Світло в кінці панелі

Коли у влади натягнуті відносини із пресою, це, певним чином, хороша ознака: отже, преса, як кажуть, дієздатна. Журналістів не треба любити, їм треба давати можливість виконувати свої професійні обов’язки. Мотивацію для цих роздумів дали останні події в країні та у світі.

ВСТАНЕМО ВСІ, ЯК ОДИН…

Минулого тижня всі провідні ЗМІ країни повідомили: Держкомітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення створив громадську раду з питань захисту моралі.

Щоправда, на засіданні поки так і не вирішили: хто саме стежитиме за дотриманням моральних норм в ефірі — очевидно, знадобиться певний час для узгодження кандидатур. Досі такі функції були у Нацради з питань телебачення і радіомовлення. Її члени були покликані вести безкомпромісну боротьбу з порушниками закону, апологетами насильства і порнографії, трудівниками «камери і бакса», які не дотримуються Закону про рекламу. Але створення додаткового комітету говорить про те, що не під силу кільком людям у (фактично) міністерських кріслах утверджувати мораль і моральність через штрафи, відбирання ліцензій тощо — занадто клопітка ця справа. Тим більше, що є люди, які активно протистоять цій боротьбі. Щоб нічого не переплутати, процитую сюжет «Подробиць» («Інтер») на цю тему: «А поки голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення Борис Холод розкритикував громадські організації журналістів за те, що вони не протидіють демонстрації насильства і порнографії у засобах масової інформації».

Створення комісії, до якої, очевидно, увійдуть «діячі культури, науки і освіти, юристи, експерти, представники громадськості, державних і місцевих органів влади», спрямоване на реалізацію Указу Президента «Про невідкладні додаткові заходи зі зміцнення моральності в суспільстві та утвердження здорового способу життя», виданого ще в березні. Але, судячи з усього, це буде черговим бюрократичним витком, такою собі імітацією бурхливої діяльності зі зміцнення морального здоров’я нації. Тому що які комісії потрібні, коли існують закони, розроблені механізми для виконання, і є люди, які отримують зарплату за те, щоб стежити за виконанням законів? Навіщо Нацраді вказівки будь-якої комісії, якщо вона сама у стані відрізнити порнографію від еротики, бачить кричуще порушення Закону про рекламу і розуміє, що щосекундне ідіотське пікання у програмі «Великий Куш» зовсім не позбавляє глядача від нецензурності, що бурхливим потоком ллється на нього з екрана? І при чому тут «громадські організації журналістів», які підіймали ці питання тисячу разів?

ПРОДАЖНІ БУДНІ

У теми є ще один аспект, про який говорять набагато рідше, ніж про горезвісні насильство, порнографію та рекламу цигарок. Моральне здоров’я нації залежить ще й від доступу цієї нації до об’єктивної та повної інформації, від права журналістів на професію, від довіри суспільства тому, що вони бачать на сторінках ЗМІ й екранах телевізорів. Про який престиж професії може йтися, якщо фразу про «другу найдавнішу» не повторив у нашій країні тільки лінивий. Про «світло в кінці панелі» вигадала моя колега, радіожурналістка Ірина Ткаченко. І гіркий присмак дотепу нагадує про подвійні стандарти не стільки в професії, скільки в середовищі тих, хто пресингує журналістів та регулярно «переводить стрілки», доходячи у своєму праведному гніві до анекдотів. Усі пам’ятають промову міністра-силовика, який у бідах своєї галузі звинуватив журналістів, бо вони схильні понад міру вживати алкоголь.

Про те, що журналісти — безсовісні, продажні брехуни, ми чуємо регулярно від політиків, чиновників, артистів. У одному з інтерв’ю Юлій Гусман заявив мені якось, що у кожного з моїх колег «ціна горить на лобі». Зовсім нещодавно на записі програми Анни Безулик «Я так думаю», присвяченій шоу-бізнесу, дівчата-артистки, що починають свою кар’єру, манірно скаржилися в камеру: які страшні люди журналісти — напишуть, мовляв, усяку нісенітницю, а нам потім хоч на вулицю не виходь, iнодi навіть плачемо.

Ніхто не сперечається: напевно, і серед людей, що пишуть, є несумлінні, продажні і малообдаровані. Так само, проте, як і серед політиків, артистів і лікарів (професійний ряд можна продовжити до нескінченності). Але жоден журналіст не оголосив із цього приводу професію співака, міліціонера або лікаря — другою найдавнішою.

Громадянське суспільство відрізняється від негромадянського ще й тим, що розуміє: ЗМІ — найважливіший гарант його інформованості. Передбачуючи всі усмішки стосовно цього твердження, готова ще раз повторити: незважаючи на те, що міністри активно шукають спосіб стимулювати нашу громадянську позицію, незважаючи на обвинувачення у шкідницьких буднях товаришів по цеху, ЗМІ поки залишаються одним із головних оплотів демократії у країні.

НІХТО НЕ ЗНАТИМЕ НАШУ ГОЛОВНУ ТАЄМНИЦЮ

Насправді, скільки не блазнюй, давно зрозуміло: всі наїзди на журналістів — мотив для закручення гайок, спосіб пресингу чесних. До нечесних — ні претензій, ні запитань.

Наприклад, першого листопада в Москві у Держдумі депутати прийняли поправки до чинного законодавства, що передбачають обмеження діяльності ЗМІ в ході освітлення антитерористичних операцій. Згідно з документом, ЗМІ забороняється розповсюджувати інформацію, що перешкоджає проведенню антитерористичної операції і створює загрозу життю і здоров’ю людей. Крім того, не допускається поширення інформації, що розкриває персональні дані про співробітників спецпідрозділів та членів оперативного штабу з проведення антитерористичної операції, а також про осіб, які сприяють їм без згоди усіх цих названих осіб. Внесені обмеження на поширення інформації про технології виготовлення зброї, боєприпасів та вибухових речовин.

Документ, спрямований на коректування діяльності ЗМІ, викликає тільки здивування. Що таке інформація, що перешкоджає проведенню антитерористичних операцій? До військових таємниць журналістам, як відомо, доступу немає. Навіщо створювати документи, які є мотивом приховати БУДЬ-ЯКУ інформацію й оголосити її «перешкодою» проведенню операцій? І чи не є тоді будь-які репортажі про будь-який такий конфлікт — таємницею для суспільства? А як виготовляти зброю, боєприпаси й вибухові речовини терористи знатимуть і без журналістів. Тим більше, що в епоху Інтернету жодні відомості такого роду більше не є таємницею.

Думається, що засновники ЗМІ та їхні політичні куратори (а часто це одні і ті ж люди) повинні розуміти: реальну інформацію дають на екрани та газетні шпальти не тільки заради рейтингів. Поки існують тільки окремі острівці цього розуміння. І має слушність один із найцікавіших журналістів СНД Сергій Мостовщиков: «Олігархи накупили собі газет та журналів і сьогодні знаходяться у тому чудовому стані, коли намагаються зрозуміти, що з усім цим робити. Добре було б, якби вони хоч трохи розуміли, що таке журналістика. Але, боюся, наші олігархи — капіталісти в першому поколінні і тому недалеко поїхали від свого народу на своїх броньованих автомобілях із «мигалками». Вони, за прикладом населення, також платять журналістам за свої власні страхи».

Сучасна українська журналістика переживає глибокий стрес. З одного боку, iдуть нескінченні дискусії про свободу слова, негласну цензуру тощо. З другого — цілком очевидно, що більшість телепроектів, щоденних газет, лакі-журналів схожі одне на одного, за визначенням того ж дотепного Мостовщикова, немов випускники одного сирітського притулку. Всі вони з насолодою освітлюють скандали, катастрофи, «життя в мерседесах» — вітчизняних і зарубіжних. Багатим радять променад бутиками, бідним дарують кросворди та шизофренічні гороскопи. Ця схожість продиктована монстром під назвою «рейтинг». Навіть активні читачі та телеглядачі попрізвищно можуть назвати щонайбільше п’ять-шість журналістів — професія знеособлюється. Забули публіцистичний жанр, мало хто вміє писати репортажі, нариси, фейлетони. Редактори просять своїх кореспондентів «не мудрувати». Політичні розбирання відтепер чомусь іменуються аналітикою, а мляве «що бачу, те співаю» — теле-, кіно- та іншою критикою.

І все ж справжня журналістика не загинула: дискусії про побачене на ТБ чи написане в кращих виданнях ідуть не тільки у владних кабінетах, але й на кухнях людей, які читають не тільки гороскопи.

Тому жарт про другу найдавнішу не вартий ані гроша. Одні прагнуть побачити світло в кінці тунелю, інші — в кінці панелі. І на якій території знаходитися — особистий вибір кожного.