон’юнктури теперішнього. Таким чином, пам’ять стає матеріалом для мініпуляції та пристосування до ідеологічних потреб. Було б абсурдом вважати, що вивчення нацизму є принципово антинімецькою акцією чи вивчення рабовласництва — акцією антиамериканською. Вивчення ж злочинів російської влади бачиться з боку Росії як однозначно «антиросійський проект». Ця відсутність критичного мислення в російській культурі (яку безуспішно намагається долати опозиційна російська наука, що має виразно європейське спрямування, але вкрай обмежений радіус впливу) — потужне джерело неперервної лінії антиєвропейських ідеологій в Росії, від традиційного панславізму до сьогоднішнього неоєвразизму.

Голодомор — одна з найчорніших сторінок комуністичної диктатури. І одна з найспотвореніших. З моменту здобуття незалежності в 1991 р. — і особливо після помаранчевої революції 2004 р., яка увиразнила цивілізаційний розлам України між європейською та євразійською моделями розвитку, — Голодомор став одним з ключових питань для реконструкції та консолідації власне європейської ідентичності України. Разом з тим постало питання відповідальності за Голодомор. І саме це питання стало джерелом конфліктів між Україною та Росією, а нерідко й джерелом непорозумінь між Україною та Європою: адже проблема відповідальності за Голодомор увиразнила й актуалізувала досі не розв’язане остаточно ані в Росії, ані в західному світі питання відповідальності за комуністичний режим.

Спектр російських інтерпретацій Голодомору — широкий, але в ньому є одна константа: в оптиці Росії відповідальних за Голодомор немає. Винувата хіба що погода: причиною Голодомору стала посуха. Очевидно, особисто Посуха входила в селянські домівки, віднімаючи збіжжя, реманент, худобу. Посуха спускала на місця кремлівські директиви і розстрілювала людей просто на полі. Відповідальність з антропоморфною Посухою розділяють грузини, євреї, самі українці. Посол Росії Черномирдін порадив українцям звертатися в питанні Голодомору до своїх друзів грузин, оскільки Сталін був грузином. Трапляються твердження, що вину за Голодомор несуть самі українці, позаяк Хрущов був нібито українцем. Винуватими можна «призначити» і євреїв — через їхню масивну присутність в органах ЧК та НКВД.

Основна ж теза та, що Голодомор був спрямований не проти українців, а проти селян загалом різних народів СРСР, оскільки вмирали також селяни на Північному Кавказі та на Кубані. Дарма, що українські історики детально дослідили суттєві відмінності у формах голоду в цих регіонах (зокрема, підкреслюється той факт, що ЛИШЕ в Україні села були оточені кінною міліцією, тобто люди були позбавлені будь-якої можливості втечі; ЛИШЕ в українських селах у селян відбиралося не тільки зерно, а й всі ресурси та засоби для виживання тощо). Факт «делокалізації» смерті від голоду віднімає в України право на пам’ять про свої жертви: якщо всі були жертвами, то жертв як таких просто не було. У такий спосіб жертви «анульовані» через масовий характер жертв. З аспекту національного проблема переведена в аспект соціальний — отже, яка тоді різниця, як відбилася смерть багатомільйонної селянської цивілізації України на демографічному, культурному, мовному, економічному розвитку нації? Чим більше жертв, тим їх менше. Чим страшніша їхня смерть, тим менше місця вона займає в пам’яті. Хто лежить у братській могилі, всі брати. Лише імені ката немає.

Росія не визнає відповідальних за Голодомор, зокрема, з тієї причини, що не визнає відповідальних загалом за комунізм. Більш того, в сьогоднішній Росії спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, крах імперської Росії бачиться як наслідок падіння комунізму, а з другого — як наслідок його встановлення. Путін, як відомо, назвав падіння СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст. Смерть десятків мільйонів людей, отже, нічого не варта супроти краху режиму, який цих людей прирік на смерть. 52% росіян називає Сталіна народним героєм. З другого боку, побудована Росією система, ще вчора символ її «унікальності» та її «світового лідерства», сьогодні постає як «змова» ворогів Росії. Традиційно в контексті антисемітської ідеології вважаються «відповідальними» за російський комунізм євреї («жидо-масонское иго, поработившее Россию», як мовиться на різних націоналістичних російських сайтах). За останньою версією, однак, в особливо ориѓінальний спосіб розширюється діапазон «змовників», що нав’язали «святій» Росії комунізм: винуваті насправді... латиські червоні стрільці, а також... естонці, на чиєму сумлінні має лежати змова з більшовиками в Тарту. Словом, у справі Голодомору Україна має звертатися... до влад Таллінна. Національний проект «Ім’я Росії», що провадиться в Росії 2008 р. шляхом інтернет-опитування, з особливою силою увиразнив кризу російської ідентичності як кризу цінностей. В певний момент — ідеться про липень 2008 р. перші три імені Росії були Сталін, Микола ІІ і Ленін. Останній імператор, затиснутий між двома руйнаторами царської Росії, — це чудова ілюстрація некритичного ставлення російського суспільства до власної історії. Різні площини російської історії ніби «наїжджають» одна на одну, взаємно анігілюючи конкретний зміст цих площин і залишаючи лише їхній абстрактний символічний зміст, де спільним знаменником є апріорна «велич Росії». Не дивно, отже, що в Росії в колишніх радянських концтаборах організовується «адреналіновий туризм». Убивство мільйонів стає маскарадом. Катівня стає «луна-парком». Скажімо, Освєнцім чи Майданек: чи можна було б тут, серед трагічних пам’яток минулого, серед фото реальних жертв та їхніх катів побудувати барак-готель, поставити перевдягненого наглядача, пропонувати в’язневі тюремну баланду, а згодом, після оплати готельного «номера», видавати посвідчення про те, що сьогоднішній турист «провів у концтаборі» день та переночував ніч? Очевидно, проти подібного блюзнірства повстав би світ.

Знущання ж над жертвами радянських концтаборів ні в кого не викликає особливого обурення — ані в самій Росії, ані на Заході. Це означає одне: в баченні Росії жертви радянських концтаборів не мають вартості. Їхнє життя нічого не варте супроти режиму, супроти Влади. Це життя є всього лише матеріалом для її тривання. Кожен злочин може бути виправданий через апріорно сакральний зміст цієї Влади, через Молоха, якого не покарано за минулі злочини і якому відтак дозволено чинити злочини наступні. А відтак — і це з моральної точки зору жахливо, — частково ця ситуація детермінує і європейську оптику ставлення до цих проблем. Пануюча на Заході «Allied Scheme of History, — «схема історії союзників» — за словами Нормана Дейвіса, однозначно засуджує нацизм і дає не одну індульгенцію комунізму. Здається, що підхід Росії до цих проблем знецінив і в очах Заходу жертв комунізму. Самі ж нащадки жертв — чи будуть це українці, чи вірмени, чи грузини, чи ті ж самі росіяни, — теж, як виявляється, неспроможні відстояти гідність страждань минулих поколінь. І це є проблема великої історичної та моральної ваги, яка великою мірою детермінує субординовану і поки що не до кінця «повноправну» присутність посткомуністичних країн на кордонах «цивілізованого світу».

Зрештою, подібна до Голодомору і ситуація з визнанням катинської трагедії. В радянські часи убивство 20 тисяч польських офіцерів приписувалося нацистам. В останні роки домінує підхід, при якому Польща звинувачується у поверненні до цього питання виключно з прагматичною метою: побудувати «загальнонаціональну пропагандистсько-ідеологічну систему», зміцнити в суспільстві нібито антиросійські настрої (і парадокс у тому, що це відбувається після офіційних вибачень президента Росії Єльцина перед Польщею за Катинь на початку 90-х років, а потім і президента Путіна). А ось відомий казус книжки Ю. Мухіна, в якій знову відтворюється радянська версія. Спершу книжка вийшла під назвою «Катынский детектив» (чого варте одне тільки слово «детектив»!), а 2003 р. з’явилася доповнена її версія (майже 800 сторінок!) під назвою «Антироссийская подлость». В книжці затято доводиться, що розстріл відбувся не 1940, а 1941 р., що вбивцями польських офіцерів були не росіяни, а німці, які таким чином влаштували «пропагандистское шоу» (!). Характерним для цього і подібних опусів є винятково брутальний тон у ставленні до опонентів. Про Польщу (і Європу) ведеться мова в таких тонах: «поросячьи визги польского правительства», «польские шляхетские уроды», «польские подонки представали этакими «борцами с тоталитаризмом», хотя благодаря им поляк как таковой в глазах всего мира превращался во все большего идиота», «европейская гиена щелкает зубами в ожидании куска». Як не сумно це констатувати, навіть суто стилістично, не кажучи вже про суть написаного, образливі формули авторів-пропагандистів дещо нагадують стилістику Солженіцина стосовно Голодомору: згадаймо вищецитовані вирази на кшталт «обезумелая басня», яка є «лютой подтравкой» для «западных ушей».

Бурхливу реакцію в Росії викликав фільм Анджея Вайди про Катинь (2007) (фільм великою мірою автобіографічний, оскільки режисер — син Якуба Вайди, офіцера, розстріляного в підвалах харківського НКВД). Цей фільм є напівзабороненим у Росії. Він практично не допускається до кінопрокату (причому, цей факт пояснюється нібито відсутністю цікавості до «сумних фільмів»!). Прикметною є реакція російського кінокритика Д. Горєлова, який відгукується з осудом на дії Сталіна. Навіть називає його нешанобливо «ослом» за наказ розстріляти польську військову еліту. Адже, каже критик, «то не було військо, а тільки такий собі пейзаж зі шпорами». І додає: «Поляк, який сходить з ешафоту, стає комічним».

З моральної точки зору — це унікальний за своїм цинізмом підхід. За подібні висловлювання з приводу Голокосту чи інших, навіть менш значущих злочинів Другої світової, в Європі автора спіткала б кримінальна відповідальність.

Але всі ці наведені приклади свідчать про одне: трагедія Росії (і не в останню чергу трагедія її сусідів!) полягає, як уже говорилось, у кризовому стані російської ідентичності. Власне, пошук своєї «унікальності» призвів до відчуження Росії від Європи, а відтак і від цінностей європейської культури. Водночас, непростими є стосунки Росії і з східним аспектом своєї ідентичності. Хаос ідентитарних параметрів Росії відбивається у святі 4 листопада. «День народного единства» — це нове свято РФ, яке стало відповіддю Росії на помаранчеву революцію, сприйняту як антиросійська «польсько-американська змова». Свято базується на факті звільнення Москви від польських військ у 1612 р. в часи Смути (питається, до речі: якщо польське військо — це «пейзаж зі шпорами», чому ж так помпезно святкувати звільнення від такого «опереткового» війська?!). В європейській історичній свідомості, коли йдеться про перемогу над Наполеоном чи Гітлером, мова йде про перемогу над політичними противниками, а не народами. А в цій ситуації сама держава презентує історичну подію як «перемогу» російського народу над польським народом (який у такому випадку інтерпретується як вічний «окупант» — чи в кожному разі як вічний «ворог» Росії). В цей самий день Російська православна церква відзначає день «Казанської ікони Божої Матері», яка нібито допомогла народному ополченню під проводом Мініна і Пожарського звільнити Москву. Водночас, «Казанська ікона Божої Матері» — це символ колоніального гноблення і приниження народу татарського — між іншим, другого в РФ за чисельністю етносу після російського. Спадкоємці Волзької Булгарії, казанські татари досі сприймають як трагедію розгром Казанського ханства військами Івана Грозного (1552), руйнацію палацу і мечетей казанського Кремля, знищення еліти і народу (було вирізано 110 тисяч населення), переслідування за віру, насильницьке хрещення, русифікацію. Тобто, крім аспекту антиукраїнського, в цьому святі є ще два аспекти «анти»: антипольський (і загалом антикатолицький) і антитатарський (і загалом антиісламський). Разом з депутатами Думи це свято запропонував Митрополит Смоленський і Калінінградський Кіріл, а закон про свято був скріплений підписом президента. Тож не слід, мабуть, дивуватися, що це свято дало поштовх уже згадуваним «Русским маршам», які тепер щороку проходять у Росії (а також в окремих містах України) під гаслами: «Сколько мы можем терпеть всю эту нечисть, все эти «Латвии», «Польши», «Грузии»?!», «Россия — все, остальное — ничто».

Отже, час іде, але міняються терміни, а не суть. Назви країн вживаються в множині. Цілі країни — «ніщо» порівняно з міфічною Наддержавою на ймення Росія. Мільйони виморених голодом — не існують. Десятки тисяч убитих — всього лише «пейзаж зі шпорами». Цікаве, зокрема, слово — «пейзаж». Нерухома даність, яку Імперія має право змінити. Людини в цьому «пейзажі» немає: це розчинений у «пейзажі» «Ворог», приречений на смерть від Росії, що не знає слова «поразка».

...Історія ж засвідчує, що іноді військові перемоги зумовлюють такі моральні поразки, за які доводиться розплачуватися багатьом наступним поколінням.

І чи ж треба, відтак, дивуватися, що ідея «народного единства» в багатонаціональній державі перетворюється на «свято» вигнання одного народу і завоювання іншого, на брутальне виключення з цього «единства» двох світів — католицького та мусульманського, на прокляття «неправильному» православ’ю — українському, на обрaзу всьому, що не є російським?

Але що ж у такому випадку є російським? Яким конкретним культурним змістом наповнена ця категорія?

Якщо в політичному сенсі європейська цивілізація ідентифікує себе з демократичною системою, то в плані релігійному — з християнством та його іудейською генеалогією. Для розвитку християнської цивілізації велику роль мала категорія милосердя. Європейська культура випрацювала категорію милосердя як універсальну цінність. Вже в сьогоднішньому часовому вимірі, після двох світових воєн, в європейській етичній системі немає «чужих» мартирологів, — адже мова завжди йде про абсолютну цінність людського життя. В російській культурі різко розділені «своя» і «чужа» мартирологія. «Своя» мартирологія має сакральний, але водночас вибірковий і тимчасовий характер, оскільки змінюється в залежності від політичної кон’юнктури. Моральний вимір злочину, людська драма в історії іншого народу нічого не важать супроти загрози розхитати «священний» образ Держави. Зрештою, як уже мовилось, нічого не важать і власні жертви. Але це не є лише проблемою влади, — це проблема певної ментальності народу. Зрештою, тоталітарний режим в СРСР не тривав би так довго, якби його не «утримували» своєю покорою російський та інші суспільства, більшою чи меншою мірою. Свого часу були люди, що молилися за Сталіна — в сталінських концтаборах. Врешті, а чи не написав Віктор Єрофєєв у своїй книзі «Хороший Сталин» (2004) про те, що «російська душа» є «сталінською» за самою своєю природою?! Проблема порахунків з тоталітарним минулим стоїть перед усією Європою.

В кінці Другої світової війни світ змусив Німеччину покаятись, визнати свої злочини перед цілим людством. Нюрнберг дав правові основи світового прокляття злочину нацистської Німеччини. Але цього було не досить. Німецькі, французькі й інші інтелектуали Європи (згадати хоча б такі імена, як Ханна Арендт, Юрген Хабермас, Жак Дерріда) вважали, що протистояти «філософії терору» можна лише виховуючи «відповідальність перед пам’яттю» як один з підставових принципів існування Європи та її культури. Вони наполягали на необхідності морального каяття Німеччини як єдино можливого шляху до демократичного перетворення країни та цілковитого її звільнення від тоталітарного минулого. Але, на їхню думку, каятися мусить уся Європа. Постання держави Ізраїль — це свого роду покаяння Європи перед євреями. Свого часу — в 90-х роках минулого століття — мова йшла навіть про «моральну географію» Європи і відтак про евентуальність інтеграції Ізраїлю до ЄС. Тобто фактично було побудовано систему пам’яті демократичного світу — і захисту цієї пам’яті: систему інституційну, юридичну, освітньо-дидактичну, моральну. А одним з основних вимірів приналежності до цивілізованого світу стала системна боротьба з антисемітизмом.

Ця ситуація коштувала Німеччині величезного страждання. Німеччина впродовж десятків років свідомо, тяжко і — безжалісно до себе — платить свій моральний і матеріальний борг перед людством, і, насамперед, — перед єврейським народом. В момент своєї поразки ця країна була горою димлячих руїн. Зараз це — економічний локомотив Європи, — при тому, що ця країна витратила мільярди на компенсації, насамперед, родинам жертв Голокосту. Але справа далеко не в матеріальній компенсації, а в компенсації моральній. Німеччина пережила граничне приниження перед світом за здійснені злочини. І не парадокс, а закономірність у тому, що тільки через це приниження зуміла собі повернути гідність європейської нації.

Водночас навіть зараз не можна сказати, що питання вичерпане. Розмова перейшла з відповідальності керівництва (зрештою, засудженого в ході Нюрнберзького процесу) до колективної відповідальності німецького народу: тиран самостійно не зміг би затриматися і зміцнитися у своїй фатальній ролі, якби не спирався на широку підтримку суспільства. Далі увага пересунулася на самих жертв нацизму. В Польщі — країні, яка втратила майже 20% свого населення під час нацистської окупації, — стала шоком книжка Яна Томаша Гросса «Сусіди: Знищення єврейської громади в Єдвабному, Польща» (2001), — документальне дослідження про допомогу поляків у знищенні євреїв у печально відомому селищі Єдвабне. Так, ніби цього було недостатньо, згодом вийшла книжка того самого автора під назвою «Страх» (2008), в якій Гросс відтворює «історію моральної прірви»: йдеться про польський антисемітизм, який став тією нищівною силою, яка вже по Другій світовій війні довершила руйнацію єврейської громади, що залишилася після окупації. Книжка викликала величезний і дуже суперечливий резонанс у Польщі. Однак лишається факт: явище отримало назву. А тверда послідовна воля польської еліти і польського суспільства загалом до висвітлення цього питання (а отже, до превентивного витіснення самої можливості повторення цього явища) — це ще одне підтвердження автентичної європейської природи польської нації.

Далі буде

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, Римський університет «Ла Сап’єнца», Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments